З В Е Р Н Е Н Н Я

    2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 “Про aнтирадянські елементи”, за якою пропонувалося партійним і каральним органам в п’ятиденний термін створити “особливі трійки” і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню.

Це була наймасовіша, “єжовська чистка” суспільства певних категорій населення, які, на думку керівництва СРСР, не годилися для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії “особливі трійки” без розслідувань, судів, захисників і без самих звинувачуваних винесли 681.692 смертні вироки, які за Постановою виконувались негайно. Репресії зачепили всі народи, що насильно були загнані під комуністичне ярмо СРСР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю і волелюбністю, з потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму.

Тільки у так званому “Соловецькому етапі“ 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михаїл Матвеєв розстріляв 1111 в’язнів. Їх розстрілювали і закопували в урочищі Сандармох, на півдні Карелії, неподалік Біломорканалу, де в 150 ямах раніше були закопані біля 8 тисяч жертв – будівників Біломорканалу. Серед розстріляних Матвеєвим майже 300 українців: у списку “українських буржуазних націоналістів” поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру “Березіль” Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріз, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського), науковці Михайло Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз...

Щороку 5 серпня в урочищі Сандармох та 7 серпня на Соловецьких островах проводяться Дні пам’яті жертв політичних репресій. 27 жовтня 1997 р. в Сандармох на місце розстрілів був привезений з України і встановлений дерев’яний хрест з Плужниковими словами “Убієнним синам України”.

Цього року в урочищі Сандармох розпочато спорудження пам’ятника – триметрового козацького хреста з сірого граніту на валунах з написом “Убієнним синам України”. На хресті проступатимуть деякі хрестоматійні обличчя.

Кошторис, з урахуванням вартості каменю та його попередньої грубої обробки, становить 150 тис. грн. (майже $28,000). На сьогодні вже придбано та вирізано брилу граніту, на місце виїхали і працюють над пам’ятником українські митці-автори проекту Назар Білик та Микола Малишко. Але є загроза припинення робіт, оскільки внеску від блоку “Наша Україна” не вистачає для здійснення цього вкрай необхідного проекту.

Тому Світовий Конгрес Українців (СКУ), Київський “Меморіал” і Харківська правозахисна група звертаються до української громадськості, до всіх громадян України, особливо до заможних людей в Україні й діаспорі, до організацій, підприємств, установ і колективів з проханням внести від чесних трудів своїх посильний внесок на цю благородну справу.

Спорудження пам’ятника жертвам репресій в Сандармоху стане початком реалізації проекту побудови пам’ятника від України на Соловецьких островах, а також пошуку та перевезення на Україну останків і надгробку останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського.

Будь ласка, свої пожертви висилайте на адресу канцелярії СКУ: Ukrainian World Congress, 145 Evans Avenue, #207, Toronto, Ontario M8Z 5X8, Canada; для звільнення від податку в Канаді просимо Вас виписувати чеки на: The Ukrainian World Foundation, з зазначенням “Сандармох“. Дякуємо.

ВІДКЛИК

    Газета “Комсомольська Правда України“ з 23-30 липня ц.р. подала інформацію про трагедію на шахтах в Красношманському. В інформації подано, що Уряд України виплатив родинам потерпілих не менше як 83,000 гривень (20,750 кан. дол.), а найбільше 221,000 гривень (55,250 кан. дол.) на кожну родину. Цю інформацію подала канцелярія ЗУАДК з Києва 10 серпня ц.р. Тому рішено відкликати збіркову акцію, яку мали проводити ЗУАДК – США, СУА – США і ССУК – Канада (згідно спільного Заклику Світового Конґресу Українців і Світової Ради Суспільної Служби СКУ з 23 липня ц.р.).

13 квітня  2004 року

50-ЛІТТЯ ГЕРОЇЧНОГО ПОВСТАННЯ

    Цього року випадає 50-та річниця повстання українських політв’язнів в совєтському концтаборі Кінґір у Караганді (Казахстан). Повстання почалося 15 травня 1954 року і тривало до 26 червня того ж року. Внаслідок цієї акції та жорстокої реакції совєтського режиму під ворожими танками загинуло 500 українських жінок-політв’язнів.

    Після смерті Сталіна в 1953 р. совєтська влада вирішила ліквідувати спецтабори, призначені виключно для політв’язнів. До табору в Кінґір було поселено 600 кримінальних злочинців з метою викликання провокацій. Підозрюючи, які страшні наслідки цього можливі у жінок в бічному таборі, котрий складався в більшості з українок, політв’язні з чоловічого табору оголосили страйк. 40 днів пізніше режим вирішив насильно придушити страйк і на табір пішли танки. 500 українських жінок-політв’язнів у вишиваних сорочках стали дорогу перед танками, щоб захистити своїх братів та за це заплатили своїм життям.

    Американська журналістка Анн Апелбаум у своїй книзі „Ґулаґ”, за яку вона отримала нагороду Пулітцера, зокрема відзначила значення українських політв’язнів, вказуючи, що українці етнічно становили найбільше число політв’язнів, а також проявляли найкращу організованість. Анна Апелбаум стверджувала, що на її думку, за українськими політв’язнями стояла якась організація. Ми вважаємо, що повстання і страйки українських політв’язнів продемонстрували, що дух волі українського народу непоборимий, що гідність залишається високою вартістю навіть у найважчих фізичних умовах і хоч Кремлю вдалося задушити повстання, але все-таки режим був полегшений для політв’язнів у концтаборі. Пост-сталінський період історії СРСР позначений надзвичайними подіями, натхненниками яких були власне націоналісти 30-40 років, котрі стали політв’язнами 50-х років. Вони духовно породили шістдесятників, сімдесятників, нове покоління політв’язнів, правозахисників та врешті державотворців Незалежності 1991 року.

    Подія в Кінґірі 1954 року – це частина ланцюгу визвольної боротьби, важлива для відповідного розуміння визвольного і державо-творчого процесів, яка є також прикладом найкращих рис героїзму та моральних чеснот. 500 українських жінок віддали власне життя за своїх друзів. В Святому Письмі сказано, що нема любові сильнішої за ту, коли життя віддаєш за друзів. Тому відзначення річниці цієї події повинно включати скорботні панахиди для вшанування пам’яти цих жертв нашого народу, а також наукові конференції, на яких був би даний аналіз цієї події в історичному контексті та відзначення героїчного вчинку наших українських жінок, який став би виховним уроком для молодого покоління, що треба жити чесно та жертвенно.

8.04.2004

ЗВЕРНЕННЯ СКУ У 60-ЛІТТЯ СТВОРЕННЯ УГВР

    Поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), всенародний характер цієї боротьби, опанування Українською Повстанською Армією і революційним підпіллям ОУН значних територій України та  зріст вагомості української проблематики внаслідок визвольної боротьби українського народу, спонукало ОУН і УПА створити політичне керівництво українського народу у його боротьбі за УССД – Українську Головну Визвольну Раду. Серед завдань УГВР були:

    „ Об’єднати й координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіялізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави(УССД)” і „ покликати до життя український державний уряд та скликати українське всенародне представництво”.

    Великий Збір УГВР відбувся 11-15 липня 1944 р. на звільненій від нацистських і большевицьких окупантів території України за участю представників усіх українських земель і різних політичних переконань. Великій Збір обрав президентом УГВР киянина і колишнього діяча Української Народної Республіки Кирила Осьмака, а головою генерального Секретаріяту (виконавчого органу) секретаря військових справ і командира Збройних сил генерала УПА Романа Шухевича-Чупринку.

    Таким чином Українська Підпільна Держава з усіма необхідними атрибутами заіснувала де факто і де юре до того часу, аж поки, бодай на клаптику звільненої від ворога території України діяла суверенна українська влада, очолювана підпільним урядом України – УГВР.

    Ця історична подія 60-літньої давності повинна послужити усім сьогоднішнім державцям і політикам України прикладом непохитної державницької настанови і політичної мудрості українських борців за незалежність, які навіть у часи жорстокої боротьби проти гітлерівської Німеччини і сталінської Росії зуміли закласти підвалини своєї національної держави із усіма її атрибутами.

    Звертаємося до української діяспори долучитися до українського народу на батьківщині і разом з ним гідно відзначити 60-ліття від дня створення УГВР.

    Звертаємося до Президента України, Уряду України і Верхової Ради України відзначити на державному рівні цю вагому подію в історії визвольної боротьби українського народу за свою незалежну державу.

18 березня 2004 року

ЗАЯВА СКУ З ПРИВОДУ ПРИЙНЯТТЯ ВРУ ЗАКОНУ ПРО ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАКОРДОННИХ УКРАЇНЦІВ

На початку березня цього року Верховна Рада України проголосувала на користь нового закону про правовий статус  закордонних українців. Новий варіянт є компромісним між варіянтом, прийнятим ВРУ у листопаді 2003 року та зауваженнями Президента України, який поклав вето на минулорічний варіянт.

    Історія цього законодавства досить довга, приблизно восьмирічна. Концепція виникла у діяспорі на підставі подібного законодавства у других державах. Спочатку цю пропозицію внесли речники націонал-демократичних партій і фракцій ВРУ. Президент України висловлював підтримку концепції, однак його прихильники у ВРУ постійно не підтримували ініціятиву націонал-демократів. Один голова провладної фракції навіть висловився, що хоча концепційно він згодний з цією ініціятивою, але практично голосуватиме проти неї, бо ініціятива вийшла від націонал-демократів. Врешті в минулому році спільну ініціативу проявили провладні та націонал-демократичні сили у ВРУ, котрі стали співспонсорами законодавства. Внаслідок цього, 20 листопада 2003 року ВРУ прийняла законопроєкт, котрий в основному ідентифікував закордонних українців “невід’ємною частиною українського народу” та надав їм “усі права, свободи та обов’язки, визначені Конституцією України та законами України, за вийнятком політичних прав та обов’язків, передбачених виключно для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба та служба в органах місцевого самоврядування ) та прав на державне пенсійне забезпечення, крім випадків, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.” Президент України поклав вето, вказуючи на сім точок суперечностей між пропонованим законодавством і Конституцією та існуючим законодавством України, відсилаючи законопроєкт до ВРУ для поновного розгляду. Новий законопроєкт, прийнятий ВРУ у березні ц.р., відкидає дві вищезгадані основні концепції невід’ємностей та всіх прав громадян, а натомість впроваджує наступне: Стаття 9, §1. “Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також несе такі самі обов’язки, як і громадяни України, за вийнятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.”

Треба відзначити, що від самого початку процесу, СКУ ініціював зустрічі з Президентом, прем’єрами та народними депутатами у цій справі. Однак остаточний закон не включає бажань діяспори. Ми шкодуємо, що ні Президент, ні ВРУ не вважають діяспору невід’ємною частиною українського народу та висувають аргументацію несумісної антиконституційності. Конституція не згадує закордонних українців і тому не може заперечувати цього питання. Щодо прав, свобод та обов’язків осіб, котрі перебувають в Україні на законних підставах, їх права подані у Конституції, і для цього не потрібно окремого закону. Потрібно закон, котрий недвозначно окреслив би співвідношення між Україною і її діяспорою.

18.03.2004

ОЛЕГ КАНДИБА – ОЛЬЖИЧ

Цього року минає 60 років від дня смерті визначного науковця і поета-революціонера Олега Кандиби-Ольжича, заступника голови Про­воду ОУН, який у 1941 р. очолював т.зв. похідні групи українських націоналістів з-під стягу полковника А. Мельника на звільнених з-під большевицького терору східних українських землях. Діяльність похідних груп  ОУН була звернена на піднесення української національної свідомости і відновлення української державности в актуальних обставинах. Ольжич твердив “Держава не твориться в будуччині, держава будується нині.”

Прибувши до Києва, вже в вересні 1941 р. він навів зв'язки з місцевими патріотами й  організацією Київської Мі­ської Ради, у проводі якої були національно свідомі українці та був одним з організаторів  Української Національної Ради. В Києві з’явився часопис “Українське Слово“, творилися нові органїзації, які ширили ідею Самостійної Соборної Української Держави. Німці не прийшли в Україну як її приятелі і визволителі, а як нові окупанти й заборонили Українську Національну Раду. Вони арештували і розстрілювали національно свідомих діячів – співробітників Ольжича. Вже взимку 1941-42 років вони в самому Києві розстріляли крім десятків тисяч євреїв також і низку націоналістів прибулих із заходу, та місцевих, які намагалися нести національнo освідомлюючу роботу в Україні. У лютому 1942 р. розстріляли поетесу Олену Телігу та її чоловіка, редактора Українського Слова – Івана Рогача, посадника міста Києва Володимира Багазія з сином, проф. Костянтина Гупало та багато інших. Але не зуміли схопити Ольжича. Ці знущання змусили націоналістів перенести свою працю в підпілля. Німцям віддано допомагали також залишені большевиками комуністи-провокатори.

Згодом з Києва Ольжич переїхав до Львова і там керував підпільною діяльністю ОУН полковника А. Мельника. В травні 1944 р. він був заарештований гестапо і попав до концентраційного табору  Заксенгаузен біля Берліну де 8 червня 1944 р. на 37-му році життя був закатований на смерть.

Ольжич загинув, але не загинула ідея, за яку він боровся і Самостійна Соборна Українська Держава стала дійсністю. Вона повинна забезпечити всесторонній розвиток українського народу, його мову і культуру. Сама постать Олега Кандиби Ольжича представляє всеціле спрямування, самопосвяту, жертвенність, любов до свого народу – високі моральні християнські якості та патріотизм.

У 60-ту річницю геройської смерті Олега Кандиби-Ольжича, Світовий Конґрес Українців закликає свої складові організації, їх членство та весь український народ на батьківщині та в діяспорі  вивчати життєвий шлях та події,  творцем котрих був Ольжич для кращого зрозуміння державотворчих та державозакріплюючих процесів. Також СКУ доручає батькам та освітянам брати приклад з цього героя  для виховання грядучих поколінь, котрі  захищатимуть наш народ у майбутньому.