«Не знаходжу місця від щастя» – мати Дмитра Козацького, бранця з Азовсталі, розповідає історію болю, надії та боротьби

21 вересня провідниця Ірина Юрченко була в потязі, коли їй подзвонили з незнайомого номера. Вона не впізнала голос чоловіка, який сказав: «Добрий вечір, я знаю, що у вас скоро день народження». Вона сказала: «Так, а з ким я розмовляю?» І в ту ж мить вона зрозуміла, що це її син!

«Діма, де ти, як ти?”

«Мамо, в Україні, я звільнений, нас обміняли. Я довго говорити не можу».

Діма, або Дмитро Козацький, — один із героїв оборони Азовсталі, якого в травні взяли в полон російські орки. Його бойове псевдо – Орест, але його також називали «очі Азовсталі» за неймовірні світлини, які 26-річний фотограф зробив на заводі в облозі, і які розлетілися світом, а нещодавно отримали золоті та срібні медалі Prix de la Photographie Paris. Він – один із 215 захисників України, звільнених під час нещодавнього обміну військовополоненими.

«Останні сім місяців в мене не було ніяких емоцій, – каже вона кореспонденту Суспільного. – Син – то на Азовсталі, то в полоні. Я забула, коли я від душі посміхалася. Ці два дні я просто не знаходжу місця від щастя. Мені так хочеться передати ці емоції іншим мамам, жінкам, хто чекає своїх рідних з війни, з полону, дуже хочу, щоб вони як найшвидше теж мали такі позитивні емоції, як і я».

Коли вони нарешті зустрілися і мати змогла обійняти сина, перші півгодини Діма був наче відсутній. А потім почав говорити, говорити, говорити. «Він нам розповідав, що їм в полоні чотири місяці забороняли взагалі спілкуватися, вони не мали права спілкуватися між собою, мала бути тиша. І в нього, знаєте, такі емоції. Я кажу: «Ой, хмара». А він: «Небо». Діма потроху повертається до життя».

Поки Орест воював, а потім був у полоні, Ірина брала участь у різних акціях, організовувала виставки його фотографій, розповідала про нього та робила все, щоб повернути сина. «Це був шлях спочатку невизначеності, потім ми думали, що робити. Я спочатку сама зі своїми рідними створювала дописи в соцмережах: «Допоможіть!» А потім ми почали об’єднуватися: матері, жінки, діти. Я ходила на акції азовстальців, познайомилися з людьми, які теж боряться за звільнення. Бо вже була дуже складна ситуація на Азовсталі, пекельна просто, вже там не було ні води, ні ліків. І ми всі об’єдналися: разом влаштовували виставки, робили розголос, проводили брифінги, нам допомагала влада, ми кричали на увесь світ. Це те, що я могла робити – не давати забувати про це».

Це фото завжди було з нею:

«Я тут написала псалом 90, я його постійно читала. Це така молитва-оберіг. І коли мені ставало тяжко, я дивилася на фото, на цю усмішку і говорила: “Діма, я відчуваю, що тобі там дуже боляче, а ти так посміхаєшся до мене”. І мені ставало легше, і ця фотографія їздила завжди зі мною», – каже Ірина.

Дмитро схуд на половину від того, яким він колись був. Зараз він проходить медичне обстеження і обов’язково потребуватиме лікування, реабілітації та психологічної допомоги.

«Я хочу, щоб жодна одна мама, жодна одна родина не зневірювалися, не опускали руки. Ми – українці і ми маємо триматися. І я каже – моя боротьба не закінчилася, я буду теж разом із іншими боротися до звільнення останнього полоненого і до нашої перемоги. Всі разом ми переможемо!»