Авторки: Леся Колтикова, комунікаційниця, співзасновниця Українського дому в Мексиці; Ірина Грищук, президентка Еквадорсько-української Асоціації.
У 2015 році після терористичного акту в редакції французького сатиричного тижневика Charlie Hebdo, світ вибухнув слоганом “Je suis Charlie” (“Я — Шарлі”), вигаданим французом українського походження Жоакімом Ронцин. У 2019 звістка про пожежу в Нотр-Дамі облетіла світову пресу і довго була предметом жвавих обговорень у соцмережах. Навіть біля екватора тема викликала бурхливий інтерес та активне співчуття еквадорців, більшість з яких жодного разу не була у Франції та не володіє французькою мовою. У вересні 2025 року на кінопоказі української документальної стрічки “Special operation” на 9 міжнародному кінофестивалі Cámara lúcida в Еквадорі, в кінозалі було всього 5 глядачів.
Чому так сталось, що на 12 рік найбільш кривавої війни в Європі з часів Другої Світової Війни, Україна програє в інформаційній війні й не завжди може достукатись до мешканців певних країн?
Перш за все, варто визнати, що у світі, особливо за океаном, про Україну знають дуже мало (а в деяких випадках — навіть не мають бажання щось про неї дізнатись). Більшість інформації про наш регіон надходить крізь призму російської пропаганди, яка цілеспрямовано й системно діє вже понад сто років. Ще бабусі та дідусі наших сьогоднішніх опонентів були зачаровані “величчю російської культури”, вражені російською мʼякою силою та засліплені тими потьомкінськими декораціями, які Росія, у різних формах своєї державності, невтомно демонструє світові.
Для прикладу, у програмі головного симфонічного оркестру Мехіко понад третину творів становлять твори “російських композиторів”, в той час, як італійські та німецькі композитори представлені значно менше. Запитайте будь-якого класичного музиканта, що він думає про це (без національного контексту), а саме — його думку про роль цих шкіл в історії світової музики.
Зважаючи на домінування такого дискурсу, пряме просування наших наративів виявляється малоефективним. Адже люди, які виросли на розповідях про “казкову велич Росії” і які ніколи не стикалися з реаліями “русского міра”, не матимуть емоційного відгуку на активні проукраїнські протести, заклики до розпаду Росії, і можуть проігнорувати навіть нагадування про суверенність та суб’єктність України та апелювання до норм міжнародного права. Що більше люди знають про ту, чи іншу країну, що більше асоціюють себе з її культурою, що вище оцінюють її роль та внесок у сучасну цивілізацію, то більша ймовірність, що вони будуть емоційно залученими у випадку катастроф, які можуть трапитись в цій країні — природних, техногенних, чи цілеспрямовано зрежисованих іншими людьми.
Також варто зважати на те, що в Латинській Америці Росія сприймається як країна-антагоніст США, як противага американському імперіалізму, особливо в колах ультралівих політичних сил. Водночас в ультраправих колах Росія виступає як “останній форпост традиційних цінностей”. Якими б далекими від реальності не були ці уявлення, тривалий час Україна тут не була представлена взагалі і як незалежна держава, на жаль, втратила десятиліття, не розвиваючи належним чином співпрацю з регіоном. МЗС України вперше розробило Стратегію розвитку відносин України та країн Латинської Америки й Карибського регіону вже після початку повномасштабного вторгнення, у 2024 році.
Ці реалії та симпатія до російської культури можуть викликати цілком зрозуміле обурення, особливо в активістів, митців та амбасадорів українства в латиноамериканському регіоні. Проте, вони також свідчать про важливість обрання ефективних і зрозумілих цим країнам комунікаційних моделей, які насправді працюватимуть та зможуть якісно змінити інформаційний порядок денний на нашу користь.
З одного боку, нам дуже складно діяти на тлі столітнього російського дискурсу, що вкорінився в регіоні. З іншого — стрімке XXI століття, глобалізація та інтернет дають нам певні переваги, якими ми можемо скористатись, адже більше немає гострої потреби везти через океан ані матеріали, ані персоналії. Попри всі наявні виклики, нам не потрібні 100 років, аби змінити чинний дискурс і ми маємо унікальну можливість формувати саме той імідж України, який вважаємо за необхідне, тут і зараз, особливо у тих регіонах, де про нас практично нічого не знають. Саме тому важливо добре дослідити ґрунт, в якому ми сіємо насіння України та українства, і діяти, відштовхуючись від місцевого контексту.
Зазначимо також, що необхідно зважати на якість та різноманітність репрезентації України та українців, яку українські діаспори транслюють у публічному просторі країни-реципієнта. Зазвичай, йдеться про сентиментальну передачу традицій — вишивка, писанкарство, вінки, народні пісні та танці, державна символіка тощо. Це те, що б’є в серце культурної пам’яті іншого народу і може викликати той самий омріяний емоційний відгук. Проте, сам по собі цей інструмент є недостатнім.
Уявімо собі людину, яка ніколи не чула про українську культуру і чиє перше знайомство з нею відбувається завдяки діяльності українських осередків та діаспори за кордоном. Яке в неї може скластись уявлення про Україну, якщо від них вона отримуватиме переважно інформацію про український фольклор, аграрні традиції тощо?
Досвід активізму та культурної дипломатії в латиноамериканському регіоні показує, що нам варто шукати точки дотику, спираючись на певний контекст, який близький, чи цікавий конкретній групі людей, без акценту на війну, національний спротив, наслідки, чи реалії окупації. Йдеться про щось перпендикулярне традиційному дискурсу. Є сенс представляти Україну як країну, де відбулися події, що змінили обличчя сучасного світу — перша конституція в Європі, розщеплення атома, перші трансплантації деяких людських органів, створення мови програмування, гелікоптерів, ракет, розшифровка алфавіту Майя. Це може відгукуватись, наприклад, вченим, чи студентам певних спеціальностей, а також свідчить про певний рівень культурного розвитку та наукового прогресу, який не з’являється самі по собі й має за передумову тяглість історії та державотворчої традиції.
Національна школа опери та симфонічної музики, оперні театри на рівні європейських (задовго до їхнього виникнення у північних сусідів), художники-новатори — це те, що може зацікавити митців.
Представлення України як провідної держави з глибокими традиціями державності (на території сучасної України знаходиться у 5–10 разів більше міст, що мали Магдебурзьке право, ніж у Росії), допомагає руйнувати наративи про «молоду державу», чи другорядність української культури у порівнянні з “великою” російською.
Істориків, музеологів та теологів могло б зацікавити встановлення зв’язків з українськими фахівцями, можливість дізнатися про традиції архітектури та урбаністики, чи відкрити для себе Трипільську, чи Ямну культури.
Завдяки цим прикладам ми хочемо продемонструвати необхідність якісних перших контактів. Це може викликати інтерес до України й дати можливість отримати емоційний відгук в майбутньому. З часом, тема російської окупації та війни неодмінно постане в комунікації, можливо навіть у вигляді запитань з боку співрозмовників.
Схематично цю модель комунікації можна звести до двох кроків:
- Перший етап — контекстуалізація, адаптація під конкретного спеціаліста, чи групу, де тема війни, чи окупації не виходить на перший план.
- Другий етап — трансляція українських наративів, створення нового дискурсу, який викриває руйнівний вплив російського режиму в будь-якій формі його державності.
Двоетапна комунікація може стати в пригоді й в інших історично-культурних контекстах, не тільки в країнах Латиноамериканського регіону, чи всього так званого Глобального Півдня. Її можна застосувати й для змістовної співпраці з так званими “малими народами”, які були колонізовані Росією. Наприклад, для північноєвропейських країн може бути цікавою мультимедійна інсталяція з уривками українських дум та карельських рун: показати рукописи, музичні інструменти (кобзу, кантеле). У статтях, публікаціях чи виступах можна проводити історичні паралелі та показати спадкоємність поколінь у карелів, які боролися за незалежність Фінляндії, зазнали великих втрат, зберегли цінності свободи й передали їх нащадкам. В Україні прикладом таких успадкованих цінностей є правнук карельських воїнів — Денис “Редіс” Прокопенко, командир корпусу “Азов”.
У країнах, де досі жива монархічна традиція, відсилання до зв’язків між династіями (як і пояснення, що наш прапор — не про “небо та пшеницю”, а походить від золотого лева на блакитному тлі часів Галицько-Волинського Князівства), можуть відкрити двері до муніципальних та урбаністичних інституцій (наприклад, можна запропонувати організувати виставку у геральдичному товаристві).
Підводячи риску, зауважимо, що культурні ініціативи глобального українства, спрямовані назовні, повинні мати довгостроковий характер. У довгостроковій перспективі інституції завжди перемагають персоналії. Нам не потрібні сто років, аби змінити чинний дискурс, але ми потребуємо єднання, мережування, проактивної позиції й ширшого бачення.
Фото: Shutterstock
