Христя Фріланд: Поверніть Україні майбутнє

Христя Фріланд, колишня спеціальна представниця з питань відбудови України, віцепрем’єр-міністерка Канади (2019-2024)

Джерело: Project Syndicate

Є чимала частка іронії в тому, що українці проливають кров і гинуть за західну демократію та Європейський Союз саме тоді, коли так багато людей втрачають віру в обидва ці інститути. Але вони це роблять — і вони довели, що здатні перемогти.

Понад десятиліття більша частина Заходу міркувала над тим, як впоратися з неминучим підпорядкуванням України Росії. Так, ми заявляли, що стоїмо пліч-о-пліч з Україною. Так, ми казали, що підтримуватимемо Україну стільки, скільки буде потрібно. І все ж ми послідовно не надавали Україні підтримки, необхідної для перемоги. Ми навіть неодноразово відмовляли Україну від максимально ефективного використання її власних ресурсів для самозахисту.

Настав час змінити цю половинчасту парадигму. Нам потрібно визнати, що Україна може перемогти й що перемога України відповідає інтересам геополітичного Заходу (а якщо ми в це не віримо, то маємо прямо про це заявити). А після цього ми повинні розробити план української перемоги.

Наша зневіра почалася з вторгнення в Крим у 2014 році, коли Захід порадив українцям відступити й мовчки змирився з російським контролем над півостровом. Напередодні повномасштабного вторгнення 2022 року ми готувалися підтримувати тривалу партизанську війну українців проти російської окупації та з пересторогою ставилися до надання українському уряду зброї, яка, як ми припускали, неодмінно потрапить до рук росіян. Коли танки Кремля перетнули кордон, ми запропонували президенту Володимиру Зеленському шлях для втечі, щоб він міг очолити український уряд у вигнанні.

Навіть після того, як український народ продемонстрував волю та силу не бути підкореним, ми колективно вагалися щодо надання їм інструментів, необхідних для перемоги. Гірше того, ми навіть застерігали їх від використання власної зброї з максимальною ефективністю.

Час припинити двозначність. Час припинити погоджуватися на тупикову ситуацію та планувати «фінляндизацію». Україна може завдати поразки Росії, і союзники по НАТО та наші азійські партнери стануть від цього лише сильнішими. Отже, настав час планувати успіх.

Битва за перемогу

Усе починається зі здатності України до перемоги. Від початку війни Україна послідовно перевершувала очікування Заходу. Київ не впав. Україна, не маючи власного флоту, знищила значну частину російського Чорноморського флоту і прорвала морську блокаду. Україна позбавила Росію контролю в небі. І Україна втримала Росію у фактичному глухому куті на суші: ба більше, сьогодні Україна контролює більше власної території, ніж одразу після повномасштабного російського вторгнення.

Україна — країна з населенням 40 мільйонів і економікою розміром з американський штат Небраска — протистоїть Росії з її 144 мільйонами, видобутком нафти на рівні Саудівської Аравії та другою за потужністю армією світу з тієї ж причини, з якої союзники виграли Другу світову війну. Україна — це демократія, чиї високомотивовані та освічені громадяни відмовляються програвати.

На практиці це означає, що майбутнє війни винаходиться на українському фронті та технологами, що працюють у її дивовижно живих містах. Україна перетворилася на провідного світового винахідника, виробника та користувача дронів, постійно розробляючи нові зразки та тактики. Усвідомлюючи, що шлях до перемоги має включати ракетні удари, які принесуть війну в домівки росіян — наприклад, шляхом знищення нафтопереробних заводів — і які влучають у російський військовий арсенал та оборонну промисловість, Україна розробляє та будує власні ракети.

Україна здатна на це, тому що це народна війна. Пожертви цивільних осіб є важливим джерелом підтримки армії, а самоорганізовані бригади, які конкурують за залучення бійців та фінансову допомогу, самі відповідають за власне забезпечення і часто виготовляють власну зброю.

Захід стабільно не помічав сили України, бо ми все ще значною мірою перебуваємо в полоні свого роду «холодновоєнного орієнталізму». Нашими інтелектуальними провідниками у цій війні є переважно дослідники Росії та Кремля, а не України. Наші армії очолюють генерали, чиї роки становлення пройшли у вивченні того, як протистояти російській загрозі. Навіть через 30 років після розпаду Радянського Союзу нам важко повністю осягнути реальність на місцях: те, що ми вважали другою за силою армією світу, тепер є другою за силою армією в Україні.

Єдиним винятком із цього обмеженого бачення є країни, які були частиною Радянського Союзу або Варшавського договору. Вони глибоко та близько розуміють російську силу — і російську слабкість, засвоївши свої уроки нелегким шляхом, зсередини та на периферії. Вони розуміють, що Україна може перемогти, і що перемога України — у наших інтересах. Нам слід прислухатися до них з більшою увагою та більшою смиренністю.

Читати далі.