Катерина Турська: Росія свідомо використовує ядерний ризик як інструмент війни

Катерина Турська, співголова Обʼєднання Українців Нової Зеландії (Північ), очільниця Mahi For Ukraine

Оскільки наближаються чергові роковини Чорнобильської катастрофи, значна частина глобальної дискусії повернеться до знайомих тем: трагічна аварія, системний збій та тінь, яку вона кинула на Україну та Європу.

Проте те, що Росія робить сьогодні, не є повторенням історії. Це дещо набагато цілеспрямованіше – ядерний тероризм.

Чорнобиль був катастрофою, спричиненою системним збоєм: недосконалим проєктом, невдалими рішеннями та політичною системою, яка ставила контроль над інформацією вище за громадську безпеку. Світ заплатив за це свою ціну, як і Україна. Це змінило розуміння ядерного ризику у світі. Протягом десятиліть після 1986 року панівним було припущення, що найбільша небезпека походить від нещасних випадків – від того, що в системі щось іде не так.

Це припущення більше не є дійсним. Ризики, які ми спостерігаємо зараз, не є результатом недбалості чи помилки. Вони створюються, підтримуються та експлуатуються як частина ширшої стратегії – свідомого використання ядерного ризику як елемента ведення війни.

З моменту ескалації російської війни у 2022 році ядерна інфраструктура стала частиною поля бою у спосіб, який раніше вважався немислимим. Росія не просто погрожує Україні – вона перевіряє, як далеко вона може посунути межі глобальної толерантності.

Окупація Запорізької атомної електростанції ілюструє це зрушення найчіткіше. Цивільний ядерний об’єкт, спроєктований і експлуатований у суворих міжнародних рамках безпеки, було перетворено на об’єкт під військовим контролем. На його території розміщено військову техніку, роботу перервано, а український персонал працює під постійним тиском, який ніколи не враховувався в протоколах безпеки. Ці умови включали неодноразові пошкодження зовнішніх ліній електропередач, що змушувало покладатися на резервні системи, а також періоди, коли станція була близькою до втрати стабільної охолоджувальної здатності. Кожен із цих інцидентів підвищує ризик серйозної аварії навіть без прямого удару по самому реактору.

У цьому контексті «ядерний тероризм» – це не риторичний ярлик, а функціональний опис того, як використовується ризик: через маніпулювання ядерними об’єктами та загрозу потенційного інциденту для впливу на поведінку, обмеження рішень і підвищення вартості дій для інших. Загрозу не обов’язково втілювати, щоб вона була ефективною. Сама можливість стає інструментом.

Нещодавні оцінки Інституту вивчення війни (ISW) вказують на можливість того, що радіологічний інцидент може бути спровокований або використаний, причому Росія має намір звинуватити Україну, щоб вплинути на міжнародну реакцію, послабити підтримку Заходу та сформувати наратив навколо війни. Незалежно від того, чи справдяться такі сценарії, сам факт їхньої серйозної оцінки відображає те, як ядерний ризик зараз розглядається в логіці війни.

Саме в цьому поточна ситуація найбільш різко розходиться з Чорнобилем 1986 року.

У Чорнобилі небезпека походила від руйнування системи та держави, яка намагалася це приховати. Сьогодні небезпека полягає в тому, що ядерні об’єкти використовуються для формування військових і політичних результатів. Ризик є не лише технічним; він є стратегічним. Він існує не просто тому, що щось може вийти з ладу, а тому, що нестабільність навколо ядерних об’єктів підтримується як частина ширшої динаміки війни.

Водночас існують чіткі паралелі, які роблять нинішню ситуацію особливо тривожною. В обох випадках рішення, що впливають на ядерну безпеку, ухвалюються в умовах обмеженої прозорості та обмеженого зовнішнього нагляду. Потенційні наслідки виходять далеко за межі України. Будь-який серйозний інцидент на ядерному об’єкті матиме транскордонні екологічні, економічні та гуманітарні наслідки, зачіпаючи сусідні країни та потенційно більшу частину Європи. Радіоактивні опади не зупиняються на державних кордонах, не розрізняють комбатантів і цивільних і не залишаються локалізованими.

Ця реальність зрозуміла тим, хто ухвалює рішення. Вона стає способом вплинути на те, як далеко інші готові зайти, як швидко вони реагують і на які ризики вони готові піти.

Зараз додався ще один рівень: наявність активних бойових дій навколо ядерної інфраструктури.

Це впроваджує зовсім іншу категорію ризику. Експлуатація ядерних об’єктів в умовах окупації, поблизу військової діяльності та в умовах примусу створює постійну нестабільність. Це підвищує ймовірність прорахунку, технічної помилки, пошкодження критичних систем або навмисної ескалації – будь-що з цього може мати серйозні наслідки.

Навіть без великого інциденту довгострокові наслідки вже формуються. Встановлені норми ядерної безпеки розмиваються. Створюється прецедент того, що ядерна інфраструктура може бути використана як важіль тиску в конфлікті. Це перший випадок, коли масштабний ядерний об’єкт використовується таким чином – і як військовий актив, і як форма стримування. Інші гравці уважно спостерігають, і те, що толерується зараз, визначатиме майбутню поведінку. Ця динаміка зберігається саме тому, що наслідки були б такими тяжкими.

Міжнародні механізми, розроблені для запобігання ядерним катастрофам, не були створені для цього. Як наслідок, міжнародна реакція залишається обмеженою за масштабами. Такі інституції, як МАГАТЕ, відіграють важливу роль у моніторингу та звітності, але вони не пристосовані для боротьби з мілітаризацією ядерних об’єктів у зоні активних бойових дій або для забезпечення дотримання умов безпеки в такому середовищі. Вони не можуть змусити окупаційну силу діяти відповідально. Існує розрив між усвідомленням ризику та здатністю ефективно на нього реагувати. Тому ситуація радше керована, ніж розв’язана, де кожен новий розвиток подій випробовує межі того, що вважається прийнятним.

Чим довше це триває без чітких наслідків чи структурних змін, тим більше це стає нормою. Те, що колись вважалося б неприйнятним, поступово поглинається ширшим контекстом війни. Ця нормалізація сама по собі є частиною проблеми.

Існує також тенденція, особливо за межами України, ставитися до ядерного ризику як до абстрактного або далекого – чогось гіпотетичного, малоймовірного або занадто складного для змістовного залучення. Це помилка. Україна наразі поглинає рівень ризику, який стосується всіх інших. Відсутність катастрофи досі не слід тлумачити як стабільність. Швидше, це відображає зусилля українського персоналу, який працює під постійним тиском, щоб підтримувати функціонування систем. Але це не є стабільною рівновагою. Це середовище високого ризику, яким активно керують день за днем.

Якщо і є ключовий момент, який потрібно зрозуміти, то він полягає в наступному: ядерний ризик більше не є лише побічним продуктом збою. Він використовується – і це змінює підхід до нього.

По-перше, має бути чітке визнання того, чим це є насправді: не прикрим побічним продуктом війни, а свідомою стратегією.

По-друге, ядерна безпека має розглядатися як безперечний глобальний пріоритет, а не як другорядне питання, що вирішується тихо технічними каналами.

По-третє, мають бути наслідки за використання ядерної інфраструктури як інструменту примусу. Без наслідків структура стимулів залишається незмінною.

Зрештою, це вимагає чіткішого усвідомлення природи загрози, посиленої міжнародної уваги та готовності розглядати ядерну безпеку як основний елемент глобальної безпеки.

Чорнобиль показав світу, що стається, коли ядерний ризик недооцінюють.

Нинішня ситуація перевіряє, чи було цей урок засвоєно серйозно. Питання зараз у тому, чи готовий світ діяти до того, як історія повториться у набагато більш зумисній формі.