Автор: Тімоті Ґартон Еш,
британський історик, журналіст та письменник
Джерело: The Guardian, Substack
Наступного разу, коли якийсь телеведучий завзято говоритиме про перспективу “угоди” завершення війни, якщо Україна “поступиться територією в обмін на мир”, я би познайомив його з Аделіною. Минулого тижня у Львові Аделіна показала мені на мапі у своєму телефоні її втрачений дім в окупованій Росією Новій Каховці, по той бік Дніпра від звільненої Україною території поблизу Херсона. “Дивіться, — сказала жінка зі сльозами на очах, — ось на цьому супутниковому знімку видно екологічну катастрофу, яку спричинив російський підрив Каховської ГЕС 2023 року”. А ось місце, де вона мріяла створити невелику художню галерею. “Чому я повинна відмовлятися від свого дому?” — плакала жінка. І дійсно, чому?
Окуповані Росією території сягають площі Португалії і Словенії разом узятих. Точні цифри назвати важко, але там проживає близько 5 мільйонів осіб, тоді як щонайменше ще 2 мільйони біженців вимушено перемістилися. На окупованих територіях українці стикаються з жорстокими репресіями та систематичною русифікацією. Поза межами цих територій біженцям, таким як Аделіна, залишаються тільки спогади, старі фотографії та ключі від втрачених домівок. Не можна відбілювати цей страшний злочин окупації заспокійливими словами “земля в обмін на мир”.
Ніхто в Україні не вірить, що якась «угода» остаточно покладе край війні, навіть якщо переговори зрештою призведуть до нестійкого припинення вогню. Це не просто “землі”, які Росія захопила шляхом жорстокої війни; це домівки, сімейні історії, життя та засоби для існування мільйонів чоловіків, жінок та дітей. Україна не “віддає” територію так само, як я не “віддаю” свою машину, якщо її вкраде злочинець, і я не зможу її повернути. Перш за все, це не буде миром. Справедливий мир — коли Аделіна повернеться додому після звільнення всієї української території, Росія виплатить репарації, а Володимир Путін перебуватиме під судом у Гаазі — недосяжний у найближчому майбутньому. А все, що дійсно можна назвати “миром”, вимагає міцного військового забезпечення, економічного відновлення, політичної стабільності та європейської інтеграції приблизно для чотирьох п’ятих її суверенної території під контролем України. І це займе роки.
Ніхто не прагне миру більше, ніж українці. Очевидно, що Володимир Зеленський має спробувати втримати Дональда Трампа на своєму боці, аби американський задирака не продав Україну повністю Путіну. Згідно з нещодавнім опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, лише 29% українців готові прийняти мирний план Трампа, а 51% могли би погодитися з альтернативним планом європейських лідерів. Усім українцям відомо, що навіть коли світ говорить про мир, Росія продовжує завдавати по них масованих ударів дронами і ракетами. Тим часом Володимир Мединський, емісар, якого Путін відправив на російсько-українські переговори до Стамбула, згадав про велику північну війну 1700–1721 років, сказавши українській делегації: “Ми воювали зі Швецією 21 рік. А скільки ви готові воювати?”
Отже, головне питання в тому, чи зможе Україна продовжувати захищатися та нарощувати свою довгострокову стійкість, за умови збільшення підтримки з боку Європи для компенсації втраченої підтримки США. Найбільш обнадійливі розмови, які я мав у Києві, були з людьми із оборонної промисловості. Україна наразі є світовим лідером з інноваційної розробки і виробництва дронів: вона виготовила понад 2 мільйони одиниць минулого року. Це могло би розвиватися ще краще, якби більше країн-партнерів наслідували приклад Данії та укладали контракти безпосередньо з українськими виробниками зброї. Найбільша проблема України — нестача новобранців. Один командир з передової сказав мені, що зараз у нього достатньо озброєння та боєприпасів, але людська наповненість його батальйону становить лише 30%. На сході, за його словами, є порожні окопи, які захищають лише безпілотники.
Росія, схоже, планує нові наземні наступальні операції, але західні військові експерти вважають, що Україна здатна продовжувати оборону більшої частини нині підконтрольної їй території. Поступово вона зможе нарощувати потенціал, щоб відбиватися від росіян на морі (де вже досягла успіху), на суші (за допомогою «віртуальної стіни» з використанням безпілотників та глибоких ударів у тилу російських ліній) і, що найскладніше, у повітрі. З приходом до влади нового канцлера Німеччини Фрідріха Мерца, а також дещо несподіваним “черчиллівським” підходом британського прем’єр-міністра Кіра Стармера, європейська “Коаліція охочих” зміцнилася. Найдоцільнішим її планом були б не “наземні операції”, а багаторівнева протиповітряна оборона для закриття неба над західною частиною України.
Три основні військові аспекти, для яких все ще потрібна підтримка США, – це розвідка (їх дуже важко замінити), американські перехоплювачі ППО Patriot (єдині, які здатні збивати російські балістичні ракети) та велика кількість снарядів калібру 155 мм (хоча Європа активізує цей напрямок). Якщо Трампа вдасться переконати не блокувати ці три пункти допомоги, Україна зможе вистояти за умови нарощення підтримки Європи. Тоді, особливо якщо Європа також зможе посилити економічні санкції проти Росії, тиск на Москву поступово ставатиме жорсткішим за тиск на Київ. У певний момент навіть Путін може почати думати, що настав час зупинити гарячу фазу цієї війни, погодитися на «лінію розмежування» для припинення вогню та наказати своїй внутрішній пропагандистській машині оголосити про славетну перемогу. У цьому сценарії нічого не можна сказати напевно, і режим Путіна, можливо, більше не зможе ризикувати миром, але це найменш реалістичний шлях до завершення наймасштабнішої з 1945 року війни в Європі.
Україна одразу зіштовхнеться з новими складними викликами. Як зберегти національну єдність воєнного часу, коли стихнуть обстріли? Як реінтегрувати понад 3 мільйони ветеранів? Коли проводити вибори та як забезпечити їх свободу та прозорість? Українська політика буде безладною та сповненою взаємних звинувачень один проти одного та проти Заходу. Путін, для якого політика — це продовження війни іншими засобами, матиме широкі можливості для розпалювання ворожнечі й поглиблення розколу.
Тим часом увага Європи може швидко розсіятися, як це сталося з Боснією після Дейтонських угод 1995 року. Практично весь невійськовий бюджет України сьогодні фінансується за рахунок міжнародної допомоги. Ще сотні мільярдів євро знадобляться, перш ніж відбудована економіка зможе набути власної динаміки. Від Португалії до Польщі, все більше популістів Європи говоритимуть виборцям, що вони не повинні підтримувати ці витрати. Тільки якщо Мерц наполегливо працюватиме над конфіскацією заморожених активів Росії, такі гроші знайдуться.
Раніше цього місяця чотири європейські лідери відвідали Київ на наступний день після Дня перемоги над нацизмом у Європі (англійською: VE, Victory in Europe Day), який відзначає повну поразку нацистської Німеччини. На жаль, простого, єдиного Дня Перемоги в Україні (VU, Victory in Ukraine), який би ознаменував повну поразку путінської Росії, не буде. Реальний мир не настане найближчим часом, і вже точно не в результаті якоїсь квапливої, незбалансованої угоди. Тільки якщо і Україні, і Європі стане далекоглядності, витривалості та єдності для тривалої боротьби, до кінця цього десятиліття можна буде досягти чогось справді гідного назви “мир”.
