Між мораллю та реальністю: хибний шлях німецької туги за миром

Джерело: Об’єднання Українських Організацій у Німеччині

Критичний есей про вибіркову сліпоту, ідеологічні зони комфорту та неспроможність назвати винних і жертв на тлі російської війни на знищення проти України.

Передмова

Поки пишеться цей текст, російські ракети влучають у західноукраїнське місто Тернопіль — одне з багатьох атакованих міст. Горять цивільні будівлі, гинуть люди. Жодної військової цілі, жодної стратегічної вигоди — лише терор проти цивільного населення. Це модель, яка повторюється щодня протягом трьох років.

Тим часом у Німеччині продовжують формуватися ініціативи, які мають намір виступати за “негайне припинення вогню”. Вони апелюють до Путіна і Зеленського однаково, ніби обидва — на одній і тій же моральній площині. Ніби Україна може просто припинити боротьбу, і все налагодиться.

Цей есей намагається розплющити очі та пояснити, чому це так часто не вдається.

Кожного українця і кожну українку це болить до глибини душі: друзі, родичі та знайомі отримують поранення, стають біженцями, їх катують або вбивають — і кінця цьому не видно. Ніхто не хоче цієї війни. Ніхто не бажає страждань, смерті чи руйнувань. Але альтернативи захисту не існує.

Саме тому, що багато людей на Заході з добрими намірами вважають, що не слід “підливати олії у вогонь” і що “зброя ще ніколи не приносила миру”, необхідно недвозначно сказати одне:

Якби Україна не мала зброї, був би мир — мир підкорених, депортованих, зниклих безвісти. Мир на цвинтарі.

Мир і свобода — це не природні стани, не подарунки й не моральні дивіденди від добрих закликів. Їх потрібно, на жаль, виборювати й захищати. Не гаслами, не бажаним мисленням, а опором. Мужністю. Іноді героїчними вчинками, які ніхто б не обрав, але які є необхідними, якщо народ не має бути знищений.

Німецький парадокс: пацифізм без контакту з реальністю

Німецький рух за мир має довгу історію — позначену щирими ідеалами та деякими успіхами. Однак перед обличчям російської агресивної війни він виявляє жахливу неспроможність осягнути дійсність. Частина його представників чіпляється за рефлекси, які вже не мають нічого спільного із сьогоденням. Результатом є моральний парадокс: саме ті, хто прагне виступати за гуманність, ігнорують жертв і виявляють розуміння до злочинців.

Але йдеться вже не лише про класичну мирну сцену. Проблема сидить глибше: у німецькому суспільстві, серед громадян із добрими намірами, але жахливо погано поінформованих, які сприймають себе як емпатичних та морально чутливих — і все ж ігнорують фундаментальні реалії. Ця позиція формує значну частину публічних дебатів, коментарів та приватних розмов. Вона виникає не зі злого умислу, а з історично обумовленої сліпоти.

Наслідок: колективна втрата відчуття реальності у частині населення. Агресія психологізується, злочинці релятивізуються, жертвам диктують, що робити. Замість того щоб зрозуміти війну, її втискають у політично зручні шаблони — і цим спотворюють.

Це не наївність — це небезпечно. І це коштує людських життів.

Історичний привілей як когнітивна в’язниця

Німеччині ніколи не доводилося захищати свою свободу самостійно. Це звучить різко, але є просто фактом: Федеративна Республіка отримала мир, демократію та безпеку не власними силами, а як результат міжнародного порядку, який створили та забезпечили інші. Стримування, ядерна рівновага, присутність США та структури НАТО були не результатом німецької мирної політики, а її передумовою.

Цей історичний привілей став ментальною пасткою. Той, хто ніколи сам не відчував, що означає необхідність захищатися, вважає мир нормальним станом, а насильство — непорозумінням, яке можна усунути терпінням та добрими словами. Порівняння з НДР не спрацьовує: суспільство, яке було пригнічене власною державою, не має досвіду колективного демократичного самозахисту проти зовнішньої агресії.

Німеччина живе у самозбудованій ілюзії: що мир просто настає, якщо про нього достатньо мирно думати. Ілюзії, яка можлива лише тому, що інші борються і помирають за німецьку безпеку.

Туга за моральною чистотою: коли етика робить сліпими

Частина мирного руху керується глибоким бажанням моральної незаплямованості. Війна є апріорі поганою — отже, всі, хто воює, мусять помилятися. Таке мислення є зрозумілим, але фатальним. Воно абстрагується від злочинця та від жертви й замінює аналіз на знак рівності.

Ця модель відома:

• Агресор і захисник ставляться на одну й ту ж сходинку.
• Мирні заклики адресуються обом сторонам, що фактично грає на користь злочинця.
• Насильство тлумачиться як симетричне явище, навіть коли воно є явно асиметричним.

Ця позиція розвантажує тих, хто її займає. Можна почуватися морально вищим, не визнаючи реальності. Ідеали заступають погляд: інформація, яка не вписується у світогляд — депортації, масові поховання, систематичні тортури, знищення української ідентичності — ігнорується або релятивізується.

Читати далі.