Сорок років без Стуса: як убивство стало поштовхом до незалежності України

Богдан Чернявський, виконавчий директор Українсько-Американського Фонду Свободи.

Репресований радянською владою, відроджений своїм народом: смерть Василя Стуса пробудила Україну, і через сорок років його голос досі кидає виклик імперії Москви.

Смерть у тіні

4 вересня 1985 року Василя Стуса — поета, дисидента й незламну совість України — було вбито в радянському таборі. В офіційних документах зазначили “раптова смерть”, але мало хто сумнівався в правді: Стуса вбив режим, який боявся його слів більше, ніж зброї. Його тіло поховали таємно, а його голос мали намір стерти з пам’яті.

Однак через чотири роки саме ця тиша викликала спротив. У 1989 році, коли останки Стуса перепоховали в Києві, десятки тисяч людей пройшли маршем столицею, несучи українські прапори та вигукуючи його вірші. Те, що радянська влада намагалася поховати в темряві, перетворилося на світлу ходу — похорон, що став політичним пробудженням. За два роки Україна проголосила незалежність.

Того ж року міжнародний комітет письменників та науковців висунув Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. Номінація відзначала не окремий вірш, а всю його творчість, більша частина якої була написана у в’язниці, конфіскована або знищена. Він помер до того, як його кандидатуру могли б розглянути, але його жертва надала цій номінації нового значення. Можливо, Нобелівська премія й принесла б йому честь, але його мученицька смерть стала найвищою нагородою, яка освятила його творчість і зробила її шляхетнішою, ніж будь-яка інша премія.

Поезія як спротив

Літературні досягнення Стуса були видатними. Його шедевр, “Палімпсести”, написаний між 1971 і 1977 роками, відображає парадокс творчості в умовах цензури. Сама назва натякає на нашарування нових істин на стерті, що є поверненням сенсу з тиші. Збірка, посмертно опублікована в 1986 році, вважається однією з вершин української літератури XX століття.

Його вірші несуть відбиток тюремних стін. У творі “В мені уже народжується Бог…”, написаному в одинарній камері, Стус уявляє, як сила приходить як внутрішня божественність. Твір читається як духовна стійкість, перекладена в поетичну форму, як суверенітет душі перед обличчям тиранії.

Ще один вірш починається так: “О, скільки слів, неначе поторочі! / І всі повз мене, ніби кулі, б’ють, / і всі мою живу минають суть, /а тільки строчать, строчать, строчать, строчать”. У цих рядках слова кульгають, але ранять, вони тендітні, але жорстокі. Вони свідчать про згубність цензури, а також про вперту наполегливість мови. Стус перетворив поламаність мови на сам опір.

Навіть перед самим кінцем він залишався непокірним. У своїх останніх відомих тюремних віршах він писав, що не боїться смерті й не схилиться перед своїми “грізними суддями”. Це були не прощання, а декларації: він помре вільним духом, незламним.

Зрада і розплата

Судовий процес над Стусом у 1980 році сумнозвісний не лише своїм вироком, а й зрадою. Його призначений судом адвокат, Віктор Медведчук, відкрито став на бік обвинувачення. Замість захищати свого клієнта, він заявив, що провину Стуса доведено. Вирок — десять років таборів особливого режиму та п’ять років заслання — відправив Стуса до сумнозвісного табору Перм-36, де він і загинув.

Згодом Медведчук став одним із найближчих соратників Володимира Путіна в Україні. Протягом десятиліть він був провідником впливу Москви, а Путін навіть став хрещеним батьком його доньки. Але історія змінилася. У 2021 році Медведчуку було висунуто обвинувачення в державній зраді; у квітні 2022 року, під час повномасштабного вторгнення Росії, його заарештувала Служба безпеки України (СБУ) за наказом Президента Володимира Зеленського. Пізніше того ж року його обміняли на полонених до Росії, а у 2023 році позбавили громадянства. До 2025 року він живе у вигнанні, зганьблений і під санкціями. Контраст зі Стусом не може бути більш разючим: колаборанти зникають у небуття, тоді як поет став безсмертним.

З темряви до світла

Радянська влада таємно поховала Стуса, сподіваючись, що його смерть залишиться в тіні. Але у 1989 році його перепоховання в Києві вивело поета в повне світло історії. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці, несучи українські прапори, скандуючи його вірші й перетворюючи похорон на марш непокори. Це була не тільки жалоба, але й колективне повстання пам’яті та совісті, декларація того, що його страждання належить усій нації.

Того дня українці визнали Стуса своїм, пов’язавши його мучеництво зі своїм майбутнім. Його вбивство, яке мало стерти дисидента, натомість стало каталізатором свободи. За два роки Радянський Союз розпався, а Україна проголосила незалежність. Його перепоховання було не лише символічним, але й каталітичним: його смерть і втілена в ній мужність допомогли розпалити моральний вогонь, який зробив незалежність можливою.

Жива спадщина

Сьогодні присутність Стуса відчувається всюди. Його ім’ям названо вулиці та школи. Його обличчя зображене на пам’ятних марках і монетах. Його вірші вивчають у класах і декламують солдати на передовій. Його твори, які колись таємно вивозилися з тюремних камер, тепер викарбувані на пам’ятниках.

Його послання сьогодні є болюче актуальним. Так само, як Радянський Союз колись намагався стерти його, Росія зараз атакує ідентичність України бомбами, депортаціями та пропагандою. Бібліотеки, театри та культурні установи є одними з обраних мішеней Москви. У цій кампанії поезія Стуса стає не просто літературою, а живим спротивом.

Сорок років потому

Нобелівська премія, на яку Стуса номінували у 1985 році, визнала його літературну велич. Його смерть того ж року освятила її жертвою. А його спадщина, пронесена через чотири десятиліття, доводить, що слова можуть пережити імперії. Тирани помирають, колаборанти тікають, але вірші Василя Стуса горять все яскравіше.

Через сорок років його пам’ятають не лише як одного з найбільших поетів України, а і як одного з архітекторів її незалежності. Його мовчання в смерті стало ревом у житті. Його “слова, неначе поторочі”, колись таємно вивезені з тюремних камер, тепер як живі свідки волі нації до виживання. У 2025 році, коли Україна переживає оновлений напад Москви на саме своє існування, Стус говорить чіткіше, ніж будь-коли: гідність не можна розчавити, ідентичність не можна стерти, свобода варта найвищої ціни.

Більш шляхетної “Нобелівки” ніколи б не було. Його нагорода — це безсмертя, закріплене в самій душі України.