Богдан Чернявський: Неспокійна імперія

Богдан Чернявський, виконавчий директор Українсько-Американського Фонду Свободи.

Джерело: ABN Correspondence

Станом на травень 2025 року Російська Федерація продовжує стикатися з глибоко вкоріненою внутрішньою напруженістю, сформованою її величезним та різноманітним етнічним складом. Хоча Кремль пропагує наратив про національну єдність, під поверхнею лежить ландшафт маргіналізації, культурних репресій та опору серед неросійських груп, таких як чеченці, башкири, буряти, якути та кримські татари. Ці громади дедалі частіше вимагають автономії, збереження культурної спадщини та, в деяких випадках, незалежності. У цьому есе аналізуються історичні корені, сучасні події та майбутні перспективи етнічного опору в Росії, використовуючи порівняльну призму, що спирається на політику Китаю щодо національності в Сіньцзяні та Тибеті. Крізь цю призму стверджується, що етнічна ідентичність не лише є стійкою, але й дедалі більше використовується як зброя перед обличчям авторитаризму.

Історичний контекст: від імперської експансії до радянської асиміляції

Ідентичність Росії як імперії завжди була невіддільною від її контролю над десятками різних етнічних груп. Починаючи з XVI століття, царський режим розширювався на схід і південь шляхом завоювань, включаючи корінні народи Кавказу, Сибіру та Центральної Азії. Політика русифікації була центральною в цьому розширенні, часто придушуючи рідні мови, релігії та звичаї (Martin, 2001).

Радянський Союз запровадив формальні структури етнічного визнання, такі як титульні республіки та мовні права. Однак ця автономія ретельно контролювалася з центру. Державні репресії, включаючи депортації кримських татар і чеченців за сталінської епохи, показали готовність режиму знищувати громади, які вважалися нелояльними (Martin, 2001). Хоча інституційний плюралізм існував на папері, він діяв у системі, яка понад усе ставила на лояльність до Москви.

Пострадянське вікно та путінський розворот

Розпад Радянського Союзу в 1991 році ненадовго відкрив простір для етнічного відродження. Такі регіони, як Татарстан і Башкортостан, уклали з Кремлем договори про розподіл влади, а проголошення незалежності Чечні спровокувало дві жорстокі війни (Hughes, 2007). Ця епоха федералістських експериментів зазнала краху за часів Володимира Путіна.

Між 2000 і 2020 роками Росія централізувала владу шляхом ліквідації обраних губернаторів, скасування регіональних договорів та скорочення мовних прав. Реформи освіти 2018 року, які скоротили навчання мовами меншин, викликали масові протести по всьому Татарстану та Башкортостану (Bowring, 2010; Zois, 2022). Модель керованого мультикультуралізму Путіна, що надає символічне визнання, але заперечує суттєву автономію, відновила імперську парадигму в сучасних авторитарних умовах.

Рухи Опору (події 2024–2025 років)

Повстання по всій Україні та Російській Федерації

Повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році каталізувало як національний, так і транснаціональний опір. Партизанські рухи зараз охоплюють окуповані українські території, включаючи Крим і Донецьк, і поширюються на саму Росію. Кримськотатарські партизани, невід’ємне крило українського опору, здійснюють скоординовані напади на військову логістичну інфраструктуру (Reuters, 2025). Одночасно в таких російських регіонах, як Бєлгород і Брянськ, зросли диверсійні операції — від перебоїв у залізничному сполученні до підпалів призовних комісій (Guardian, 2025).

Ці дії не є суто тактичними. Вони резонують з історичною боротьбою неросійських народів проти імперського панування та відображають ініціативи культурного опору, такі як підпільні українські школи, які відновлюють ідентичність всупереч окупації.

Внутрішній опір у межах федеральних суб’єктів

У Російській Федерації виникла нова мозаїка опору. У Чечні діють еміграційні ополчення з України, тоді як діаспора лобіює визнання незалежності Чечні. Москва утримує свій контроль за допомогою жорсткого спостереження та репресій. У Башкортостані вирок активісту Фаїлу Алсинову у 2024 році спричинив масові демонстрації. Комітет опору башкирів тепер поширює маніфести та координує громадянську непокору (AP News, 2024). У Бурятії та Туві протести проти призову на військову службу та антивоєнні кампанії набули обертів завдяки фонду «Вільна Бурятія», який використовує онлайн-мережі для оскарження державних наративів (Interpopulum, 2024). У Саха (Якутія) молодіжна кампанія «Не наша війна, не наші діаманти» пов’язує екологічні проблеми з антивоєнними настроями, посилюючи опір через цифрові платформи (Guardian, 2025). Тим часом кримські татари, багато з яких перебувають у вигнанні, створили освітні програми під керівництвом діаспори та міжнародні адвокаційні зусилля для збереження культурної ідентичності на тлі постійних репресій (Reuters, 2025).

Читати далі.