Павло Казарін про війну та незалежність

Павло Казарін, український журналіст, публіцист, теле- і радіоведучий, лауреат Премії імені Георгія Гонгадзе 2020 року.

Джерело: Українська правда

Кожен наш День Незалежності відтепер – це нагадування про вторгнення. 24 серпня від 24 лютого відокремлюють шість місяців. І сьогодні рівно 3,5 роки з початку повномасштабної війни.

Війна неминуче стає стрес-тестом для країни. Вона перевіряє державу на стійкість. Інституції – на ефективність. А громадян країни – на рівень солідарності. Наші союзники на заході та наші вороги на сході були переконані, що ми не складемо жодного з трьох іспитів. Вони помилились.

Реквієм Малоросії

Росія могла вважати, що ми не витягнемо війну – тому що трьома роками раніше, з її погляду, наша країна голосувала за мир. Результати 2019 року в Москві могли сприймати як електоральну капітуляцію – і в Кремлі, напевно, зріла впевненість у тому, що населення сусідньої країни втомилося як від війни, так і від “партії війни”. А те, що президент України за передвоєнні три роки пройшов дистанцію від “домовимося посередині” до заборони проросійських медіахолдингів, могли сприймати як зраду політиком своїх виборців.

Цей розрив між передвиборчими гаслами та реальною політикою міг створювати у Москві ілюзію, що українські еліти нерелевантні населенню країни. Що політики тримають виборців у заручниках. Що підсумки голосування 2019 року можуть дозволити російській армії йти колонами до української столиці – навіть не розгортаючись до бойових порядків. Російський президент був у полоні власних ілюзій настільки, що у перші дні війни навіть записував звернення до українських військових – пропонуючи брати владу до своїх рук.

В результаті російська армія, яка готувалася до спецоперації, виявила, що їй випало вести повномасштабну війну. У перші місяці вторгнення ми побачили мітинги проти окупантів у Херсоні. Відеоролики з цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Стихійну партизанщину в тилу ворога. Ми бачили все те, чого так і не трапилося на Курщині, коли туди зайшла українська армія. І якщо у Владіміра Путіна до початку війни ще залишалися ілюзії про те, що є якась “інша Україна”, яка готова носити шаровари та танцювати для “старшого брата” гопак, то, ймовірно, вони залишилися в 2022 році.

Terra incognita

Колективний Захід міг вважати, що ми не витягнемо вторгнення – бо теж перебував у полоні власних ілюзій. Європа десятиліттями звикала вважати Росію – у її “радянському” та “пострадянському” варіантах – втіленням безжальної сили, стримувати яку здатний хіба що Вашингтон. Кремль довгий час успішно торгував фантомом власної могутності – і той успішно продавався у країнах Євросоюзу.

Коли Європа дивилася на схід, вона дивилася крізь Київ – відразу на Москву. Наша країна тривалий час вважалася ще одним прикордонням, яке ніяк не може визначитись із власною ідентичністю. Ми були предметом переговорів, а не суб’єктом переговорів, і довгий час наша країна була постачальником новин про те, як активна меншість на вулицях протистоїть результатам загальнонаціональних виборів.

Захід десятиліттями вважав Росію “too big to fail”. У її розпорядженні був танковий кулак, здатний дійти до Ла-Маншу. Стратегічна авіація та ракетні крейсери. Гіперзвукові ракети та професійна армія, на якій не заощаджували останні двадцять років. Все те, що потім навчаться знищувати Збройні сили України.

Ми були класичним андердогом, на якого ніхто не готовий був робити ставки. У наше майбутнє ніхто не вірив, а нашого минулого ніхто не знав. Ми були країною, яка вміла в революції, в бокс і Євробачення. Ті, хто розучилися у війну, вважали, що ми теж не впораємось. Нам довелося їх здивувати. А заразом і самих себе.

Читати далі.