Засновниця варшавського фонду UNITERS: Маємо стояти одним тилом

Спекотний літній день у Варшаві, в триповерховій будівлі з українською символікою вирує життя. Волонтери допомагають відвідувачам вибирати речі, коридори під стелю заповнені товарами першої необхідності, внизу плетуть маскувальні сітки, на кухні пригощають чаєм, а на верхніх поверхах затишні кімнати юриста та психолога. У засновниць варшавського фонду Uniters – Галини Андрушків і Вікторії Батрин, під кінець дня з’являється вільна хвилинка для розмови. Цікавимося, як вони, мама і донька, наважилися піти у громадську справу і вже понад 10 років очолюють потужний варшавський фонд допомоги Україні.

Це моя дочка, Вікторія і ми заснували разом цю організацію у 2014-му році, – розповідає Галина Андрушків. – Коли почалася Революція Гідності, Міністерство закордонних справ Польщі приймало поранених майданівців і ми зацікавилися, куди їх привезли, можливо, допомога потрібна. Ми їх віднайшли в перший день у лікарні й почали опікуватися ними. Там ми побачили, що дуже багато людей, так як і ми, хочуть допомагати, ми не розуміли тоді масштабу бажання допомогти Україні. Ми ставили волонтерів на двері, щоб вони не пускали інших волонтерів. Люди зносили солодощі, фрукти, овочі, карточки до телефонів, телефони, комп’ютери, одяг; чергували, і ми побачили, що цих людей треба якось зорганізувати, тому що зробився хаос, лікарі медсестри не давали ради. Ми годували їх [хлопців], потім їх виписували, ми їм перекладали, забирали їх у  хостели, поселяли, допомагали з документами в консульстві й так виникла спільнота. І така виникла дружба між тими людьми, між однодумцями, і відтоді ми вже безперестанку займаємося допомогою Україні. 

“Що подарують дітям, коли батька нема вже…”

Ми з нею [Вікторією, донькою] зрозуміли, що нам бракувало вже якби того спілкування, нам бракувало тих обов’язків, і коли вони [учасники Революції Гідності, які були на лікуванні] поїхали, в нас така порожнеча залишилась, ми хотіли щось далі робити. Тоді почалися бойові дії на Донбасі, Крим, перші втрати, перші загиблі, і ми щось там передавали якусь допомогу, хлопці сказали – ви нам не допомагайте на Сході, а допоможіть сім’ї нашого побратима, який загинув. 

Вікторія мене запитала, як думаєш, що там дітям подарують, коли батька нема вже… І ми в соцмережах кинули клич зібрати дітям загиблих подарунки символічні й відіслати в Україну. І ми зібрали на 900 подарунків. Дві кімнати в українському домі були завалені й це не були якісь речі вживані, це були шоколад, солодощі, новий одяг, куртки, шкарпетки, рукавички.

Ми не знали, що з цим робити, люди з цілої Польщі, українці, автохтонні українці, які тут живуть – меншина українська національна, і поляки й трудові мігранти вони просто стояли під дверима, як до тих хлопців в лікарню, і зносили нам солодощі, зносили іграшки, а ми це все формували в подарунки. Ми висилали всім, хто воює, хто поранений. Так виникла наша акція “Свята без тата”, яка триває вже 10 років. 

До 2022 року, 24 лютого, ми мали повний список дітей, ми мали унікальну базу даних, тому що ми її самі робили, але зараз це можна помножити на 10, мабуть, або навіть на більше як на 10.

“Автохтонні українці нас навчили любити Україну”

Це Майдан сформував нас, а навчили бути українцями автохтонні українці, які народжені в Польщі. Це дуже дивно і парадоксально, але дійсно ми побачили наскільки вони люблять Україну, наскільки вони бережуть традиції, наскільки вони мову бережуть, наскільки вони називають Україну – велика Україна, і це передається з роду в рід, із покоління в покоління. Нас це вразило, нам було соромно, що ми не такі українці як вони, хоч ми з України приїхали. Так ми почали прислухатися, приглядатися, дуже поскромнішали, схилили голову і слухали, що вони кажуть. Вони нас навчили любити Україну більше, ніж ми її любили до того. 

Така сила громади, сила традицій, і сила такого прикладу, знаєте, прикладу їхнього життя і їхньої посвяти Україні, тому що кажу, там не треба багато говорити – там сказати слово і вони всі вже були зразу. Без слова, без якогось піару, без хвальби, вони просто робили собі роботу і відходили мовчки. Нас це дуже вразило і ми хотіли бути подібними до тих людей. Бо це дійсно Україна, це сильно, це дуже сильно.

“953 постанова – це вбивство волонтерського руху” 

Ми відправляємо великі партії гуманітарної допомоги зі складів поза цим пунктом. Маємо склади, де вантажаться TIRu — це великі фури, 20-тонники. Так, колись відправляли по 20-30 фур на день, зараз вже там раз на тиждень можемо відправити, якщо маємо що. Раніше гуманітарна допомога знаходила нас, тепер ми дуже-дуже важко знаходимо гуманітарну допомогу для України, це по-перше. По-друге, Україна ввела зараз  обмеження, за постановою 953 [Постанова N 953 від 5 вересня, 2023 р., Деякі питання пропуску та обліку гуманітарної допомоги в умовах воєнного стану, – ред.].

Звісно ми зараз працюємо, є робоча група з Віцепрем’єр-міністром Іриною Верещук, з Міністерством соціальної політики. Працюємо вже дуже довгий час і маємо надію, що щось рушиться, бо це дуже сильно вдарило по волонтерському руху. Вже закриваються фонди, де не витримують бюрократії. Кордон теж є проблемою, тому що ми, надаючи гуманітарну допомогу, віддаємо її тільки до посередника, фірми або фонду, який взяв на себе цей обов’язок і це вже він стає надавачем допомоги. Хоча в нас є співпраця зі всіма бригадами, практично по всій лінії фронту, ми цього не можемо зробити, мусимо давати по паперах, наприклад, десь до Києва, а воно їде на Харківський напрямок, і це неправильно. Іноді через бюрократію та допомога не встигає доїхати, бо бійця вже нема, наприклад. Це ж на совісті залишається. 

“200-300-500 людей приходить кожного дня” 

Люди приходять по хліб. Якби ви завтра о 12:00 прийшли тут подивилися, яка стоїть черга позаду будинку, де приходить 200-300-500 людей в день. При роздачі продуктових наборів прибуває до двох тисяч людей, тому що в Польщі ми є єдиним зараз пунктом, який працює в такому режимі.  

Ми практично хліб видаємо кожного дня, крім понеділка. Ввечері приїжджають з 15 пекарень, з цілої Варшави, віддають хліб, який не продався. Багато людей кажуть “для нас це велика допомога”, тому що Польща зараз не допомагає фінансово. Тільки якщо діти ходять до польської школи, до польської, увага, не до української, тоді там дається 500 злотих. І якщо купляти кожного дня хліб, де є в сім’ї три людини, наприклад, то це великі гроші на місяць. Люди не мають тих грошей просто, десь хтось знайшов роботу, а десь тут приїхав тільки, а десь хтось повернувся в Україну і знову сюди приїхав, і це для них велика допомога. 

Час від часу нам віддають продукти з малим терміном придатності з Bank Żywności w Polsce, це продукти в яких проходить термін близький, і тоді ми роздаємо швиденько людям їх в продуктові набори.  

Сьогодні вантажили буси, які йдуть на фронт, їдуть волонтери на фронт, ми їх завжди довантажуємо, там бачите, шампуні чоловічі, там якісь бритви якісь, мівіни всякі різні, там супи й шоколадки й так далі. 

“Там хлопці разом, чому ми не маємо бути разом?” 

У нас вже майже вся родина на фронті. Коля в нас загинув, мій звідний брат, це дуже сильна трагедія була для нас. Багато знайомих уже нема. І племінники там [на фронті], багато друзів і наших волонтерів, і їхніх рідних також воюють – ми маємо для кого працювати. І це вони нас мотивують. 

Ми завжди кличемо об’єднуватися. Тільки разом ми мусимо робити добрі справи для України, тільки разом мусимо допомагати. Щоб ми стояли одним тилом і одним фронтом. Окремо нічого в нас не вийде. Там хлопці разом, чому ми не маємо бути разом? Тільки разом співпрацювати, допомагати, і тоді ми переможемо.