Караюсь, мучуся, але не каюсь!

Караюсь, мучуся, але не каюсь!

Леся Храплива Щур
ілюстрації – Петро Андрусів

Із книжки оповідань для дітей «Чародійне авто»

Костик поглянув, поглянув, щось собі погадав, а далі вискочив з авта понад замкнені дверцята та впав на коліна в пісок:

— Батьку, батьку наш Тарасе, Кобзарю наш! — ледве вимовляв, так билося в нього серце.

Тарас пустив руки хлопчиків і підійшов до Костика:

— Ти з України, дитино? Яка це лиха доля закинула тебе у ці киргизькі степи так, як і мене?

— Не лиха доля, ні! — відповів через силу Костик. — Це тільки якось так дивно сталося, що я міг приїхати до тебе… відвідати тебе… поклонитися тобі…

— А давно ти з України, сину?

— Та ні, я не з України… то значить так, з України!— І давно, ще за гетьмана Мазепи, — плутав Костик, — а тепер я з Америки. Там поставили тобі пам’ятник у столиці у Вашінгтоні, а другий у Канаді в Вінніпегу, справді… Я ще маю навіть пропам’ятну відзначку на однострої… — хотів показати відзначку, та враз згадав, що його однострій і досі ще, мабуть, зашивають у Дорогичині…

— Пам’ятник? Мені пам’ятник? — не міг надивуватися Тарас Шевченко. — То хіба ж мене не забули? Думалося, всі мене забудуть тут, на чужині, а то бач: пам’ятник та ще в такій далекій землі…

— Ніхто тебе не забув, батьку, ніхто! — запевняв Костик. — Я ось народився вже в чужій землі, а твого “Кобзаря” читав і знаю напам’ять:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Ось де, люди наша слава,
Слава України!

— проказав гладко, мов із книжки читав.

— Господи, таке слово почути мені! — радувався Тарас. — То не забули, кажеш?

— Ні, ні, всі українці в усьому світі пам’ятають тебе, навіть большевики, і ті не можуть сказати, що ніби тебе не було!

— Большевики? А хто це такий?

Тут Костик мусів призадуматися, поки знайшов відповідь:

— Це москалі та інші такі зайди. Нахлинули вони на нашу землю вже у двадцятому столітті. Вони і в Бога не вірують, і кривда від них Україні ще більша, як та, що ти описав у своїх віршах! Та й тебе самого… та, ні я тобі цього не можу сказати... — зацукався нараз Костик.

— Та до того часу я буду вже давно мертвий! Що ж вони мені мертвому можуть вчинити? — усміхнувся зболіло Тарас.

— Хреста з твоєї могили зняли та ще кажуть… ще кажуть, що ти їх! — знайшов урешті Костик, як сказати.

— А отакого то й повік не буде, — відповів поважно Тарас, — щоб я був з тими, хто людей кривдить! Та, коли вже до такого лиха дійшло, то може вже недалеко той час, що Бог змилується над нашою землею та допоможе, що запанує в своїй хаті своя правда і сила і воля… Може ви ще цього доживете… Та пожди, хто цей козарлюга, що з тобою?

— Ти, батьку, його знаєш, бо про гетьмана Мазепу вірші писав! — розговорився Костик. — Це син генерального писаря Пилипа Орлика, Грицько! Нас послав гетьман Мазепа з важливим листом до короля Карла, знаєш…

— Знаю, знаю, читав у літописах та від кобзарів чував… — відповів задумано Тарас. — Тільки, як це так: ти з чужини та ще на стільки років пізніше, а він з Батурина та ще півтора віку тому… А разом ви, неначе побратими…

— Ми ще не побратими, та зараз будемо, коли ти, батьку нас поблагословиш! — заговорив нараз скороговіркою Грицько, вискакуючи з авта. — Коли дозволиш, батьку, то ми зараз тут перед тобою обміняємося хрестами, а ти нас поблагословиш.

Костик дав Грицькові свій хрестик від Першого Причастя, а Грицько йому свій, прикрашений філіграном. Тричі поцілувалися та поклонилися в пояс Шевченкові.

— Благословлю вас, мої сини! — промовив Шевченко врочисто. — їдьте далі в світ та пам’ятайте, що слава козацька не пропаде, коли ви, діти козацькі, її не забуватимете!

— Батьку, — перервав несміливо Костик, хоч старшим переривати не годиться. — А чи міг би ти сповнити нам ще одно прохання?…

— 3 дорогої душі! Що ж міг би я для тебе зробити? Я вбогий солдат, і навіть усі мої олівці забрав учора унтер при обшуку, щоб я не міг ні словечка написати…

— Я маю олівець і записник і прошу тебе, напиши мені щонебудь у ньому! Олівець я тобі опісля залишу! — живо підхопив Костик. — А коли приїдемо сюди знов, я привезу тобі цілу коробку.

Костик добув з кишені штанят свого новацького записника та олівця і простягнув поетові. Тарас узяв їх і задумався:

— То ви в чужину їдете хлопці, чи як?

— Мабуть, що таки так! — похнюпився Костик.

Шевченко щось швидко написав у записнику та віддав його Костикові. Костик подякував, поцілували обидва Тарасові руки та вже сіли в авто, коли Костик ще щось собі пригадав. Попорпався ще раз у кишені штанят і добув звідтіля два новенькі, блискучі грошики.

— Це тим киргизикам, що розважають тебе, батьку, на самоті! — сказав. Хлопчики підхопили блискучі монети майже на лету і стали аж пританцьовувати з радости! Тоді Костик завів мотор. І вони рушили, збиваючи цілі тумани куряви.

Для тих, хто хочуть знати більше

Тараса Шевченка заслав був російський цар Микола у киргизькі степи (сьогодні Казахстан) за те, що Шевченко писав бунтарські вірші проти царя, москалів, та згадував часто славне минуле України. Шевченко пробував на засланні 10 років (1847-1857) як звичайний вояк-солдат. Навіть писати й малювати йому забороняли, і він мусів робити це тайком.

Українці в Канаді поставили пам’ятник Тарасові Шевченкові в 1961 році, а в США — у столиці Вашінґтоні в 1964 році.

“Наша дума” — це уривок з вірша Тараса Шевченка “До Основ’яненка”.

“Унтер”, це був найнижчий ступінь підстаршини в російському війську.

Шевченко дуже любив малих киргизів-жебраків та змалював їх кілька разів на своїх картинах.