Щоденник Захисника. Антон Дробович: Історія про перший бій, компас і ненависть.

Антон Дробивич – 36 років, Голова Українського інституту національної пам’яті, український громадський та державний діяч, експерт у сфері комунікацій, освіти і культури. З початком повномасштабного вторгнення вступив до лав Збройних Сил України і став військовослужбовцем 112 окремої бригади тероборони Києва. Часто коментуючи складні історичні та світоглядні теми з окопів для медіа, Антон Дробович також ділиться пережитим та переосмисленим з широким колом читачів у соцмережах.

Історія про перший бій, компас і ненависть.

Понад сім місяців тому я, як і десятки тисяч побратимів, став на захист свого міста і країни в лавах Сили територіальної оборони ЗСУ

Це було важко і викликів була просто прірва. Але весь цей час я навіть не уявляв, що таке «важко».

Протягом останніх днів долучилися із побратимами зі взводу до славного нашого воїнства на півдні України й помагаємо гнати російських окупантів так, що в тих зайд аж косоворотки завертаються.

Вперше опинився на передовій, хоч в армії служив і раніше. Сьогодні вночі відчув як населений пунк з добового зведення Генштабу став назавжди не просто назвою, а чимось екзистенційно значимим, простором в який ти прогледів усі очі, знаєш усі перехрестя, посадки і домінуючі висоти як орієнтири. Здається, що навіть можу закрити очі і подумки пройтися тими вуличками.

Як буде Божа ласка, то обов‘язково після нашої перемоги приїду сюди туристом і просто буду пити чай й дивитися на інший берег річки. Бо саме там є та сама позиція, той саме окоп в тій самій родючій землі, де було холодно і страшно до нестями, де бабахало з такою силою, що на долі секунд наче підвисав у повітрі. Але Сили оборони України дотисли:

Любимівка

Хрещенівка

Золота Балка

Біляївка

Українка

Велика Олександрівка

Мала Олександрівка

Давидів Брід

Наші українські поселення повернуті. Ціною крові і поту, але знову вільні. Сподіваюся, що назавжди.

Та найбільше в цьому всьому мене вразили колоски. Мільйони цілих маленьких колосків, що лежали в полі осипані і незібрані. Не встиг тоді зробити світлину, а тепер от в пам‘яті цей образ закарбувався наче відео на стопкадрі.

Бережіть одне одного, підтримуйте, радійте кожному дню в якому не чули пострілів і змогли довести ваші мирні справи до кінця. Й ніколи не забувайте про те, що саме росія принесла це пекло в наші міста і села. Не для ненависті пам‘ятайте, а для того, щоб компас вже ніколи в житті не збивався.