– Як стають волонтерами?
– Я займаюся цим із 2014 року, хоча не в такому масштабі. Підтримував своїх друзів, які пішли воювати. За два три тижні до повномасштабного нападу почало надходити багато запитів, і я знов почав ту роботу. Але без ніякої організації, просто щоб підтримати друзів. А коли вже почалося, тоді запитів стало дуже багато: забирати дітей із Києва, організувати водія в машину, треба все і відразу – всі голі та босі. Збирали, шукали, що могли. Тоді на мене вийшов президент Світового конгресу українців Павло Ґрод і запитав, чи я б не хотів взятися за проєкт в Україні – постачання нелетальної допомоги для ЗСУ і ТРО. А жив у Канаді, саме в січні почав свою магістерську роботу. Усе життя мріяв, щоб нарешті це зробити. І коли Павло попросив: «Поїдеш у Польщу та в Україну й будеш займатися цим проєктом», я собі подумав, що це гарна нагода зробити щось корисне для України і спрямовувати кошти туди, куди їх потрібно було спрямувати. Там непоганий бюджет, я вмію це робити, але мені треба одночасно ще й вчитися. Десь два тижні я намагався поєднувати, але зрозумів: або одне, або друге, тож зробив паузу на магістерку й переключився повністю на цю роботу. Я тут з 5ого березня.
– Що це за проєкт, як він працює і хто його фінансує?
– Проєкт «Unite with Ukraine» фінансує СКУ – має певних донорів, збирає кошти з громад по цілому світі. Наприклад, українська громада Австралії назбирала нещодавно $200 тисяч, компанія Saint Javelin під керівництвом колишнього журналіста Крістіана Бориса пожертвувала понад $1 млн до фонд «Unite with Ukraine», і за рахунок цих коштів ми змогли покрити частину потреб збройних сил у понад 15 різних категоріях. Один із партнерів СКУ – це Тероборона. Підтримувати їх було дуже важливо і для президента СКУ, і для ради директорів, і для донорів. Усім було зрозуміло, що це звичайні люди, які пішли захищати Україну. Такі самі, як наші сини та доньки. Вони йшли голі й босі. Така була реальна картина. Але ми також працюємо з Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, окремими підрозділами ЗСУ. Надавали допомогу з тактичної медицини і для Сил спеціальних операцій.
Спочатку були вражаючі списки, по п’ять тисяч на кожну позицію, тепер запити доволі специфічні. Наприклад, по зимових потребах: генераторів в Європі вже немає, дуже шукають зимові намети, завжди буде потреба на тактичну медицину.
– Чи можливо проконтролювати, щоб усе це потрапило куди треба?
– Можливо, але треба жити в поїздах, їздити всюди, куди їде та допомога. І це не питання недовіри до певних осіб чи до певних структур. Але буває різне. Тому ми возимо через свої контакти в логістиці. І переважно я їду з тим товаром туди, де він опиняється. Я чув багато історій, що десь щось вислали, десь перехопили, але в нас такого не було. Ми не дозволимо.
– Проблеми з українською бюрократією є? Не пускають, хочуть додаткові папери, винагороду?
– Я б не сказав, що є проблема з бюрократією. Але є дивний етап в історії України. З одного боку, маєш додаток «Дія», це дуже сучасно, такого немає у світі. З другого боку, у військових питаннях треба складати чотири документи, щоб щось завезти з технічних засобів. Я розумію, що ситуація від початку була незрозумілою, виробляли схему, як це все треба возити, з якими документами. Але це чотири печатки, чотири підписи й біганина за командирами, які зазвичай дуже зайняті. Вони намагаються це зробити швидко, але часом це забирає тиждень чи два.
З кордоном найбільша проблема – це об’єм фур і машин. Раніше весь імпорт і експорт України переважно йшов через морські порти. Сьогодні дуже багато їде фурами. Назагал прикордонники доволі гарно працюють. Але систему з папірцями та печатками час змінювати, це залишки совєцького життя.
Але доки це є – із цим треба рахуватися. До нас дуже багато звертаються: «Не пускають через кордон». А ви під якими документами? «Взагалі без документів, які документи? То для військових». На сьомому місяці війни такого вже не можна робити. Я думаю записати лекцію для волонтерів, щоб вони розуміли, як це має виглядати.
– Наскільки змінились умови ввезення допомоги в Україну з початку війни?
– Тоді було легше возити, бо процес ще не був визначений. На кордоні відчинили фуру чи бусик, подивилися, що це не є товар на продаж, що це щось військове, не летальне, і водій міг сам зробити поправки, і вони впустили б. Тепер, якщо є помилка, треба залишити машину й переробляти документи. У нас був один такий випадок: у Канаді, коли, наприклад, пишеться тисяча п’ятсот, то пишуть один, кома, п’ять, нуль, нуль. І ми так вписали якісь бронепластини: 1,500. А польський митник каже: «У вас за документами є півтора чогось, а тут ціла фура, як то може бути?» Водій дивиться – дійсно. І він не дав нам це виправити «на коліні». Треба було переробляти всі документи з печатками.
– Чи змінився з 2014 року список потреб?
– Список не змінився, але змінилися обсяги. Тоді йшлося лише про Схід. У 2014–2015 роках також шукали зимові речі, як і нині. Але тепер на передовій служить більше пів мільйона людей. І звідки взяти всі ці речі – я не бачу. Йдеться про брак тканини для одягу. Колись її багато возили з Туреччини, але тепер і там бракує. І це може серйозно вплинути на зимові потреби.
– За вісім років в Україні вдалося налагодити хоч якесь виробництво для потреб армії?
– Цей процес пішов. Ще в лютому-березні взагалі не було професійних українських виробників бронепластин, а тепер є гарні приклади українських сертифікованих виробників, що роблять дуже якісні бронепластини та плитоноски. З 16 тисяч плитоносок, які ми купляли в Україну, найкращі були від українського виробника. Це підтверджують військові. З тактичної медицини гарний приклад – фірма «СІЧ». Вони виробляють дуже якісні турнікети. Рюкзаки й сумки для аптечок також немає сенсу зараз возити, бо в Україні їх роблять дуже якісно, допрацьовують у реальному часі під потреби військових. Скажімо, китайська аптечка не має одного кріплення під ізраїльський бандаж. А українці вже це пришили. І коли відкриваєш ту українську аптечку – нічого з неї не сиплеться.
– Наскільки глибоко доводиться вивчати світовий ринок амуніції, перш ніж щось замовляти?
– Я працюю за принципом – без компромісів. Ненавиджу, коли люди кажуть «краще це, ніж нічого» і купують щось неякісне. Такого дуже багато. Возять з Китаю якісь жахливі турнікети, металеві пластини, які не тримають кулю, а то є смерть для військових. Це не є кросівки чи шапка, в яких буде холодно. Він чи вона помре від того турнікета.
– Де і які товари роблять найякісніше? Які країни на чому спеціалізуються?
– Американці все роблять якісне, але з Америки дуже важко будь-що возити. Через їхню експортну декларацію і дозвіл дуже затягується час. Якщо великий масштаб, може йтися про місяці. Легше знайти в Європі, возити зі Швеції в Україну, ніж зі США чи Канади. Шведи також добре виробляють броніки та каски. Але якби я зараз купував собі бронежилет, то брав би українського виробництва.
– Скільки ви ще зможете працювати в таких масштабах? Жертводавці не втомилися давати гроші?
– Я відчуваю, що в західному світі вже трохи відійшли від того хаосу, який був спочатку. Тоді кошти просто лилися всюди, по всіх фондах, по всіх організаціях. Будь-який волонтер писав: я збираю на те й те, і за пів години питання було закрите. А тепер цю війну на Заході в новинах не висвітлюють, літо, канікули, і західний світ трохи заспокоївся. Думаю, їм тепер комфортно, що війна є там, де є. Так, передова рухається туди-сюди, але колони вже не стоять біля Києва, білоруси вже не готуються йти з півночі на Львів… Утім, це дуже небезпечно. У ворога є багато ресурсів, багато людей, вони кидають їх, як м’ясо. У нас є брак того всього. Ми не маємо двісті мільйонів людей, які можуть вистояти десять років. Я маю друга, він воює вже дев’ятий рік. Я не уявляю, як він це робить, як він це витримав. І мені важко зрозуміти, від чого змучені в західному світі. Від того, що пару разів по 200 баксів десь кинули? Там, на Сході, на Півдні люди дійсно змучені, але вони й далі воюють. Проте в українського народу є непереборна перевага. Він знає і розуміє, за що воює. Це, безсумнівно, найважчий і водночас найбільш надихаючий період мого життя. Взаємодіяти та працювати разом з українцями, які щодня демонструють свою любов до своїх сусідів та своєї країни, – це те, що назавжди змінило моє життя. Я ніколи не сумнівався в тому, наскільки сильним, хоробрим і дивовижним є український народ, але тепер в цьому переконався весь світ. Тут ніхто ніколи не здасться.
.jpg)
– А як неукраїнці сприймають цю війну в Канаді чи США? Читайте продовження на сайті “Тиждень”
