Антон Сененко: Дрон, який зміг

Антон Сененко, військовий, волонтер, популяризатор науки, старший науковий співробітник Інституту фізики Національної академії наук України, кандидат фізико-математичних наук

Джерело: Сененко на Facebook

Нещодавно від бійця на заправці, якого звали Микола, випадково почув історію про “дрон, який зміг”.

Одного разу на напрямку ікс до підрозділу ігрек постукалися суміжники з бригади зе… ні, цю літеру брати не будемо. З бригади каппа. І от бригада каппа просить підрозділ ігрек:

— Браття (так і кажуть)! Поможіть. У нас пацани на позиціях два місяці сидять. Ми знаємо, що у вас є дрони. Донесіть їм пляшку води.

— Шо? – каже ігрек. – Яку ще пляшку води? Воду і їжу коптери возять. Ми воду не возимо. Ми нищимо ворогів. У нас бойові пташки.

Тут слід зробити ліричний короткий відступ для людей, далеких від реалій сучасної війни, і дещо пояснити.

Нині на полі бою в основному воюють дрони. Не артилерія (хоча місцями вона є), не танки чи бетеери (їх палять в лічені хвилини. Згадався ролик про нову німецьку бригаду з леопардів? Він кумедний, так), не літаки (ті навіть над лінією не зʼявляються. До речі, лінії теж давно не існує. Окопи – це радше орієнтири для “небесних очей” – порожні й покинуті. Лінія фронту нині складається з лінії нір, в яких ховаються живі люди. З нашого боку. І росіяни. З іншого). Так от. Воюють дрони.

У небі – дрони: знімають, ціленаводять, мінують, доганяють, калічать і вбивають. Десятки й сотні дронів, що заполонили все небо. Я не вигадую. Якщо дрон помітив людину – лік останніх її митей пішов на хвилини. Шанс вижити – це сподіватися, що дрони будуть зайняті іншими, поки ти конкретний десь тікаєш і ховаєшся. Неважливо, наскільки ти захищений накатами дерева чи бетону. Ти вже мертвий, якщо тебе побачили. Ти живий – якщо ти невидимий, прудкий і швидкий. Навіть просто під кущем.

На землі – теж дрони. НРК. Наземні роботизовані комплекси. Їздять, доставляють провізію і БК. Розкладають міни. Вивозять поранених. Стріляють, якщо мають кулемет. Ви все те бачили в купі роликів в соцмережах, але точно не уявляєте масштаб.

Ці бездушні штуки літають і їздять 24/7, без перерв і вихідних (окрім дощу і туману). Сюру чи скайнетизації війні додає те, що дрони чудово бачать вночі. Навіть краще, ніж вдень. Західні спецпідрозділи й морські котики, що в темряві безшумно крадуться і ножами когось там ріжуть – це вже історичні комікси та казки для дітей.

Європейці навіть не уявляють, що таке сучасна війна. Карочє, все як заповідала Берлінська, а їй не вірили.

Далі. Інколи ці дрони на передові позиції закопаної в нори піхоти закидають посилки – їжу, набої, медикаменти. Завезти ж нічого неможливо. Пікапи й броню палять. Тому і наші, і росіяни присилають вночі великі дрони-коптери, які несуть на собі, фактично, життя. Це їхня робота і без них на позиціях елементарно нікому і ніяк буде сидіти.

— … ми воду не возимо. Ми нищимо ворогів, – каже ігрек.

— Милі, послухайте. – благає бригада каппа, – Наші коптери туди долетіти вже другу ніч не можуть. Росіяни їх збивають. У пацанів тупо немає води. У них вже зневоднення почалося.

Ліричний відступ номер два:

Якщо нори в посадці з якихось причин героїчна піхота, яка всю цю війну вивозить і яка базує тезу “Україна лиш там, де стоїть нога українського піхотинця”, мусить полишити й не може утримувати – туди заходить піхота російська і на діпстейті ми бачимо чергові невтішні новини.

— … у них вже зневоднення почалося.

— ем, – вже менш упевнено каже ігрек, – ми міну доставити до російського танка – можемо. Фугас. Підірвати будівлю чи бліндаж. А воду… Воду нести бойовим дроном… У нас під це нічого не налаштовано…

— Любі… Пацани погинуть. А ми чули, як ви вправно всюди пролітаєте. Вас точно збити не можуть. Хоч літру води на всіх. Якби були інші варіанти – не зверталися б. От правда край… На вас лиш одних сама надія.

— Ми зараз поміркуємо, – каже ігрек.

Ліричний відступ. Якийсь там за ліком. Дрони на війні бувають різних типів. Одноразові, багаторазові, дорогі, дуже дорогі, шалено дуже дорогі й навіть дорожчі за безглузді нові бентлі на вулицях воюючої за своє виживання країни.

Оті коптери, що возять провізію – вони багаторазові. А одноразові призначені лиш для місій “полетів-побачив-знищив”. Перші вартують, як чавунний міст або плутонієвий уран. Другі – дешевші, але теж дорожчі за залишкову вартість потяганої ауді на селі.

Відправляти ауді з пляшкою води, щоб потім розбити їх об стовп – так собі історія з точки зору економіки. Але коли мова йде про життя рідної піхоти на самому передку – можна вгатити (і гатять) мерседеса із салону.

Загалом, той ігрек десь знайшов пляшку води (а ви не думайте, що в ігрека бювет. Їм воду так само доставляють і вона майже золота та чітко розрахована для екіпажів-дроноводів), чіпляє ту пляшку замість міни й відправляє в політ.

Важко було летіти дрону. Пляшка тяжка. Півторалітрова. Вітер в мордяку. Холодно. Батарея сідає. Росіяни бачать український дрон і валять по ньому з усього, що мають. Знають, що без води наші довго не протягнуть. Двічі пілот ледь не втрачав керування, але дрон довів. Посадив прямо перед бійцями, які ту пляшку обережно відчепили й з рук у руки, як скарб, передали. Потім один вклонився в камеру, щоб пілот дрона на екрані бачив, що піхота вдячна. І піхота тепер стоятиме далі. У тій лінії нір.

Не знаю, як буде після війни, але певен, що десь там, на напрямку ікс, біля безіменної посадки якісь невідомі люди поставлять памʼятник дрону, що несе пляшку води. Дрону, який зміг. Хоча герої у всій цій історії саме піхотинці. Люди-боги на землі, які не бояться ні чорта, ні самих себе.

Я це до чого. Та біс його знає. Прогорнув стрічку, почитав пости й вирішив закцентувати на справді цінних речах, які взагалі не про гроші, курси МВА, долари у валізах (боже ж, яка ганьба, морок, безпросвітна безкарність та нахабність) і чорних пʼятницях.

Піхотинець в норі, пляшка води й дрон – це все, що відділяє нас від окупації країною, яка так само має піхоту в норах, чудові (!) дрони, прекрасних (!) дроноводів, а ще КАБи, балістику та решту смертельних речей.

Не переоцінюйте викривлену реальність мирних українських міст. Будь ласка. Ви навіть не уявляєте, наскільки тонку межу тримають фантастично героїчні люди в посадках.

Колись у Мирнограді ми пили каву, а в Покровську спали у білючих простирадлах готелю “Дружба”. Зараз це міста-примари.

Фронт суне на захід. Жителів окупованих міст і містечок мобілізують і ставлять в перші ряди, спрямовуючи українців вбивати українців.

Війна не закінчиться. Ні до кінця цього року. Ні до кінця наступного. Мене дуже веселять прогнози європейців про 2026 рік, хоча, якби я готувався до Третьої світової – я б теж заспокоював населення, щоб економіки продовжували накачувати збройну промисловість ресурсами.

Наше щастя – що ми вже у найбільшій війні й нам не треба лицемірити й брехати (правда ж?).

Займайтесь волонтерством. Машини. Дрони. Медикаменти. Юридичний чи психологічний супровід поранених та списаних. Маскувальні сітки. Тільки нормальні. Вони правда маскують. Від тих же дронів.

Давайте знижки військам. Паливо, кава, одяг. Іграшки. Квіти. Воно вернеться сторицею. Донатьте. На дрони. На все, що збиває дрони. На машини. Що возять дрони й піхоту. На аптечки. Боріться проти невиправданих витрат у мирних містах (шо там, на Голосіївському проспекті скільки мільйонів закопали в тротуарну плитку? Чесно, нудить вже.)

Врешті, долучайтеся до війська. Тут дуже бракне людей. У нас (не у тих, що із валізами з кешем їдуть в аеропорт) іншої країни немає, а по Дніпру росіяни не стануть. Підуть далі. Їх можна лиш зупинити. Якось так.