Ландсберґіс: Донбас — це сучасні Судети

Ґабріелюс Ландсберґіс, ексміністр закордонних справ Литви

Джерело: Substack

Справжній європейський мирний план — це той, який зменшує силу Путіна всередині Росії або в Україні, змушуючи його змінити свої розрахунки. Лише коли російський народ припинить його підтримувати, коли він не зможе продовжувати війну в Україні, коли побачить, що Захід здатен підтримувати Україну довше, ніж він здатен воювати — тільки тоді його розрахунки почнуть змінюватися.

Нещодавні заяви несли дуже важливе повідомлення: нинішня лінія зіткнення вважатиметься відправною точкою для переговорів. Ця ідея обережно пропонувалася багатьма в Європі, але тепер Зеленський підтвердив її офіційно. Таку ідею схарактеризували як “прийняття реальності, але без юридичного визнання”. Це означає, що нічого іншого не можна зробити, щоб змінити цю “прийняту реальність”, що Путін контролює цю територію і, принаймні у військовому плані, змінити статус-кво неможливо.

Називайте це як хочете, але де-факто це все одно Судети, хай і не де-юре.

[Судети — це регіон у колишній Чехословаччині, який наприкінці 1930-х років був населений переважно німцями. У 1938 році Німеччина анексувала Судети, фактично окупувавши територію, що призвело до поступового підкорення Чехословаччини.]

У 1938 році багатьом також здавалося, що військовим шляхом нічого не можна зробити, і справа Чехії програна. Але насправді була можливість зв’язати німецькі сили в Ельзасі й дати чехам шанс боротися. Однак прем’єр-міністр Великої Британії вирішив здати частину чужої країни диктатору, бо так здавалося простіше. Зараз, як і в 1938-му, були рішення, які могли б змінити хід війни, якби ми уникнули затримок, довгих роздумів і політики умиротворення. Якби ми просто боролися, щоб перемогти.

Я чую тих, хто стверджує, що українці також погодилися на цю реальність. Чехи у 1938-му теж погодилися. Що ще вони могли зробити після того, як їхні гарантії безпеки розвалилися? І так, тоді, як і зараз, були люди, які думали, що капітуляція замість боротьби з агресором запобіжить подальшому кровопролиттю. Але ми дуже добре знаємо, чим це закінчилося — апетит агресорів лише зростав.

І нам кажуть, що країни, які підтримують Україну, сміливо виступають проти вимог Путіна віддати йому території, які він ще не встиг завоювати. Вибачте, що питаю, але що станеться, якщо до моменту погодження припинення вогню Путін захопить Донбас і вимагатиме Харків? Чи зміниться якось позиція Заходу? Де та лінія, де ми скажемо: «Ні кроку далі»? Якщо ми не змінимо нашу стратегію, ця лінія продовжить повзти на захід.

Я мушу це сказати: Ось як виглядає провал Заходу.

Окуповані землі — це не просто території чи зони інтересів. Це частини країни, це дім для людей, які стали жертвами агресора, дім для людей, яким ми не змогли допомогти. І агресор прийме цю перемогу та продовжить тиснути, вимагаючи більшого. З припиненням вогню чи без нього.

Не починайте мені про пропозиції слідувати фінському чи балтійському сценаріям. Фінляндія втратила частину свого суверенітету, а країни Балтії втратили свою свободу. У холодних геополітичних очах нас розглядали як частину «радянської зони впливу», занадто далекої для надання суттєвої підтримки. І так, люди там занурилися в тінь історії, де й залишалися 50 років.

Можливо, все це лише показова вистава, покликана продемонструвати президенту Трампу, хто насправді лиходій? Він бачить, що Путін відмовляється від перемир’я, тоді як українці погоджуються. Це має вплинути на сприйняття в Білому домі, і, можливо, вплине в майбутньому.

Але сьогодні певне лише одне — Путіну підносять перемогу.

Від людей на звільнених територіях України, зі свідчень очевидців у Чечні та з нашої власної балтійської історії ми дуже добре знаємо, що доводиться переживати людям від російських окупантів. Тортури, зґвалтування, депортації та «промивання мізків» були і залишаються зброєю, застосовуваною проти пригноблених.

Тож вибачте мені, якщо я не святкую пункт у мирному плані, який встановлює нинішню лінію зіткнення як відправну точку для переговорів. Я не можу позбутися відчуття, що, повторюючи помилки 1938 року, ми прямуємо до 1939-го.