Семінар КЛГП (Харків, 2005 рік)

Дмитро Денисенко: “Бережіться, вони вже на порозі вашого будинку. Їм потрібен новий “живий товар”.

(Репортаж про Семінар КЛГП 16 серпня 2005 р. у Харкові)

Від’їжджаючи до Харкова на Семінар Комісії Людських та Громадянських Прав Свiтового Конгресу Українців (СКУ), мене всю дорогу не полишало хвилювання – як же так, для Семінару виділили невелику аудиторію в Харківському університеті,  десь на п'ятому поверсі, коли для участі запрошені не тільки представники українських громадських організацій з різних країн світу, але і з державних структур України. Та й теми, що називається, гарячі: стан людських і громадянських прав українців у прикордонних  країнах,  діяльність місцевих українських правозахисних організацій (чи потреба в створенні таких), а також торгівля українськими людьми і проблеми українських заробiтчан (легальних і нелегальних).

Яким же було моє розчарування, коли 16 серпня в сесійній аудиторії знайшов лише виступаючих і опонентів. Коло дверей на приставлених до стінки стільцях тиснулося трохи слухачів, а харківська преса з незрозумілих причин оголосила заходу бойкот – жодної телекамери, жодного мікрофона. Не було і представників місцевої влади (до речі, прикордонного регіону), які обов'язково були проінформовані про приїзд на конференцію представника Міністерства закордонних справ України та уповноваженого радника Верховної Ради України по правах людини.

Причини апатії пояснила Лідія Нечипоренко, професор, завідуюча кафедрою педагогіки Харківського національного університету імені Карамзiна, що виступала на семінарі поза програмою.  На жаль, Помаранчева революція у Харкові потрясла основи, але не зрушила їх з місця. Ще Кучмівська місцева чиновницька бюрократія, як і раніше, контролює інформаційне поле, а окремі перестановки в обласній державній адміністрації не в змозі суттєво змінити систему, що складалася роками. Так, Лідія Нечипоренко на власному досвіді неодноразово стикалася з тим, що, якщо навіть вам і вдасться домогтися запису сюжету на одному з місцевих телеканалів і журналісти будуть наполегливо запевняти редакції у важливості й актуальності заторкнутих питань (а вона кілька разів виступала з проблем української педагогіки), немає ніякої гарантії, що ви колись побачите свій виступ в ефірі телепрограми. Навіть для “незалежного” телебачення  діє телефонне право і, схоже, у Харкові це вже давно нікого не дивує... Хотілося б не вірити, але відсутність журналістів засвідчила стан речей.

Відкрити Конференцію було довірено представникам українських громадських організацій Росії Юрію Кононенку (Москва) і професору Степану Паняку (Єкатеринбург). Стан прав українців, що проживають у Російській Федерації, та інформаційний простір української діаспори в Росії – теми болючі і вкрай гострі.  Саме тому виступаючі заслуговують на подяку за проведену роботу, хоча б через те, що на особистому  ентузіазмі змогли підготувати ґрунтовні доповіді. Особливо хочеться відзначити ґрунтовне Дослідження КЛГП «Українська преса Росії», підготовлене групою дослідників у такому складі: Андрій Бондаренко, Леонід Харамбура та професор Степан Паняк, голова проекту – Василь Коломацький (Канада). Але ж проблем в українців Росії багато: починаючи від  невиконання державними структурами російського Закону “Про національно-культурну автономію” і закінчуючи побутовим українофобством. Особливо гостре ігнорування насущних прав та інтересів українців у Росії виявилося під час виборів Президента України: тут і маніпуляція настроями, і тиск на лідерів регіональних і місцевих дiаспорних організацій, і провокування розколу в українському середовищі. Проведення ж будь-яких національно-культурних програм завжди ускладнюється браком коштів. Усі з'їзди, фестивалі, недільні школи – результат eнтузiазму активістів і підтримки заходів з кишені своїх же членів та нечисленних комерційних структур.

Українці Росії багато не просять. Досить, щоб виконувалася українська державна програма “Українська діаспора до 2005 р.”, що вже котрий рік існує, але лише на папері.  Причому, важливі тут не стільки конкретні грошові вливання (як це практикують стосовно діаспор в інших країнах), скільки прояв зацікавленості України в існуванні закордонного українства шляхом організації семінарів, фестивалів, конкурсів і навіть екскурсій для дітей в українську Україну. Напевно, вже ні для кого не секрет, що ставлення російської влади до українських громадських організацій помітно змінилося б у випадку, коли б російські обивателі перестали сприймати Україну як “періодично бунтуючу південну провінцію”. Певно, що зламати стереотипи можуть лише дії державних структур самої України, адже діаспора позбавлена жодного інформаційного впливу (про це окремо йшлося на Семінарі).

Мені, як представнику прикордонного з Україною російського регіону, припав до уваги виступ голови Об'єднання українців Польщі Мирона Кертичака. З кожним новим абзацом у його словах я знаходив все більше і більше спільних проблем: від самоiдентифiкацiї українців до відновлення історичної справедливості. Мабуть, кардинально ми розходилися лише в одному – у Польщі громадськість активно підтримує про-ющенкiвську Україну, та й країна живе за нормами Євросоюзу. У Росії ж усе було спрямовано на підтримку Віктора Януковича, і майже вся московська преса намагалася зобразити його поразку як поразку Росії в боротьбі за Україну. А існування суспільства в рамках “керованої демократії” допускає альтернативні думки хіба що в інтернетi, поки недоступному для більшості громадян. Утім, проблеми польського українства для мене відомі (воронезьке “Перевесло” передплачує з Варшави український щотижневик “Наше слово”). На конференції в Харкові я переконався, що нам потрібен більш детальний обмін думками і досвідом вирішення конкретних проблем. Зокрема існування в  ворожо настроєному середовищі і “повернення” реальної національної приналежності тим членам діаспори, які дотепер побоюються переслідувань за свою національну приналежність.

А от ситуація з правами українців у Бєларусі найбільш складна. За словами Михайла Петруковича з Берестя (нинішня назва – м. Брест), який виступив на Конференції, “гопака танцювати і шаровари одягти”, звичайно, ніхто не забороняє, а в іншому – “ми в постійному очікуванні провокацій з боку влади”. Недавня спроба виступів поляків у Гродно засвідчила, що державна машина вже має сценарій по “вирішенню питань національних меншостей”.

Сесія про торгівлю українськими людьми і про українських заробiтчан,  вперше проведена у такому широкому форматі, із залученням великого  кола урядових і громадських структур, чітко вказала, що проблеми виросли до гігантських масштабів. Ніхто не може назвати точних цифр, скільки людей виїхало на заробітки за межі країни, скількох дітей-сиріт вивезли за межі України, скільки в їхньому числі обманутих, скільки з них більше ніколи не зможуть повернутися на Батьківщину. Політики в Україні, що борються за владу, здебільшого не звертають уваги на те, як стрімко знижується населення країни, чи ж називають це  “проблемою самих цих людей”. Тим часом, причини жахаючої за розмірами втечі умів і трудових рук з країни варто шукати в економіці – безробіття, убогість більшої частини населення, неможливість нормального існування на середню зарплату в Україні. Також зверталася увага на згубний міф про «багатий і добропорядний Захід, де трудова людина завжди може чесно заробити». Насправді ж трудові мігранти (особливо дівчата та жінки) часто стають жертвами міжнародної мафії, потрапляють у рабство і зазнають на Заході самої жорстокої нелюдської експлуатації. До такого невтішного висновку приходили в тій чи іншiй формі всі виступаючі. Так, треба допомагати тим, хто виявився в скрутному стані, хто був обманутий при працевлаштуванні, але це тільки боротьба з наслідками...  У цій сесії зокрема виступив Голова Об’єднання українців Росії Валерій Семененко, який торкнувся теми трудових мігрантів.

До речі, численні представники жіночих громадських організацій і міграційних органів у своїх виступах подякували СКУ за привернення уваги державних органів і громадських організацій до  проблем торгівлі людьми та незаконної міграції. Але потрібно рухатися вперед. Зокрема юристи з північноамериканських і європейських країн можуть допомогти Україні в ліквідації вад у міграційному законодавстві, а також у створенні системи інформування по захисту громадянських і трудових прав українців за кордоном. Киянка Наталя Самолевська, яка представляла громадську організацію «Жіночий консорціум України», наголосила на труднощах у доведенні до суду злочинів у сфері незаконної торгівлі людьми: “Як правило, злочин починається в одній країні, а завершується в іншiй”. У випадку, якщо справа все-таки доходить до суду, то найчастіше там же і розсипається: “В Україні не відпрацьована система захисту свідків. У Луганській області намагалися засудити злочинців, що займалися постачанням “живого товару” у публічні будинки Туреччини. У ході судового засідання з 18 свідків – колишніх повій ( жертв незаконної торгівлі людьми), 17 забрали свої заяви назад... Та й взагалі, колишніх повій складно умовити звернутися в правоохоронні органи, оскільки вони впевнені, що будуть покарані за своє ремесло, хоча у більшості випадків їх змусили цим займатися”... З виступів на Семінарі у мене склалося враження, що у вирішенні проблем торгівлі людьми ми стоїмо десь коло підніжжя високої гори, вершина якої схована за хмарами. Підйом буде крутим і складним, але його треба подолати, якщо українці не хочуть залишитися на задвiрках цивілізації і прагнуть зберегти молодих жінок і дівчат України від пазурів міжнародної мафії. Не пам'ятаю, хто з виступаючих, але дуже точно охарактеризував діяльність усіляких рекрутингових агенцiй в Україні: “Бережіться, вони вже на порозі вашого будинку. Їм потрібний новий “живий товар”...

У дискусії взяв участь духовний проповідник українців Росії Митрополит Криворізький та Дніпропетровський Адріан (Старина), чия парафія у Ногінську відома, мабуть, усім українцям світу.

Запам’ятався і один неприємний епізод. На сесії про торгівлю людьми мала виступ уповноважений радник Верховної Ради України по правах людини Iрина Таргулова. Свій виступ вона почала російською мовою. З одного боку, випадок унікальний – громадянка України, працівник апарату вищого законодавчого органу не в змозі вивчити державну мову, а з іншого боку – сумний. Громадяни Канади, США, Росії, Польщі, Словаччини, Бєларусі, Італії, Португалії спілкувалися між собою українською – іншою і не може бути робоча мова Свiтового Конгресу Українців, а порушником  регламенту стала... громадянка України і державний службовець. З цієї пікантної ситуації ведучий  сесії Олександр Басмат з Торонто вийшов гідно – пані Таргуловій надали перекладача.

Дмитро ДЕНИСЕНКО

(Харків-Воронеж)

Фото Юрія Кононенка

На фото (зліва направо):

Максим Маслей (КЛГП, Торонто), Євген Чолій (СКУ, Монреаль), Митрополит Криворізький та Дніпропетровський Адріан (Старина), Олександр Басмат (КЛГП, Торонто). На трибуні професор Степан Паняк (КЛГП, Єкатеринбург).