Від Нью-Йорка до Каліфорнії: як працюють українські школи у США

У 1953 року, у розпал повоєнної хвилі емігрантів, у Сполучених Штатах постала Шкільна рада. На новій хвилі і через 73 роки вона координує роботу понад 40 українських шкіл – від Нью-Йорка до Західного узбережжя. 

Про те, чим живе сьогодні українська освіта в США, які викликів долає і як одна зі шкіл Брукліна за десять років зросла до 600 дітей, в інтервʼю для Світового Конґресу Українців (СКУ) розповіла Мирослава Роздольська.

Пані Мирослава – громадська активістка й освітянка з багаторічним досвідом, очільниця Шкільної ради при Українському Конґресовому Комітеті Америки (УККА), а також засновниця й директорка школи українознавства “Нова Хвилька” у Нью-Йорк.

Далі – пряма мова пані Мирослави, відредагована та скорочена для зручності читання.

“Міністерство освіти” української громади в США

Шкільна рада при УККА виникла 1953 року – у повоєнний період, коли українська громада в США стрімко зростала, а разом із нею множилися й українські школи. Потрібен був спільний простір, який би об’єднав розрізнені ініціативи, допоміг виробити єдині підходи до навчання, створити програми та підручники. 

Так поступово сформувалася структура, яка протягом багатьох років фактично виконує для українського шкільництва в США роль своєрідного освітнього координатора – об’єднує школи українознавства, розробляє й оновлює навчальні програми, допомагає педагогам і на новітньому етапі історії стежить за тим, щоб українська освіта за океаном не випадала з контексту змін, які відбуваються в самій Україні.

Нині до Шкільної ради входить понад 40 шкіл, і мережа продовжує розширюватися. Особливо помітне зростання відбувається на Західному узбережжі США, де виникають нові, часто невеликі школи. Частина з них починає з культурних занять – пісні, танці, народні традиції. 

Однак поступово такі осередки переходять до системної освіти – української мови, літератури, історії та культури. У цьому Шкільна рада бачить одну зі своїх ключових функцій – допомогти новим школам вибудувати не просто культурний гурток, а повноцінний освітній процес.

Водночас українське шкільництво в Америці переживає період суттєвого оновлення. Старі підручники, якими користувалися десятиліттями, вже не відповідають ані сучасній українській освіті, ані потребам дітей, які ростуть у зовсім іншому мовному середовищі. Тому одним із пріоритетів Шкільної ради стало створення нових навчальних матеріалів на основі модельних програм Міністерства освіти України – але з необхідною адаптацією до американських реалій.

Тут є принципова відмінність, адже українська дитина в Україні має для навчання цілий тиждень, тоді як дитина в суботній школі українознавства – лише близько 33 навчальних субот на рік. За цей обмежений час потрібно дати їй мову, літературу, історію, культуру й водночас не перевантажити матеріалом, який вона не встигне засвоїти.

Першим результатом цієї роботи став адаптований підручник з української літератури для п’ятого класу авторства Олесі Калинич, під редакцією робочої групи Шкільної Ради, підготовлений у співпраці з видавництвом “Астон”. Матеріал скорочено відповідно до реального часу навчання, додано пояснення, словники та завдання, які враховують специфіку дітей, для яких українська не завжди є мовою повсякденного спілкування. Наступним етапом є праця над підручником для шостого класу.

Різні покоління в одному класі

Зростання українських шкіл після 2022 року принесло не лише більше учнів, а й нову педагогічну реальність. В одному класі можуть опинитися діти з принципово різним мовним досвідом. Для дитини, яка приїхала з України кілька років тому, українська – природна мова спілкування. Для представника третього чи четвертого покоління української еміграції вона може бути мовою, яку він знає лише на базовому рівні.

У великих школах цю проблему можна вирішувати організаційно – формувати паралельні класи, розподіляти дітей за рівнем володіння мовою, пропонувати різну складність програм. У невеликих школах такої можливості часто немає. Там в одному класі можуть навчатися діти різного віку, із зовсім різною підготовкою.

Особливо складними є випадки, коли дитина приходить до української школи у п’ятому чи шостому класі, вільно розмовляє українською, але практично не читає й не пише. Перевести її до першого класу неможливо – за віком вона має бути серед своїх ровесників. Тому школи шукають можливості для індивідуальної роботи з учнем, коли дитина окремо опановує читання й письмо, а на уроках музики, культури чи інших предметів навчається разом зі своїм класом.

Цей досвід демонструє, що майбутнє української освіти за кордоном навряд чи може будуватися на одній універсальній програмі для всіх. Потрібні різні рівні складності й різні траєкторії навчання.

Встигнути все за одну суботу

Після початку повномасштабної війни українські школи США отримали значний кадровий ресурс. Разом із хвилею вимушеної міграції до Америки приїхало багато українських педагогів. Тож загалом гострого дефіциту вчителів Шкільна рада нині не фіксує.

Натомість виникла інша проблема – невизначеність із правовим статусом частини педагогів, які приїхали до США після початку війни. Багато хто очікує на продовження дозволів на роботу, а отже, не має впевненості у своєму професійному майбутньому. Для шкіл це також означає складність із довгостроковим плануванням.

Є й суто педагогічний виклик, адже учитель української школи за кордоном має працювати суттєво інакше, ніж його колега в Україні. Йому потрібно передати значний обсяг матеріалу за один день на тиждень, зробити його доступним для дітей, які решту часу живуть англійською мовою, і при цьому не перетворити українську школу на спрощений гурток.

Тому Шкільна рада приділяє значну увагу професійному навчанню педагогів – проводить семінари, методичні зустрічі, обмін досвідом. Важливим майданчиком для цього стала щорічна всеамериканська конференція Шкільної ради.

Цьогорічна конференція відбудеться 23-25 жовтня у Стемфорді. До участі запрошені також колеги з Канади та Великої Британії. Така географія не випадкова, адже українські школи за кордоном мають багато спільних викликів, незалежно від країни. Йдеться про обмежений час навчання, різний рівень володіння мовою, потребу в сучасних підручниках і головне питання – як передати наступному поколінню не лише знання української, а й відчуття власної належності до України.

“Маленькі посли України”

Мотивація дитини відвідувати суботню школу починається в родині – з розуміння того, навіщо їй українська мова, історія та культура. Водночас багато залежить і від самої школи, яка має створювати середовище, у якому дитині цікаво навчатися й до якого хочеться повертатися щосуботи.

У молодших класах значну частину навчання будують на грі, творчості, святах і спільних заходах. Старших учнів залучають до зустрічей з ветеранами, громадськими діячами, участі в житті української громади. Так формується не лише знання про Україну, а й емоційний зв’язок із нею – відчуття причетності та гордості за своє походження.

Окремий напрям роботи – навчити дітей говорити про Україну у своєму американському середовищі. Учні мають вміти пояснити однокласникам, що відбувається в Україні, відповідати на запитання про війну та розповідати, чому для них важлива підтримка України. У школі дітям пояснюють, що у своїх американських класах вони стають своєрідними “маленькими послами України”.

Для української дитини в Америці це особливо важливо, адже вона одночасно живе у двох освітніх і культурних середовищах. Вона має бути успішною в американській школі, але водночас знати історію своєї родини, розуміти український контекст і усвідомлювати, звідки походить.

Саме тому українська суботня школа не повинна конкурувати з американською освітою. Її завдання – доповнювати її, давати дитині те, чого вона не отримує впродовж звичайного навчального тижня – українську мову, історію, літературу та культуру.

Це стосується і того, як Україна представлена в американському освітньому просторі. В окремих школах досі використовуються старі програми викладання російської мови та підходи, сформовані під впливом радянської освітньої традиції. У таких ситуаціях українські учні самі нерідко стають тими, хто пояснює однокласникам відмінність між Україною та Росією, розповідає про сучасну українську історію та відстоює право на власний голос.

Суботня школа водночас формує і цілком практичні навички – дисципліну, відповідальність, уміння системно працювати. Для дитини це додатковий навчальний день у тижні, коли її однолітки відпочивають. Регулярно приходити на заняття, виконувати завдання й залишатися в освітньому процесі протягом багатьох років – уже сам по собі досвід наполегливості та відповідальності.

Є й практична перевага – сертифікат про закінчення школи українознавства випускники можуть подавати до американських коледжів, а окремі навчальні заклади визнають таке навчання як виконання вимог з іноземної мови або надають за нього відповідний кредит. Для частини родин це стає додатковою мотивацією довести навчання до завершення.

Як створити українську школу?

Звідси формується і ширше завдання Шкільної ради – не лише підтримувати вже наявні школи, а й допомагати громадам створювати нові. Для цього рада планує проводити вебінари для батьків і вчителів, які хочуть започаткувати українську школу, ділитися готовими програмами та методичними матеріалами, а також залучати нові осередки до щорічних конференцій.

Головна мета – дати кожній дитині можливість залишатися в українському освітньому середовищі. Навіть якщо учень не говоритиме українською так само вільно, як її ровесник, який виріс в Україні, вона все одно може знати свою історію, культуру, походження і відчувати себе частиною української спільноти.

Саме на такому підході значною мірою виросла і “Нова хвилька” – школа українознавства в Брукліні, яка цьогоріч відзначає десяту річницю.

Її створення стало відповіддю на дуже конкретну проблему. У Брукліні було велике російськомовне середовище, тоді як української інфраструктури для дітей не було тут зовсім. Українські родини опинялися в російськомовних садочках і школах, а діти поступово переходили на російську.

“Нова хвилька” починалася скромно – з трьох матерів і приблизно 60-65 дітей у приміщенні, орендованому при римо-католицькій церкві. За десять років школа виросла до близько 600 учнів і стала однією з найбільших українських шкіл у США.

Однак масштаб школи вимірюється не лише кількістю дітей. За десятиліття “Нова хвилька” перетворилася на освітньо-культурний центр, навколо якого гуртуються родини. Тут проводять концерти, фестивалі, культурні заходи, зустрічі та великі шкільні події, на які приходять тисячі людей – не лише українці.

Так школа поступово стала частиною ширшого життя бруклінської громади. Вона приваблює і родини, де батьки, які самі виросли в російськомовному середовищі, хочуть, щоб їхні діти знали українську, розуміли своє походження і мали зв’язок з Україною.

У цьому сенсі історія “Нової хвильки” повторює ширший процес, який сьогодні відбувається в українських школах США: від окремої суботньої ініціативи – до середовища, здатного не лише навчати, а й формувати спільноту навколо української мови, культури та ідентичності.