...І ПОНЕСЛИ В СВІТИ ХРЕСТИ... (О.Олесь)

26 серпня 2005 р.

          Збулась мрія багатьох українців світу –  5 серпня, в День памяті жертв сталінських репресій, відбулося офіційне відкриття пам’ятника Козацького Хреста “Убієнним синам України” в урочищі Сандармох (Карелія). За цією  простою фразою -  велика і безкорисна праця, зусилля, натхнення багатьох людей у Карелії і Києві, Америці й Канаді...

Як це сталося? Напередодні двадцятиріччя свята Жовтневої революції і органів НКВД, 2 липня 1937 р. Політбюро ЦК РКП (б) прийняло Постанову П 51/94 “...раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян”. Так почалась масова кампанія репресій.

Директива наркома внутрішніх справ М. Єжова писала А. Адаптеру (начальнику Соловецької в’язниці особливого призначення): “Вам для Соловецької в’язниці затверджується для репресування 1200 чоловік”. 

До «Соловецького етапу»  потрапила інтелігенція практично всіх народів СРСР, які були ув'язнені на Соловках. Серед них майже 300 українців.

Довгі-довгі роки ніхто не знав, де знайшли останній земний притулок в’язні цього етапу...

Члени Карельського товариства “Меморіал” багато років шукали місце розстрілів біля столиці Біломорсько-Балтійського каналу - міста Медвєжегорська. Перші свідки вказали на можливе місце масових поховань. Влітку 1997 року, завдяки невтомній праці Карельського та Санкт-Петербурзького відділів товариства “Меморіал” та  допомозі  місцевої адміністрації, доля «Соловецького етапу» стала відомою.

Голова Карельського товариства “Меморіал” Іван Чухін (а після його смерті - Юрій Дмитрієв, Петрозаводськ) і Веніамін Іофе голосно, на весь світ, донесли до людей правду: з  27 жовтня по  4 листопада 1937 року капітан Михайло Матвєєв з помічниками  розстріляв 1111 соловецьких в'язнів в урочищі Сандармох Медвєжегорського району Карелії.

Юрій Дмитрієв виявив, нарешті, поховання, і відтоді  далеко за межами Карелії стало відомо страшне слово “Сандармох”...

У холодній Карельській землі лежать тисячі невинно убієнних людей різних національностей – фінів і росіян, вірмен і білорусів, карелів і німців, поляків і українців... Українців, наших земляків.

Сандармох – останній  земний притулок  цвіту  української нації ...У списках більше, ніж 500 прiзвищ... І це, на превеликий  жаль, не всі. Я не буду  називати відомі на весь світ імена письменників, міністрів, вчених, артистів, бо ми всі  перед Богом рівні. Торкнусь лише одного: серед них імена зовсім молодих 9 жінок, - їм було 24-30 років. Боже, які муки вони несли! Вони страждали, як і чоловіки, як всі – мерзли і пухли від голоду, падали від непосильної праці. Але, але... – вони ж були молоді і гарні, страшно уявити, як ще їх  принижували  і ґвалтували... Ніби-то незручно про це говорити, ми соромливо опускаємо очі – та це ж було! Замість ніжних рук  чоловіків, наречених – нахабні пики, брудні  руки катів! Страчене замордоване життя...

Ми багато знаємо, але ще більше не знаємо. Ніколи не будемо знати,  про що  думали страждальці  в свою останню мить...  Чи хотіли жити? А може вже молили Бога, щоб скоріше закінчились їхні страждання? Бо то ж були нелюдські муки: виснажених, замордованих людей роздягали, зв’язували руки і ноги, затикали кляпом рот і після цього розстрілювали.

 Задовго до цього Микола Зеров писав: “...Стою німий і жити вже безсилий...” Страшно читати! Що це було – відчуття свого кінця?

Дай Боже, щоб нікому ніколи не випала така доля.  І  ніколи не повторились страшні шляхи до Сандармоху і Биківні, Левашова і Красного Бору, Бєсовеця і Сулажгори, Сибіру і Колими!  Цей список можна продовжувати і продовжувати...

Прости нас, Господи! Хоч і немає моєї  вини, а хочеться впасти на коліна і кричати на весь світ: “ Прости нас, Господи!”...

У жовтні 1997 р. уряд Карелії прийняв необхідні рішення - був відкритий Меморіал,  де вперше всі страчені в урочищі Сандармох вперше були належно вшановані, споруджено також пам'ятник з написом “Люди, не убивайте друг друга” (скульптор Григорій Салтупом, Петрозаводськ). Члени Санкт-Петербурзької організації “Меморіал” привезли камінь із Соловків. Священиками різних конфесій були відслужені панахиди зa невинно убієнниx, адміністрація м. Медвєжегорська влаштувала поминальний обід. На відкриття Меморіалу приїхала українська делегація на чолі з відомим  в Україні і за її межами поетом та громадським діячем Іваном Драчем. Вони  привезли дубовий хрест, який виготовив художник із Києва Микола Малишко. З того часу щороку в серпні до Сандармоху приїжджає українська делегація.  Біля дубового хреста проводяться траурні служби.  Ми, члени Товариства української культури Карелії, регулярно відвідуємо Сандармох, - біля Хреста саджаємо квіти, молимось, читаємо вірші політичних в’язнів України, згадуємо наших земляків...

Після цього зібралася ініціативна група відомих правозахисників України на чолі з Євгеном Сверстюком. Ще раз обговорили всі питання, розглянули проект пам’ятника переможців конкурсу - художника Миколи Малишка і скульптора Назара Білика.

Одночасно про спорудження пам’ятника мріяли ми в Карелії, мріяли наші земляки в Києві, Америці, Канаді... Зібрав усіх нас, об’єднав і скоординував загальні зусилля невтомний, непримиримий публіцист, лауреат премії Василя Стуса, палкий син України – Василь Овсієнко.

І тільки тоді, коли ми об’єднались,  справа зрушила з місця. За ініціативою Василя Овсієнка Світовий Конґрес Українців та Київський “Меморіал” розповсюдили по всьому світу звернення “Убієнним синам України”  з проханням про пожертви. Я в свою чергу, надіслала дописи про будівництво Пам’ятника до газет України, Росії, Америки. І люди всього світу не залишились байдужими. Почалася конкретна робота.

Роботу очолив Веніамін Трохименко, громадянин США, чийого батька, відомого мовознавця Миколу Трохименка, було страчено у Сандармосі 67 років тому. На спорудження самого пам’ятника Веніамін Трохименко вніс найбільшу пожертву. Без перебільшення  скажу – саме його пожертва сприяла тому, що ми  встигли все зробити за такий короткий  час. Завдяки його фінансовій допомозі у 2002 році Всеукраїнським товариством політичних в’язнів, Київським інститутом декоративно-прикладного мистецтва та редакцією вісника “Ант” було організовано та проведено конкурс на кращий проект пам’ятника жертвам Сандармоху. Були визначені переможці: художник Микола Малишко і скульптор Назар Білик. 

Першим кроком було отримати земельну ділянку для будівництва пам’ятника. Дякуючи голові адміністрації міста Медвєжегорська Володимиру Карпенку та його заступнику Євгену Михайлову, це питання було вирішено дуже швидко. Взагалі,  коли ми одержали дозвіл на будівництво пам’ятника, до повного завершення роботи пройшло менше року!

     Не можна сказати, що то була легка справа. По-перше, абсолютно вся організаційна робота велась виключно на громадських засадах. А роботи було чимало: від визначення місця для спорудження пам’ятника та узгоджень в різних установах  до пошуку матеріалів, майстрів-будівельників, транспорту та багатьох інших малих і великих  проблем. Може, дійсно, хто щиро прагне щось зробити, знаходить способи і кошти, а хто не хоче, той знаходить причини?  З якого матеріалу робити  пам’ятник,  у авторів не було сумніву – тільки граніт, бо це в природі найміцніший камінь, він добре переносить і морози, і перепади температури, і вологість. Пам’ятник - Козацький Хрест - повинен стояти довго, він ставиться на віки.  Із різних зразків граніту, автори проекту зупинили свій вибір на сірому граніті Мансурівського родовища на Уралі. Наприкінці вересня 2004 року пам’ятник було закінчено. На 6 жовтня запланували вивезти  пам’ятник  із заводу та встановили на фундамент. І, врешті-решт, пам’ятник -  Козацький Хрест  “Убієнним синам України” - навічно  зайняв своє місце на галявині, де вже є Православний та  Католицький хрести, мусульманський та єврейський  пам’ятні камені. Правду сказати, були сумніви - чи впишеться органічно наш пам’ятник  в Меморіал? Бо інші хрести дерев’яні, а наш з граніту... Як виявилося, наш пам’ятник не просто вписався, тепер здається, що для завершення скульптурного ансамблю саме його й бракувало. 

За хрестом  ми посадили великий кущ калини, який виростила в своєму саду щира українка Людмила Костюкевич. Хай прилітає  сюди соловейко, хай щебече, хай тішить  душі страчених, хай передасть їм нашу тугу за ними... І посадили барвінок, привезений з України, і чорнобривці. Ще одним  хрестом на світі стало більше. І стоїть він в  сосновому лісі, в далекій Карелії. Стоїть, щоб  не забували люди про жахливі, прокляті сталінські часи. Стоїть цей Козацький Хрест, символ нашої багатостраждальної,  нашої вільної, незалежної, вишневої України! На гранітній плиті зазначено, що пам’ятник споруджено на пожертви громадян України, Карелії, Америки, Канади та Товариства української культури м. Воркути. Але без Божої допомоги, без розуміння нашого патріотичного почуття з боку багатьох людей, до кого нам довелось  звернутись, – труднощів було б набагато більше. І допомога була від людей різних національностей:

Про закінчення роботи ми доповіли в першу чергу Вікторові Ющенку, пам’ятаючи про те, що саме він був її безпосереднім учасником.  9 жовтня 2004 р. українська громада Карелії приїхала до нового пам’ятника. Священик, отець Леонід, відслужив панахиду за невинно убієнних синів і дочок України. Коли основні роботи були закінчені,  з’явилась ще одна ідея: видати про це книжку. На щастя, знайшовся благодійник, президент концерну “Орми” Олександр Колосніцин, з чиєю допомогою ця книжка була видана.

Бібліотеки української літератури в Москві

E-mail: libukr@online.ru

Тел. +7 095 737-8834

Тел./факс +7 095 290-5114, +7 095 118-9192