Українці Бразилії (“Сільські вісті” № 35 від 31.03.2009)

Батьківщина за сімома морями

Продовження розповіді про українців Бразилії, розпочатої у «Сільських вістях» 27 лютого цього року

 

Олександр КАРПЕНКО

 

ВИЖИЛИ, приборкали дику сельву, навчили червону землю родити хліб, стали гордістю нової батьківщини — такий підсумок 112-річної української еміграції в Бразилії. Цей подвиг здійснено завдяки праці, вірі і взаємодопомозі. Те, що зробили наші земляки в Бразилії, — величезна дуля всім, хто твердить, буцімто українці не здатні до самоорганізації, мовляв, це таке собі стадо, котре можна гнати куди завгодно, в якому немає гуртової свідомості, а кожен сам за себе. Колишні співвітчизники фактично створили свою духовну державу в державі, досягнувши високого ступеня єдності, про який материнська країна і мріяти поки що не може. «Це та альтернативна українська республіка, якою могла бути Україна, якби не пережила дві світові, Громадянську війни, Голодомор, репресії, політику русифікації», — вважає посол України в Бразилії Володимир Лакомов.

 

Кожен українець Бразилії свідомий того, що він є членом великої п’ятисоттисячної громади, яка дбає про кожного. Це велике духовне братство, яке наснажує душі теплом, вірою і любов’ю. Скількох прекрасних людей народила і виховала ця спільнота.

 

ОЧОЛЮЄ громаду Вітторіо Соротюк. Каже, що в прізвищі допущено помилку: насправді він Сиротюк. Його прадід Семко родом із Тернопільщини. Сеньйор Вітторіо — особистість легендарна. Коли їхали з ним столицею Парани Курітібою, на мить зупинилися біля похмурої будівлі, схожої на військову казарму. «Це в’язниця Президіо ду Агу, де мені довелося тричі відбувати покарання в часи диктатури», — пояснив Вітторіо. Я був шокований. Оця інтелігентна людина в окулярах — борець проти диктатури? Мало ж ми знаємо про те, як жили наші брати за кордоном протягом минулого століття! В 1968-1969 роках він очолював Центральний комітет студентів Федерального університету Парани. Організовував акції протесту, був автором кількох відозв до народу, за що й потрапляв за грати. Соратникам по боротьбі дивом вдалося вирвати його з тюремних лабет. Вимушений був емігрувати до Чилі, де саме кували свою перемогу прихильники Сальвадора Альєнде. Вітторіо приєднався до цього руху. Був молодий, запальний, сповнений ентузіазму й віри у торжество соціальної справедливості. На одному з студентських мітингів познайомився з чарівною чилійкою Еліяною, племінницею Сальвадора Альєнде. Молоді люди закохалися, одружилися. Їх поєднала революція, а розлучила на деякий час хунта. Вітторіо опинився за колючим дротом на одному з стадіонів, які диктатура перетворила на концтабори. Після того жаху майже десять років перебував разом із сім’єю в еміграції у Європі. Повернувшись на Батьківщину, займав відповідальні посади в уряді штату Парана, був навіть міністром довкілля. Тобто Вітторіо — один із творців сучасної демократичної Бразилії. За це його шанує тамтешнє суспільство. Нинішній президент Бразилії Луїз Інасіо Лула да Сілва — добрий товариш Вітторіо, вони часто обговорюють державні справи і згадують молоді роки, присвячені боротьбі за демократію. З листопада 2002 року Вітторіо Соротюк — голова правління Українсько-бразильської Центральної репрезентації. Коли він очолив громаду, її життя прискорилося, наповнилося новим змістом. Було взято курс на будівництво культурних та духовних мостів з Україною. Минулого року завдяки його зусиллям та зв’язкам для навчання в українських ВНЗ прибула перша група бразильських юнаків і дівчат українського походження. Він мріє про те, аби кожен український бразилець хоча б раз протягом свого життя побував на історичній Батьківщині. І не лише мріє, а й багато робить задля цього.

 

СИЛЬНЕ враження справила зустріч із першим українським єпископом Південної Америки Єфремом Кривим. Його вважають духовним батьком бразильського українства. Протягом свого пасторського служіння він відкрив дві єпархіальні семінарії, пансіонат для літніх людей, 156 українських церков греко-католицького обряду та урочистих залів при парафіях. З його ініціативи й підтримки були створені фольклорні колективи «Веселка» та «Полтава», капела бандуристів, оркестр народних інструментів, численні суботні школи у містах штату. Він сприяв заснуванню багатьох громадських організацій українців Бразилії, в тому числі Українсько-бразильської Центральної репрезентації. Розповідав мені, як кілька років тому віз два кущі калини з України. За всіма інструкціями перевезення подібного вантажу суворо заборонено. Але в Борисполі його пропустили. В одному з європейських аеропортів, де робив пересадку, теж (яке диво!) натрапив на працівника українського походження, що дав калині «зелене світло». У бразильському Сан-Паулу перед вильотом до Курітіби знову допомогла українка. «Українська солідарність — величезна сила!» — схвильовано говорить святий отець. Шкода тільки, що калина не прижилася, тут, виявляється, клімат для неї несприятливий.

 

ІЗ ПРЕФЕКТОМ округу Іраті українцем Сержіо Стоколосом ми розмовляли в його кабінеті. Народився у Прудентополісі, де саме його прадідівське коріння, не знає. Кожне слово про Україну схоплював на льоту, багато розпитував: «Чи не знаєте, бува, де найчастіше зустрічається прізвище Стоколос і тих, хто його носить?» Це славне козацьке прізвище нині зустрічається рідко, відповідаємо. Його тішить, що належить до козацького роду. Має намір приїхати в Україну і докопатися до своїх коренів. В місті Іраті та й усьому окрузі про цю людину лине добра слава. Рівень підтримки префекта, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, становить близько 80 відсотків. Якби я був мешканцем Іраті, то теж віддав би за нього свій голос, бо місто охайне, зелене, економічно розвинене, має ідеальні дороги й тротуари. Сержіо Стоколос — управлінець від Бога, кажуть земляки. Хочете — вірте, а хочете — ні, але до посади префекта він ішов із десятирічного віку. Щось спонукало його піти нишком від батьків на церемонію інавгурації новообраного префекта Філіпе Лукаса. З того часу і вели добрі ангели до обраної мети. Один із них — Філіпе Лукас, котрий став для хлопця наставником і вчителем. 2004 року Сержіо Стоколоса вперше було обрано префектом Іраті, а через чотири роки — переобрано на новий строк. За ці роки чимало зробив задля поліпшення благоустрою міста та округу, соціального захисту його мешканців. Іраті — одне з небагатьох міст Бразилії, в околицях якого немає фавел — нетрів для бідноти. Префект планує збудувати нову школу, в якій діти перебуватимуть із ранку до вечора, спорудити завод з виробництва біодизеля та культурний центр імені видатної землячки — актриси, письменниці Деніз Стоколос. Добре було б, каже Сержіо, зав’язати культурні та ділові стосунки з якимось містом в Україні.

 

ФІЛІПЕ ЛУКАС (Лукаш) — є добрим ангелом не лише для префекта Іраті, а й для десятків тисяч жителів цього краю. Його, лікаря за фахом, знає тут старе й мале, протягом багатьох років врятував сотні життів. Авторитет має колосальний. Із 1992 по 2001 рік був префектом Іраті. Під його керівництвом розбудовано соціальну та комунальну інфраструктуру міста. У 2002 та 2004 роках обирався до Законодавчої Асамблеї штату Парана. По-нашому, він депутат обласної ради. Вибори тут не як у європейській Україні, коли люди, голосуючи за закриті партійні списки, обирають котів у мішках. У Бразилії, яка вважається країною третього світу, депутатів обирають за відкритими списками, тому значення мають не гроші претендента, а популярність, авторитет, те, що він зробив і робить для людей. Філіпе Лукаса ми бачили в роботі, коли їздили з ним по колоніях (селах). Скрізь його зустрічали як рідного. І він своїм землякам готовий подарувати душу. Одному дасть лікарську пораду, другому — юридичну, третьому — житейську. Занесе хворому ліки, а комусь допоможе матеріально з фонду своєї партії. Наші депутати так не працювали ні за мажоритарної, ні за пропорційної систем. Здобували мандати — і хоч трава не рости. Вочевидь, якість роботи депутата — питання совісті. Її жодним законом не додаси. Філіпе Лукас плідно працює не лише в окрузі, а й у Законодавчій Асамблеї. Був розробником закону «Про відзначення в штаті Парана 24 серпня Дня українського іммігранта». З ініціативи Філіпе Лукаса 5 червня 2007 року розглянуто та прийнято постанову сесії Законодавчої Асамблеї штату Парана «Про визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу». На його рахунку чимало інших добрих справ.

 

Є наші й в уряді штату Парана. Один із них — Петро Єден, чиновник, що відає агрохімічною галуззю штату. Він представник третьої хвилі української міграції, що прибилася до бразильського берега після Другої світової війни. Доля його батька Андрія могла б послужити канвою для відомого роману Івана Багряного «Тигролови». 1929 року, під час колективізації, його засудили до 25 років таборів — чи то за «тероризм», чи за «німецьке шпигунство». Тих «терористів» — у товарняки та й повезли до Сибіру. Як тільки минули Урал, Андрій вирішив: або пан, або пропав. Відколупали разом із другом кілька дощок у вагоні і, коли поїзд стишив хід, стрибнули у темряву. Йшли на Захід по сонцю і зорях. Кілька разів натрапляла на їхній слід погоня, свистіли над головами кулі, але рятували молоді ноги і везіння, котре, як відомо, супроводжує сміливців і відчайдухів. Та втеча тривала… майже п’ятнадцять років. За цей час побував у рідному селі (лише одну ніч), у Москві, Одесі, на Кавказі, в Австрії. Скінчився цей марафон аж у Бразилії. Цього року Петро Єден разом із родиною має приїхати в Україну. Мріє побувати у батьковому селі, а потім, якщо вдасться, повторити маршрут своєї втечі.

 

СПРАВИ української громади в Бразилії обговорювалися нещодавно на її 7-му конгресі. В ньому взяли участь і керівники українських спільнот Аргентини та Парагваю. Йшлося про боротьбу з асиміляцією, культурний розвиток громад. Позиції рідної мови зуміли втримати три покоління: прадіди, діди, онуки, а от у правнуків це виходить гірше. Хіба можуть суботні школи та українські культурно-просвітницькі клуби змагатися з радіо, телебаченням та португальським мовним середовищем? Потрібні нові ефективні форми роботи, говорили учасники форуму. Наприклад, створювати українсько-бразильські літні молодіжні табори, влаштовувати якомога більше спільних українсько-бразильських заходів, організовувати гастролі українських виконавців тощо. Посол України в Бразилії Володимир Лакомов повідомив, що уряд штату Парана та Міністерство освіти України працюють над проектом, згідно з яким українська мова в загальноосвітніх школах міст, де проживають українці, буде прирівнюватися до іноземної, тобто набуде статусу предмета, викладання якого фінансуватиметься державою. Та оскільки працювати у тамтешніх школах мають право лише громадяни Бразилії, то в Південно-західному університеті міста Гуарапвава буде створено факультет, який готуватиме вчителів української мови.

 

ЗА КОРДОНОМ проживає понад 20 мільйонів українців. Це величезна сила. Якщо об’єднаємось, то здолаємо асиміляцію і допоможемо матері-Україні, говорив у своїй промові президент Світового конгресу українців Євген Чолій. Наступного року в Буенос-Айресі відбудеться перший Конгрес українців Південної Америки.