Бієнале без нейтральності: як українці в Італії протидіють

Росія повертається на Венеційську бієнале, що викликало хвилю міжнародного обурення. Організатори оголосили, що РФ представить павільйон під керівництвом Анастасії Карнєєвої — доньки генерала ФСБ. Попри дворічну перерву, повернення агресора спричинило масові протести: 22 країни вже підписали заяву проти цієї участі, а Президент СКУ приєднався до заклику міжнародної спільноти не допустити участі Росії.

Віцепрезидентка асоційованого члена СКУ з Італії — Мережі асоціацій для України, NAU — Олена Кім наголошує: гасла про “мистецтво поза політикою” — це лише пастка, що маскує спробу нормалізувати країну-терориста. Далі — пряма мова. 

Сьогодні італійське суспільство перебуває у стані глибокого розколу. З одного боку — щира підтримка України, з іншого — потужний і витончений вплив російської пропаганди, яка використовує культуру як інструмент реабілітації. Для нас, українців, гасла про “мистецтво поза політикою” та “відмову від цензури” дедалі частіше виглядають як зручна ширма, що маскує відсутність моральної відповідальності та бажання повернутися до звичного бізнесу з Росією.

Бієнале: Боротьба проти “нейтральності”

Повернення Росії на Венеційську бієнале викликало хвилю протестів. Українська спільнота та європейські дипломати спрямували листи та петиції до Міністерства культури Італії та дирекції виставки. Серед підписантів — впливові політики, як-от віцепрезидентка Європарламенту Піна Пічерно, та митці світового рівня.

Мережа асоціацій для України (NAU) звернулася до Міністерства культури та дирекції Бієнале з вимогою не допустити появи російського павільйону.

Хоча організатори заявляють про обмежений вплив на рішення, такі листи мають велике символічне значення: вони демонструють солідарність, привертають увагу медіа та формують тиск на культурні інституції.

Міністерство культури Італії чітко висловило позицію проти участі РФ, усвідомлюючи моральну та політичну відповідальність. Водночас культурні інституції апелюють до “нейтральності” та “автономії”, прагнучи зберегти свободу творчих рішень. Проте ця автономія не абсолютна: фінансування Бієнале надходить від держави та ЄС, а організатори несуть відповідальність перед суспільством і спонсорами.

Національні павільйони формуються країнами-учасницями, а комерційні та фінансові інтереси часто впливають на рішення. Російська присутність може бути вигідною через мережу партнерств, спонсорів та колекціонерів, навіть якщо формально Бієнале не приймає гроші від РФ.

Також важливий інформаційний та пропагандистський вплив. Російська пропаганда створює образ “великих митців”, що дозволяє частині інституцій виправдовувати присутність РФ культурними аргументами, приховуючи моральну проблему.

Наприклад, запланований концерт російської балерини Світлани Захарової в Римі у березні 2026 року викликає занепокоєння: вона є членом “Єдиної Росії”, колишньою депутаткою Держдуми та довіреною особою Володимира Путіна. Для нас це демонструє, що моральний вибір часто поступається фінансовим чи іміджевим інтересам, а культура не може існувати у вакуумі.

Не лише Бієнале

Проблема нормалізації агресора не обмежується лише театральними підмостками чи мистецькими галереями. Вона поширюється на всі сфери, де формується міжнародний імідж держави, і спорт тут відіграє одну з ключових ролей. Зимова Паралімпіада в Мілані та Кортіні стала ще однією точкою напруги, адже продемонструвала небезпечний прецедент — повернення російського прапора та гімну на світову арену.

Місцеві громади активно допомагають українським біженцям і підтримують гуманітарні ініціативи, але одночасна поява символів агресора створила сильний емоційний дисонанс. Для багатьох це виглядає як неприйнятне змішування спорту і війни.

У суспільстві виникли розбіжності: одні вважають, що “спорт має бути поза політикою”, інші наголошують, що участь Росії під національним прапором означає легітимізацію агресора. Деякі країни обмежили трансляції, частина делегацій бойкотувала церемонію відкриття. Російську делегацію зустріли мовчанням або стриманими оплесками, тоді як інші країни отримали повну підтримку.

Президент Міжнародного паралімпійського комітету (МПК) Ендрю Парсонс заявив, що “минуле на полі бою не має значення” для поранених російських військових, які беруть участь у змаганнях. Для нас це неможливо: спорт не можна відокремлювати від того, що відбувається на фронті. Російські параолімпійці могли брати участь у бомбардуваннях або підтримувати агресивну політику своєї країни.

Ми показуємо італійцям конкретні історії міст і людей — Бучу, Маріуполь, Харків — через фото, відео та свідчення біженців. Це допомагає зрозуміти, що “атлети з Росії” — це представники держави-агресора, а спорт не існує поза моральною і політичною реальністю.

Ми організовуємо зустрічі, дискусії в школах і культурних центрах, співпрацюємо з медіа, щоб ці історії доходили до широкої аудиторії. Це дозволяє італійцям побачити правду за спортивним сюжетом і не допустити нормалізації присутності Росії на міжнародних майданчиках.

Культура як поле боротьби

Сьогодні російська культура використовується не лише як мистецька спадщина, а як інструмент політичного впливу Кремля. В Італії традиційно цінують класиків — Пушкіна, Чайковського, Достоєвського, балет “Лебедине озеро” — але за цими постановками часто стоять державні структури та пропаганда. Приклади — Casa Russa Roma та інші офіційні центри, які організовують лекції, виставки, курси та культурні події, формуючи позитивний образ Росії і відволікаючи увагу від її агресії.

Українська громада в Італії протидіє цьому через лекції, фестивалі, культурні виставки та дитячі творчі проєкти, показуючи реальні історії війни. Фестивалі, концерти, мистецькі події та акти пам’яті — як, наприклад, подія “Душі Маріуполя”, запланована на 14 березня в Мілані — пояснюють італійцям різницю між цінністю мистецтва та політичним використанням культури.

Ефективна стратегія включає:

• Постійну комунікацію з медіа — інтерв’ю, відкриті листи, історії людей.
• Мирні публічні акції та флешмоби — демонструють суспільну незгоду з нормалізацією агресора.
• Співпрацю з місцевими союзниками — митцями, журналістами, політиками, громадськими організаціями.
• Культуру як відповідь на пропаганду — фестивалі, концерти, виставки, дитячі проєкти, поезія та музика.

Пам’ять про жертви війни допомагає європейському суспільству усвідомити масштаб агресії. Порада українцям у різних країнах: бути видимими, послідовними та працювати з місцевими союзниками, щоб світ не забував, що війна триває і культура не може виправдовувати агресора.