Бути чи не бути?

Після трансляції по телеканалу УТ-1 репортажу про результат розгляду в суді моєї скарги про порушення моїх конституційних прав у сфері застосування мов Східноукраїнським національним університетом ім. В.Даля, до мене почали дзвонити кореспонденти з телекомпаній та газет із проханням  надати їм інтерв’ю у цій справі. Одна з кореспонденток запитала мене: де я народився й виріс? Я відповів, що у місті Суходільську Луганської області. Особиста обізнаність кореспондентки в тому, що в Суходільську майже всі спілкуються російською мовою, спричинила у неї, не аби-яке здивування від моєї відповіді, і наступне запитання: “Чому Ви так завзято відстоюєте своє право на отримання вищої освіти державною українською мовою?” На що я відповів: “Якось після певних доленосних подій, які діють на людину наче холодний душ, я замислився: Я – українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою своїх батьків, по великому рахунку, навіть, два слова не можу зв’язати.” І тому переді мною постало питання: “А чи вартий я того, щоб називатися людиною”?  Після цих роздумів, я принципово перейшов у межах України на українську мову спілкування. Зрозуміло, що з деякими вийнятками, які бувають у кожному правилі”.

Наприкінці цього інтерв’ю, яке кореспондентка розпочала у мене брати російською мовою, а потім старалася спілкуватися зі мною українською, – кореспондентка висловила мені комплімент за добре володіння українською мовою, а після моєї подяки за комплімент, ще додала, що вона щиро висловила свій комплімент мені, і пообіцяла  обов’язково вивчити українську мову.  Після мого побажання їй успіху у цій справі, кореспондентка, прізвище якої і з якої вона газети, я, на жаль, не запам’ятав, – запевнила мене, що це вона говорить не лише з етичних міркувань, а дійсно, їй стало соромно із-за свого поганого володіння українською мовою.

          У кожної людини свої критерії, в усьому. Уже не перший рік, і не рідко, я бачу молодих людей, без наочних фізичних вад, які борсаються по смітниках. Вони також вважають себе повноцінними людьми. Тому відстоюючи своє конституційне право на отримання вищої освіти державною українською мовою, я нікому не нав’язую ніяких понять, а відстоюю лише своє природне право на продовження й удосконалення культури й мови своїх батьків на історичній батьківщині своїх пращурів.

          Наскільки висловлені мною мої уявлення про моральні й духовні критерії сучасної людини відповідають критеріям сучасного українського суспільства, – покаже подальший розвиток і доля моїх правових претензій, на продовження свого козацького роду і культури, до суверенної і незалежної держави – України.

          3 грудня 2006 року                                                                             Сергій Мельничук

                                                                                                                    м. Луганськ