Привітання ІV Форуму: Дещо про нашу церкву, мову, історію і хліб

     Вітаю український народ тут,  на Батьківщині, і на поселеннях в діаспорі з нагоди п’ятнадцятої річниці нашої довгоочікуваної та вибореної століттями власною кров’ю незалежности. Нехай Гоподь Бог благословить наші почини, а його Пресвятая Богородиця тримає нас у своїй опіці.

     На III Форумі на доручення Президента України я мав нагоду прозвітувати, що діяспора зробила для України. Хотів би почути на ІV Форумі у п’ятнадцяту велику річницю від Президента та других речників влади України про заслуги держави по відношенню до діяспори. Правда, діяспора з кожним роком стає більш взаємодопоміжною і самовистачальною. Я не шукаю допомоги для добре влаштованих громад на Заході. Залежить мені на вирозумінню, як і на політичній та фінансовій допомозі біднішим громадам зокрема бувшого СССР та його сателітів, а також новим громадам в країнах, де досі діяспора взагалі не діяла зорганізовано або була незначною.

     Дозвольте зупинитися коротко при нових громадах новоприбулих „заробітчан” з України. Це велике число людей, деякі кажуть, майже п'ять мільйонів, багато з яких повернеться з часом додому, але багато також залишиться на нових поселеннях. Сьогодні вони не є тільки свого роду послами української нації і держави, але також фінансовим капіталом, котрий передається в Україну. Хоч формально статистики немає, але я передбачаю, що їх вклад в економіку України передачею грошей рідним становить понад п'ять відсотків загального валового продукту України. Їм потрібно договорів, домовлень на державному рівні про працевлаштування та забезпечення прав робітника, захисту від невільничої торгівлі, домовлення про визнання дипломів згідно з Болонською угодою, а також тісніших зв'язків з Україною для комунікації, повернення, а то і перевезення та поховання. Найважливіше: вони заслуговують на пошану від влади своєї Батьківщини, подібно як їх поважають уряди і пересічні люди країн нових поселень. Також вони потребуть вирозуміння, що покинули рідний край не тому, що хотіли, а тому, що не було іншого виходу. Думаю, не таємниця, коли скажу, що від перших років незалежності відносно мала кількість людей збагачується в Україні; і якось так склалося, що, за малими виїмками, ті, що були при владі, ставали багатими, а бідні залишались бідними. Давайте робити так, щоб менше виїждали з України та більше поверталися. Мабуть, для цього треба буде владі ділитися з народом.

       Наші земляки, українці Росії, Білорусі та Польщі, потребують особливої допомоги зі сторони своєї держави, тобто політичної. Малі кроки в цьому напрямі пророблені з більш цивілізованою Польщею недавно у Павлокомі. Правда, діло замирення цих двох народів розпочалось аж надмірно жертвенно українською стороною щодо Волині та цвинтаря орлят у Львові. Ну нехай вважають нас сусіди надзвичайно ввічливими, бо вибачаємось за гріхи, хоч в історії не скуповували чужі землі і не поневолювали других. Одначе акція „Вісла", від якої пройде 60 років в наступному році, залишається основною справою до полагодження. Досі Сейм Польщі не осудив та не розпочав серйозного процесу відшкодування за цей злочин. До речі, досі Україна не зайняла становища у цій справі. Відносини з Росією та Білоруссю, правда, складніші. Це по суті тоталітарні режими. В додатку: так довго, як Україна буде залежна від Росії у задоволенні енергетичних потреб, відносини та розмови не відбуватимуться як між рівними партнерами. Росія це, як і малоросійство, використовує майже на кожному кроці. Тим, котрі уболівають за росіянами в Україні, поручаю шукати бодай одну цілоденну українську школу або споруду-церкву УПЦКП, УАПЦ або УГКЦ в Росії.

     Мені здається, що брак зацікавлення владою України зокрема біднішою гілкою нашої діяспори походить від основного питання, на яке навіть більш симпатична до нас влада поки що не відповідає:  Чи Україна – це Батьківщина української нації? Натомість, сьогоднішній Прем'єр-міністр України у програмі для узгодження коаліції після березневих виборів проаналізував, що Україна – це держава, що постала щойно в 1991 році внаслідок референдуму різних етнічних груп та різних географічних територій. А де ж її тисячолітня історія, де ж її нація? Ну запишім це твердження як ще один гріх його молодості, в цьому випадку політичної. Але чому на п'ятнадцятому році незалежности у ключових питаннях у нас та у Вас такі різні погляди?

       Дозвольте сказати дещо про церкву, про мову, про нашу історію, а також про хліб.В Україні процвітають різні церкви та доми молитви Богові – християнські та інші. Одна церква відрізняється, одначе, своїми достатками, відзначеннями та пільгами. Ця церкває фактично знаряддям сталінського режиму: впровадження атеїзму, ліквідація традиційних дійсних церков - Української Автокефальної Православної та Української Греко-Католицької. Вона прийняла верховенство сталінського синоду та відкрито покорилася політрукам. На чолі її стали відпоручники спецслужб. В уже незалежній Україні це знаряддя Москви під привидом церковного патріярхату втручається у виборчі політичні процеси, закликає до відновлення Союзу, відкрито поборює другі церкви. Українська влада залишила її у спадщині з СССР або віддала їй наші найбільші дорогоцінності, напр. Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру, допомогла їй у її розбудові, та навіть відзначує ії ієрархів! Я не виступаю проти Російської Православної Церкви чи Української Православної Церкви Московського Патріярхату, яка українська тільки по назві. Я виступаю проти представника Москви на території України та його привілейованого названня церквою. На тому терплять Київський Патріархат, УАГЩ і УГКЦ. Так хотілось бачити Президента України на місці Собору УГКЦ в Києві минулого літа, коли переносили резиденцію голови цієї   многостраждальної церкви. Президента не було, мабуть, щоб не конфліктувати з Московською Патріярхією, яка відкрито і активно поборювала це торжество.       

       На початку чвертьфінального змагання за Світовий Кубок Футболу, капітан української збірної Андрій Шевченко, як і інші капітани, відчитав заяву проти расизму. Відчитав її в українській мові. Виходить, навчився, бо не знав та вже довго не проживає в Україні. У ейфорії того виступу та успіхів української команди на площі, я прибув до Києва при кінці липня, де, натомість, доза російськомовного реалізму обляла мене зимною водою. Російська у Верховній Раді, російські часописи, журнали, книжки, звукові та зорові записи, комп'ютерні гри, російська розмовна на вулиці, російська по крамницях і кіосках, бізнес виключно російськомовний, і знов російська у Кабінеті Міністрів. Користування російською мовою в Україні п’ятнадцять років від дня незалежності – це не користування правами національної меншини чи прямо неспроможність вивчити українську.  «Я не буду говорити по-українськи» – це зухвале переконання, а інколи навіть політичний виклик, який ставить під сумнів українську незалежність  та державність. Чи це заява і визов сьогоднішнього Прем’єр-міністра,  що у президентській передвиборчій кампанії  2004 року користувався майже виключно російською мовою, і навіть сьогодні вже на позиції голови уряду разом з своїми зокрема деякими віце-прем'єр-міністрами, які часто користуються російською мовою? Невже ж народові в Криму, на Донбасі чи в Харкові так інтелектуально важко, що не спромігся вивчити за п'ятнадцять років державної мови. Адже ж переважаюча частина народу з вищою освітою.   Російська мова на Україні - це не спосіб спілкування, це, як і та лжецерква, – знаряддя поборювання української мови і культури. Коли хочете, користуйтеся нею вдома.

       Історія – це наука, котру пишуть переможці. Ми ними не були до 1991 року. Велика Вітчизняна Війна, пане Президенте, не була вітчизняною зовсім. Українці, котрі служили на совєтському фронті у Червоній Армії, не боролись за свою Вітчизну, а служили гарматним м'ясом для Сталіна. Вони були жертвами. Герої України служили в Українській   Повстанській Армії. Вони досі не визнані нашою державою. Так хотілось бачити Президента України на чолі їхнього походу по Хрещатику минулого жовтня в день Святої Покрови. У висліді завершення війни та „побєди" український народ зазнав поновних сорок п'ять років московського поневолення, тюрем і таборів. Не дай Боже нам подібної „побєди". Ви насаджуєте калину на підніжжях київських гір біля дніпровських круч, стараєтесь, щоби світ визнав геноцид нашого народу резолюціями парламентів других держав. Але сама Верховна Рада України не провела такої резолюції. Ледви чи резолюція про геноцид під час Голодомору чи визнання ОУН-УПА прийметься за головства сьогоднішнього спікера, який, на мою думку, вірний не помаранчевій, а радше червоній спадщині. Знак на Михайлівській площі – це не пам'ятник і не меморіял-музей, бо не навчає нове покоління і прихожих, що найбільшою жертвою знущання XX століття був український народ. Панове Президенте та Прем’єр-міністре, Росія писала нашу історію триста п'ядесят літ. Росія не тільки писала історію, вона її влаштовувала. Влаштувала нам Голодомор та закрила перед світом та власним населенням. Коли вибираєтесь у Москву, згадайте Голодомор. Ось як діяспорний письменник Василь Барка представив його страшний образ:

         „Всюди на селі – пустош і розвалля серед злих бур'янів, звідки навіть кішка ніде не нявкне і не вигляне грядкова цвітинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно, чорно, як після переходу пекла. Тишина смерті.

       Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Ідучи мимо, Андрій побачив з десяток дітей, як вони після мисочки обідньої юшки ступають до ліжок, ніби зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в обличчах, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь які жодна усмішечка не засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою.

         Животики болять, і тому збір дитячий припадає на ліжках – рачками, підбигаючи коліна під груди, до ліктів, з опущеними вниз животиками, як мішечками: тоді легшає мука. Андрій знає, бо іноді сам так робить".           

         Згадайте в Москві Андрія, згадайте дітей в будинку дитини. Москва забрали в них церкву, мову, історію та навіть хліб. Давайте захищати дітей українських в Україні та розкиданих по цілому світу, давайте уможливимо, щоби в Україні церква дійсно займалась спасінням душ на славу Бога і користь нашої держави, давайте робити конкретні заходи, щоб усі українці розмовляли нашою мовою, давайте щоб наш народ запізнав власну минувшину та щоб      історію нашу влаштовували і писали ми, і заложіть такі основи, щоб нашим хлібом годували ми не тільки ввесь наш народ, але також допомагали другим. Таке моє бачення. Вибачте, але тут не може бути компромісу.

Президент Світового Конґресу Українців