Тімоті Снайдер: Фашисти

Тімоті Снайдер, американський історик, фахівець з історії Центральної та Східної Європи, Радянського союзу, а також Голокосту

Джерело: Снайдер на Substack

Сьогодні я відвідав завод на південному сході України. Зараз, під час повітряної тривоги, коли маю вільну хвилину, я хочу розповісти історію робітника, якого зустрів, А.

Це дивовижний трубний завод у Нікополі, на березі Дніпра. Росіяни — на іншому боці річки. Завод виробляє труби на експорт і дає роботу приблизно трьом тисячам людей. Росіяни намагаються його знищити.

Російські атаки на завод — це частина кампанії руйнувань і вбивств, сліди якої видно всюди: від уламків великого супермаркету на околиці Нікополя до пошкодженої історичної частини міста. Тут немає жодної української військової присутності.

Українські цивільні є мішенню для російських ракет та дронів. Міста, розташовані близько до лінії фронту, перебувають під особливим ризиком, оскільки час між запуском ракети і її влучанням вимірюється секундами. У Харкові чи Запоріжжі, наприклад, цей час становить близько 40 секунд.

У Нікополі ситуація ще гірша, оскільки місто також знаходиться в радіусі дії артилерії. Час від запуску артилерійського снаряда до влучання — приблизно сім секунд. Мені постійно нагадували не пристібати ремінь безпеки — так ти втрачаєш ці сім секунд.

Росіяни намагаються знищити Нікопольський трубний завод вже три роки. Він зазнав ударів дронів і снарядів. Проте було вжито заходів для його ремонту та захисту. Пошкодження видно, але так само видно і відновлення та запобіжні заходи. Завод працює, і люди виходять на роботу.

Ці атаки російської важкої зброї на беззбройних цивільних — лише один з аспектів досвіду українських робітників.

У червні 2023 року російські окупанти підірвали Каховську ГЕС, що розташована вище за течією Дніпра від Нікополя. Це відрізало завод і все місто від водопостачання. Але й цю проблему вирішили.

Тепер, коли греблі немає, колишнє водосховище виглядає як ліс. На протилежному березі, на окупованій стороні, видно українську атомну електростанцію, яку росіяни захопили і регулярно погрожують пошкодити.

На заводі є підземні укриття часів холодної війни з ліжками, стільцями, санвузлами та жінкою, яка чекає, щоб зробити чай. Також збудовано нові бетонні укриття на поверхні для робітників.

Дев’яносто два робітники з цього заводу загинули як солдати. Ще п’ятдесят вважаються зниклими безвісти.

Два водії з іншої компанії були вбиті на території заводу під час російських обстрілів, так само як і одна робітниця.

Вона була кранівницею, на своєму робочому місці, коли влучив російський снаряд. Важко поранена осколками, вона померла через три тижні в лікарні.

Про цю війну можна думати по-різному, і один із поглядів — це класова боротьба.

Вторгнення в Україну було рішенням людини з сотнями мільярдів доларів, Володимира Путіна, чия олігархічна фантазія полягає в тому, що України не існує.

Пройшовши заводом, я сів у їдальні й поговорив з робітниками, які щойно закінчили зміну. Вони розповідали про воєнні злочини, свідками яких були, і про колег на фронті, з якими регулярно спілкуються, «просто щоб залишатися людьми».

Коли я запитав, хто на них нападає — це Путін? Росія? — відповідь надійшла відразу від А.:

“Фашисти”.