Поль Манандіз: Путін свідомо б’є по цивільних, Європа повинна відповісти

Поль Манандіз, полковник Європолу, політичний і військовий діяч, франко-український співак

Джерело: Манандіз на Facebook

Керівники Європи, я звертаюсь до вас з Києва. І водночас звертаюсь до вас від глибини серця європейця. 

Мені, як і вам, прищепили значення слів: “Ніколи знову”. Мені прищепили гордість за континент, який пережив варварство, абсолютний жах, але зумів вийти з цінностями: людська гідність, свобода, солідарність, справедливість. Я носив ці цінності як духовний прапор. Я вірив в Європу, по-справжньому. 

Я вірив у ваші присяги, у ваші уроки історії, у ваші вшанування пам’яті, у ваші промови про права людини. Я ніколи не міг уявити, що одного дня побачу, як Європа відвертає погляд, тоді як терористичний режим на чолі з Путіним чинить абсолютний жах просто біля її власних кордонів. Бо речі слід називати своїми іменами.

Те, що робить Путін — це не “військова операція”. Це війна терору. Це політика знищення. Він хоче зламати народ — мій народ, українців. Він хоче знищити цілу націю, розчинити її у страху, голоді, холоді, темряві. 

Путін навмисно бомбардує наші електростанції. Не заради реальної військової переваги, а як колективне покарання. Щоб родини тремтіли від холоду у власних домівках. Щоб лікарні боролися за те, щоб апаратура працювала. Щоб діти замість того, щоб спокійно вчитися читати й писати, пізнавали, що таке дрижати від холоду, від гуркоту ракет, що таке нескінчена темрява. 

Уявіть на мить європейську дитину — французьку, німецьку, італійську, бельгійську, яка робить домашні завдання при свічці, бо хтось із чистої ненависті вирішив зруйнувати всі ваші електростанції. 

Уявіть своїх батьків у темряві, своїх дідусів і бабусь у холоді, свої міста, занурені в неприродну, ворожу ніч — не через стихійне лихо, а тому, що одна людина, сидячи у своєму бункері, вирішила перетворити електрику на зброю колективних тортур.

Ось так ми живемо сьогодні. Це не перебір. Це не випадковість. Це стратегія. І в цієї стратегії є ім’я: терор. Державний тероризм. Владімір Путін цілить у цивільних. Свідомо. Він цілить у житлові будинки, у житлові квартали, в лікарні, у школи, в життєво важливу інфраструктуру. Він хоче вбивати українських цивільних. Він хоче знищити всіх українців. 

Абсолютний жах — це не лише звук вибухів, це ще й тиша після них, коли мати більше не знає, як обігріти свою дитину. Це літній чоловік, що одягає три пальта, щоб пережити ніч. Це маленька дівчинка, яка здригається від кожної тіні, від кожного шерхоту, бо для неї небо вже не простір мрій, а місце, звідки смерть може впасти будь-якої миті.

І посеред усього цього — ми, українці. Ми опираємося. Ми ремонтуємо. Ми відбудовуємо. Ми знову і знову відновлюємо лінії електропередач під обстрілами. Ми тримаємо наші прапори піднятими, нашу мову живою, наші пісні, наші книжки, наші школи. 

Українське серце б’ється. Воно б’ється голосніше, ніж вибухи. Воно б’ється за свободу, за гідність, за елементарну можливість жити по-людськи. Але є ще один біль. Це бачити, як 

Європа зраджує саму себе. Кажу вам це як європеєць серцем: я ніколи не думав, що побачу, як континент прав людини, континент, що вшановує пам’ять біля братських могил минулого, вагається, зволікає, вираховує, маневрує, поки такий самий європейський народ катують, поки абсолютний жах повторюється методами, які ваші підручники з історії вже давно описали. 

Мені казали, що Європа — це солідарність. Що не залишають наодинці сусіда, на якого напали. Що дитина, якій холодно десь у Європі, небайдужа кожної столиці, кожному уряду, кожної совісті. 

І все ж сьогодні, коли Путін бомбардує наші електростанції, систематично руйнує нашу енергетичну систему, намагається змусити нас замерзнути, зламати нас виснаженням і страхом, я бачу вагання, компроміси, страх “надто сильно спровокувати” ката — ніби того, що вже відбувається, ще замало, щоб назвати це жахом.

Кажу вам це без ненависті, але з величезним сумом: коли Європа відступає, вона зраджує не лише Україну. Вона зраджує саму себе. Вона зраджує уроки, які проголошує решті світу.

Бо якщо європейські цінності не діють для Києва, якщо вони не діють для цих дітей, яким холодно, якщо вони не діють для тих цивільних, по яких Путін свідомо б’є, то чого вони насправді варті?

Українське серце не зрадило Європу. Воно бореться за неї. Щодня. Щоніч. Під бомбардуваннями. У темряві. В холоді. Наші військові на передовій, наші інженери, що ремонтують лінії електропередач, наші лікарі, що оперують при генераторах, наші вчителі, що продовжують викладати у підвалах шкіл, — усі ми досі віримо в ті цінності, яких нас навчали: свобода, гідність, справедливість.

Абсолютний жах — це те, що робить Путін. Абсолютне випробування — це те, що історія сьогодні ставить перед Європою.

Тож я вас запитую, вас, керівників, громадян Європи: У що ви насправді вірите? Чи готові ви захищати те, що стверджуєте, у що вірите, чи ці цінності — лише слова на пам’ятних дошках і в офіційних промовах?

Тут, в Україні, ми вже відповіли. Ми обрали стояти. Ми обрали залишатися на ногах, навіть на краю темряви. Тепер ваша черга вирішити, чи, дивлячись в обличчя абсолютному жаху того, що робить Путін, Європа залишиться вірною собі чи змириться з роллю спостерігача за власною зрадою.

Читайте більше: Поль Манандіз: Французький голос України, що єднає світи