Даян Френсіс: Україна вже є де-факто членом НАТО

Даян Френсіс, редакторка канадського National Post, колумністка в Kyiv Post, старша науковиця, співробітниця Atlantic Council, Eurasia Center, авторка, дописувачка на Substack

Джерело: Промова Френсіс на конференції “Захист майбутнього України: безпекові гарантії та розмінування для відновлення й відбудови”, повідомляє Українська правда 

Я буду розмовляти з вами приблизно 20 хвилин і трохи розповім про мої стосунки з Україною, про те, як я стала захисником цієї країни, а також трохи про те, що станеться далі.

Хочу сказати, що ми, безперечно, ближче до кінця цієї війни, ніж до її початку, і я сподіваюся, що Україна залишиться цілою і посяде своє місце серед найдинамічніших економік Європи.

Моє перше знайомство з Україною відбулося завдяки моєму українському другові Бобу Анесаку, якого багато хто з вас, мабуть, знає як адвоката з Торонто. Коли в 1991 році відбувся розпад СРСР, Боб сказав мені: “Ти повинна поїхати в Україну”. Моя газета відправила мене з фотографом на 20 тижнів по всьому Радянському Союзу, який розпадався, щоб розповісти канадським читачам про те, що буде в результаті.

Тож я поїхала на тиждень в Україну, і все. Я застрягла там. Я була першим західним журналістом, який взяв інтерв’ю у президента Кравчука, першого президента незалежної України, чудового джентльмена. Боб був перекладачем того інтерв’ю. Ми сказали одне одному: “О Боже”. Я сказала: “Бобе, він чудовий. Я думаю, він хороший, але він як сирота. Він нічого не знає про капіталізм, він нічого не знає про демократію. Ми маємо щось зробити, щоб допомогти”.

Тож Боб і я заснували Українську торгову палату навесні 1991 року. Ми спонсорували торгові місії туди й назад і спостерігали, як країна бореться з капіталізмом і демократією. З 1991 року це була боротьба.

І ось приблизно в 1995 році Боб і я стали партнерами в київській газеті, фінансовій газеті, яку одного дня просто вкрали українські олігархи-бандити з бейсбольними битами. Вони забрали нашу газету, налякали нашого редактора, і він змушений був покинути країну разом із родиною.

Я сказала: “Все, їм треба взятися за розум. Мені це не цікаво, це просто ще одна гнила корумпована країна”.

Але потім сталася Помаранчева революція, і тоді я побачила: “Вау, це найбільший протест і найпотужніше впливове громадянське суспільство в усьому колишньому Радянському Союзі”. Білоруси не могли цього зробити, росіяни самі не могли цього зробити, це було надзвичайно, і ми всі дивилися це по телевізору. Це було дивовижно.

Тож я поїхала туди. І я знову зацікавилася. Українці завдяки спільним зусиллям і громадянській гордості змогли скасувати корумповані вибори, на яких переміг Янукович.

На жаль, ми знаємо, що він повернувся завдяки російським грошам і допомозі друга Дональда Трампа, Пола Манафорта, який дав йому другий шанс і допоміг знову виграти президентські вибори. Зробивши це, він став повністю маріонеткою Путіна, розвалив армію України, яка була однією з найкращих у світі, і продав зброю, яку було придбано для її потреб, заради особистої вигоди диктаторам третього світу, фактично роззброївши країну в рамках підготовки до її повторного захоплення Росією. Це був очевидний план.

Все це тривало і було надзвичайно небезпечним, а потім знову занепало: корупція і проблеми. Ми бачили це на власні очі в палаті, бо люди їхали туди, інвестували в Україну і отримували по голові через нечесних суддів чи когось іншого.

Тож це була боротьба, і вона тривала, але все ще існувало громадянське суспільство, гордість українців, яка є дуже унікальною, і в 2014 році відбулася Революція гідності, яка вигнала диктатора і призвела до першого вторгнення Путіна.

Але зростання націоналізму, гордості та реформ зрештою призвело до антикорупційних зусиль. І в 2019 році в Україні відбулися перші справжні вільні вибори, на яких Зеленський здобув переконливу перемогу, слава Богу. Що б ви не думали про нього, цей чоловік – герой.

Отже, ви знаєте, що протягом усього цього періоду в Україні були люди, які намагалися зацікавити населення в тому, щоб Україна вступила до НАТО. Але опитування показували, що люди не підтримують цю ідею, вони не зацікавлені в цьому. Вони вважали, що це ще більше спонукає Росію до жорстоких дій. Однак до 2020 року опитування в Україні чітко показали підтримку вступу до НАТО. І тоді, в 2022 році, не випадково відбулося друге вторгнення РФ.

Зараз ми маємо цю війну, яка, звичайно, триває з часу першого вторгнення в 2014 році.

НАТО є болючим питанням для Путіна. І так, Україна повинна бути в НАТО. Але я вважаю, що вона вже є де-факто членом НАТО, і це нормально. НАТО робить все, що може. В межах своїх можливостей альянс допомагає своїм членам індивідуально; деяким більше, ніж іншим; щоб допомогти Україні відбитися від росіян настільки, наскільки це можливо, що є досить дивовижним. І це, звісно, заслуга українців, але НАТО було там.

Тому я вважаю, що основна увага в переговорах має бути зосереджена на припиненні вогню, а потім на створенні значних сил безпеки, які в певному сенсі будуть де-факто НАТО без НАТО, що є великим червоним прапором для Путіна. Це не буде в угоді, і наполягати на цьому означає продовження виснажливої війни, яка “спалює” молодь, ресурси та добру волю, яку Україна має у всьому світі та всередині країни.

Тому я вважаю, що важливо створити безпекову коаліцію, “коаліцію охочих”, якщо хочете так назвати. Європейці вважають це негативним, оскільки це був термін Джорджа Буша щодо вторгнення в Кувейт. Але як би ви це не називали, це не можна називати НАТО і це не може бути частиною НАТО. Цьому можуть допомогти всі союзники НАТО окремо, і зараз, звичайно, переговорники і Трамп втрачають терпіння. І це правильно, переговори пробуксовують і не приведуть до того, на що ми всі сподіваємося.

Читати далі.