Викрадення українських дітей: правова кваліфікація, відповідальність і шляхи повернення

Світовий Конґрес Українців (СКУ) 1 лютого провів вебінар “Довготривалі наслідки викрадення Росією українських дітей”, присвячений системним порушенням міжнародного гуманітарного права в контексті повномасштабної війни. 

У центрі обговорення були правові механізми кваліфікації депортації та примусового переміщення дітей, відповідальність причетних осіб і міжнародні інструменти повернення постраждалих. На запитання учасників відповіла експертка з міжнародного гуманітарного та кримінального права Катерина Рашевська. Нижче — короткий підсумок основних тез.

Як довести, що депортація та переміщення дітей були примусовими, а не добровільними?

У перші місяці повномасштабного вторгнення депортація та примусове переміщення українських дітей були спровоковані масовим збройним насильством російських агентів проти цивільного населення — як під час облоги населених пунктів, так і внаслідок обстрілів евакуаційних коридорів. У результаті цих атак діти втрачали батьків і житло, опинялися без супроводу на вулицях, часто маючи осколкові поранення.

Після початку роботи так званих пунктів фільтрації ще однією причиною переміщення українських дітей без супроводу стало їх примусове розлучення з батьками та іншими законними представниками, яких затримували та позбавляли волі в місцях несвободи.

Подекуди, усвідомлюючи, що обставини гуманітарної катастрофи, які спричинили масове протиправне вивезення українських дітей, були умисно створені самою державою-агресором, високопосадовці РФ і самопроголошених республік намагалися перекласти відповідальність на Україну. Вони також прагнули продемонструвати, що альтернативи протиправній депортації та примусовому переміщенню не існувало, що є спотворенням фактів. У цей період пропаганда описувала депортацію як нейтральну «гуманітарну акцію» або «вивезення в безпечні місця». Фокус умисно зміщувався з причин переміщення на його наслідки, які подавалися як «турбота про дітей» і забезпечення їхніх найкращих інтересів.

У випадках, коли протиправна депортація та/або примусове переміщення дитини відбувалися у зв’язку з її передачею до російської родини, примус полягав у неспроможності дитини висловити вільну згоду, невідповідності її думки найкращим інтересам, а також в агресивному впливі на свідомість і маніпуляціях щодо неповнолітніх. Деякі діти були надто малими й не усвідомлювали, що з ними відбувається та/або якими будуть наслідки насильницької передачі в російську родину. Добровільність перебування дітей у таких сім’ях потребує належної перевірки. В умовах перешкоджання з боку РФ доступу до підконтрольних їй територій і осіб незалежним моніторинговим місіям презюмувати відсутність примусу неможливо.

Коли дітей переміщували до так званих таборів перевиховання, через заборону Росією доступу до окупованих територій було складно визначити, чи кожен випадок згоди батьків на таке вивезення був добровільним та інформованим, зокрема з огляду на усвідомлення змісту програм і їхніх політизованих компонентів. Враховуючи, що в окремих випадках вивезення дітей до таборів відбувалося під погрозами та примусом, зокрема під загрозою позбавлення батьківських прав, дійсність такої згоди викликає сумнів. Контекст триваючого збройного конфлікту, обмежений доступ до інформації та оманливий характер переміщення до «таборів перевиховання», яке часто описували як тимчасовий «відпочинок», ще більше підривають легітимність згоди батьків або інших законних представників.

У випадках, коли постраждалими від вивезення до таборів були сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які перебували в інтернатних закладах на окупованих територіях, існують вагомі підстави стверджувати про протиправність переміщення у зв’язку з відсутністю згоди України, яка є parens patriae для цієї категорії дітей.

Чи можна притягати до відповідальності не лише Володимира Путіна, а й усіх причетних осіб?

Станом на сьогодні Головним управлінням розвідки України ідентифіковано 346 фізичних осіб, які організовували та/або іншим чином брали участь у викраденні українських дітей. Вертикаль таких осіб починається від Президента РФ Володимира Путіна та його Уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової й доходить до службовців рівня керівників дитячих будинків-інтернатів і глав окупаційних адміністрацій.

Українські органи досудового розслідування ідентифікували низку епізодів протиправної депортації та примусового переміщення українських дітей. Серед них — депортація кількасот дітей із дитячих будинків так званих ДНР і ЛНР напередодні повномасштабного вторгнення, вивезення 31 дитини, переважно з Маріуполя, до Московської області, викрадення 48 сиріт віком від чотирьох місяців до чотирьох років із Херсонського обласного будинку дитини, а також свавільне утримання понад 2 000 дітей у таборах на території окупованого Криму та на півдні РФ наприкінці 2022 — на початку 2023 року.

Станом на сьогодні фігурантам цих кримінальних проваджень повідомлено близько двох десятків підозр. З огляду на те, що міжнародні злочини не мають строків давності, розслідування може тривати тривалий час. Водночас пріоритетом залишається належний збір доказів і доведення вини відповідно до міжнародних стандартів.

Що стосується запитів до офіційних органів Російської Федерації, держава-агресор не реагує навіть на звернення організацій системи ООН. Дипломатичні відносини між Україною та РФ розірвані у зв’язку з агресією останньої, а призначати нейтральну державу, яка могла б представляти інтереси та захищати українських громадян під контролем ворога, Росія послідовно відмовляється. У зв’язку з цим нечисленні контакти щодо з’ясування місця перебування та долі викрадених дітей відбуваються через посередників — Катар, ПАР, Ватикан, окремих осіб, зокрема Меланію Трамп, — і виключно з ініціативи України.

Які інформаційні матеріали можна поширювати у країнах?

Інформаційні меседжі, історії та візуальні матеріали містяться в матеріалах СКУ на спеціальній сторінці кампанії “Stand with Ukraine: Protect Future Generations”. 

Де можна прочитати історії про боротьбу українських дітей?

Історії викладені в аналітичних звітах за посиланнями:

• https://rchr.org.ua/analytics/doslidzhennya-deportacziyi-ta-prymusovogo-peremishhennya-ukrayinskyh-ditej-z-okupovanyh-terytorij-kriz-pryzmu-zminy-rosijskyh-propagandystskyh-naratyviv/
• https://krymbezpravil.org.ua/materialy/ne-povernennia-ditey-ukraina-pered-naybilshym-vyklykom-z-chasiv-nezalezhnosti/ 

Крім того, регулярні оновлення публікуються в соціальних мережах ініціатив Bring Kids Back UA, Save Ukraine та Української мережі за права дитини.

Чи можна розраховувати на допомогу Міжнародного Комітету Червоного Хреста?

Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) має власний механізм пошуку осіб, зниклих безвісти у зв’язку зі збройним конфліктом, зокрема дітей. Водночас у багатьох випадках Україна спершу має встановити родичів дитини, які самі могли постраждати від злочинів росіян, а вже після цього розпочинати процес пошуку та повернення дітей. Крім того, Росія не завжди йде на контакт із МКЧХ, не підтверджує факт перебування осіб під її контролем або умисно спотворює реальність.

Попри зобов’язання надати Центральному інформаційному бюро МКЧХ список вивезених українських дітей, РФ досі цього не зробила. У результаті роль МКЧХ нині зводиться до поодиноких випадків підтримки українських родин під час повернення на підконтрольну Україні територію, зокрема під час перетину кордону.

До кого мають звертатися представники інших держав?

Рекомендовано звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до Президентської ініціативи Bring Kids Back UA.