СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ

icon

Бути соняшником у степах Донбасу

#UkraineNews
November 30,2023 404
Бути соняшником у степах Донбасу

Вони виїжджають на один-два виклики щодня, кожен із яких триває 7–8 годин. Добровольча організація парамедиків «Госпітальєри» – це волонтери з різних регіонів України, що беруть відпустки на основних роботах, щоб поїхати на фронт і рятувати наших вояків. Дописувачка «Локальної історії» взяла участь в евакуації разом із командою буса «Австрійка», який на 18 листопада 2023 року вже транспортував 2405 поранених українських захисників

Джерело: Локальна історія 

Текст: Дарина Анастасьєва

Фото: Ільмар Рааґ

19:15. База. Виклик

Ми виїхали з бази о 19:30: дзвінок, 10 хвилин на збирання – і команда вже сидить в «Австрійці». Госпітальєрів викликали на медичну евакуацію. «Австрійка» – автобус із медичним обладнанням, облаштований для транспортування людей із пораненнями різних ступенів складности. Команда – вісім осіб: Катя, «Ластівка», «Варта», «Астра», «Дріпер», «Кевін», «Адвокат» і «Хельга». Більшості – від 18-ти до 28 років. Спокійні, зосереджені, позитивні. Вони пройшли вишкіл, медичну та фізичну підготовку, і це – їхній перший рейс. Катя – керівниця команди – анестезіологиня за фахом, готує команду приймати поранених:

– Максимально важливо розмовляти. Коли людина залишається на самоті зі своїми тривогами та думками – тим паче, якщо це людина з ампутованою кінцівкою, – це психологічно складно. Тому я вас прошу ненав’язливо знайти підхід до кожного. Поговорити, знайти цікаву тему. В кожного свій досвід. Комусь подобається розмовляти про свою сім’ю, це їх надихає, окрилює, і вони розказують про своїх дружин і дітей. Для когось ця тема недоречна – вони розлучилися напередодні повномасштабки. Комусь комфортніше мовчати. Буває, просять зарядити телефон, щоб подзвонити. Під кожним ліжком є переносний кабель, до якого можна під’єднати телефон.

Після настанов у салоні стає тихо. Автобус в’їжджає у Донецьку область.

21:15. Лікарня 1

За дві години ми на локації, «евак» зупиняється біля лікарні. Похмуре довкілля прифронтового міста, напружена тиша, темні обличчя військових і медпрацівників, нервове очікування перших поранених. Ми ще не знаємо, наскільки важкими будуть їхні травми. Лише через декілька годин я дізнаюся, що поїздка була «лайтовою» – всі пацієнти без ампутацій і ускладнень дісталися до лікарні. Хоча госпітальєри їздять «на нуль» витягати бійців з окопів і до стабілізаційних пунктів щоденно – там зовсім інша історія.

Катя зникає у приймальному покої – має ознайомитися з пораненнями військових. Слабенька лампочка на виході з будівлі та легке освітлення реанімобіля – усе світло, яке є на кілометри навколо. На мить я підводжу голову й бачу всіяне зорями небо. Чутно скрипіння коліс медичних нош – вивозять першого пораненого. Катя підходить до нього, привітно усміхаючись та гортаючи медичну картку.

– Привіт, як Вас звати?

– Славік.

– Яке у Вас поранення, Славіку, що у Вас болить?

– Живіт. І ще там, де лопатка.

– Окрім живота і лопатки щось турбує?

– Ні.

– Зараз я гляну Форму 100, і якщо вам щось можна, то одразу дадуть всередині.

Підіймає ковдру, звіряє дані, дає відмашку команді, щоб забирали. Вивозять наступного. Хлопці лаштують ноші:

 – Всі готові? На три-чотири – взяли!

Зусібіч підтримуючи пораненого, починають заносити в автобус. З-під ковдри на асфальт випадає сечозбірник. Сваряться, кладуть на місце, продовжують підіймати. Нарешті пацієнт усередині.

– Цього не на кисневу, – скеровує Катя. Пораненого під’єднують до апаратів, вкривають термоковдрою, змінюють нітрилові рукавички на нові й виходять за наступним. Біля військового залишається госпітальєр.

Лунає повітряна тривога. Ніхто не звертає на це уваги. На борту з’являються другий, третій, четвертий, п’ятий і шостий лежачі поранені. У когось з них перемотана голова, хтось із понівеченими кінцівками, дехто повністю перев’язаний бинтами. З кожним короткий діалог, огляд, «три-чотири – взяли» – і от всі пацієнти вже на борту. На вулиці перед бусом збираються військові, які можуть самостійно пересуватися. «Евак» вміщує дев’ять сидячих поранених – п’ятеро у передній частині, ще четверо позаду. Хтось на візках, інші з милицями, дехто тримає в руках сечозбірник, у когось пакет із кров’ю. Один з них, із трубками на обличчі, просить води. Катя попереджає, що та потече з назогастрального зонда через ніс. Але дозволяє зробити маленький ковток, щоб освіжити зволожити ротову порожнину.

Дорога між лікарнями

Ліжка в бусі оснащені моніторами, вони допомагають контролювати життєві показники: пульс, тиск, сатурацію, можна зробити ЕКГ. За потреби є у швидкому доступі кисень, інфузомати, аспіратори, дефібрилятор, апарат ШВЛ. Розчини підігрівають у спеціальному боксі, поряд – підігрівачі інфузій. Військові мають множинні вогнепальні, осколкові та мінно-вибухові травми, переломи, пневмоторакси, акубаротравми.

Персонал їде стоячи. Я заходжу останньою, за мною зачиняються двері – рушаємо. «Австрійка» рухається темним шляхом. Раптом спиняємося, до салону забігає лікар і звертається до одного з бійців:

– Андрія й Івана витягли. Обоє в реанімації, прооперували, ноги зберегли, стан стабільний. Спокійно їдь лікуйся, твої побратими врятовані.

Ледь помітна усмішка в кутиках рота, вдячні очі бійця – тепер точно можемо продовжувати рух.

Водій акуратно обʼїжджає бездоріжжя, зустрічні машини зупиняються на узбіччі. Всередині екіпажу тиша, яку раз у раз розтинають лагідні голоси «госпіків». Військові мовчать. Хтось переписується з рідними, хтось читає новини, найважчі марять. Запахи різкі: кров, сеча, піт, антисептики й енергетики. Біля кожного бійця є парамедик – потрібно тримати контакт. Комусь замінюють ковдру, дренажі, наповнені збирачі на порожні, комусь тримають кисневу маску.

Автобус минає блокпости. Водій дотримується дистанції з автівкою, яка супроводжує екіпаж – так краще видно дорогу й можна попередити, щоб на узбіччі не стояли машини без світла. Потроху бійці починають спілкуватися один з одним – деякі з них не знайомі між собою. Один із лежачих погоджується поговорити зі мною. Йому 59 років, це його друге поранення, має травми обох ніг і напрочуд сяйливі очі.

– Я – піхотинець, – каже він, – у війську від першого дня повномасштабної війни. До того працював електриком у Білій Церкві. Коли ми були на завданні, в автівку влучив снаряд. Я не зрозумів, що сталося. А коли вже пролунав четвертий вистріл, було враження, що гатили з танка. Ми впали, лежали й чекали, доки розірвуться всі БК. Допомога не підійде, доки вони вибухають – не можна ризикувати людьми. На війні перевагу надають здоровим, а не пораненим.

На питання, що робитиме після відновлення, відповідає, що повернеться до війська. Поруч зі мною стоїть «Хельга», тиха дівчина з дуже плавними рухами. Вона стежить, чи наша розмова не розхвилювала пораненого.

Пікає апарат на сусідньому ліжку – в одного із транспортованих суттєво підвищився тиск. Катя за секунду опиняється поруч, стабілізує його. Усі полегшено видихають. Тепер чутно лише синхронне пікання апаратів вимірювання тиску й температури, яке перегукується зі сповіщеннями месенджерів. «Госпіки» сідають просто на підлогу, вони вже п’яту годину на ногах. Попереду – релокація поранених.

00:15. Лікарня 2 

Друга лікарня у невеликому місті яскравіше освітлена і жвавіша. Старші санітарки зустрічають непривітним «Уже другий автобус на сьогодні», але одразу беруться до роботи. Вивозять медичні ноші, стелять ковдри. Хлопців несуть майже голими, одразу вкривають. Огляд лікаря, перевірка стану. Через одного вони просять закурити. Лікарі стинають плечима, але дозволяють. Військовий із пораненнями голови та рук не може сам тримати цигарку. «Ластівка» береться йому допомагати.

– Ол інклюзів, – жартує, дає затягнутися і струшує попіл.

Останнім виносять хлопця із пневмотораксом. Він вередує, намагається борсатися.

– Мені боляче! – скаржиться.

– Якщо ви зараз випадете, буде ще гірше, – додають носії.

Скручене тіло опиняється на лікарняних ношах. Його винесли з «еваку» останнім – як кажуть тутешні, аби не наврочити, крайнім. З легень стирчить плевральний дренаж. Він намагається жартувати й дуже просить прикурити. Спершу не дозволяють, але, зрештою, здаються. Вперше в житті бачу людину із виведеною трубкою з легень зі спини, яка із таким задоволенням затягується цигаркою. 

Ті, хто може пересуватися самостійно, сумирно переходять у приміщення. З кожним пацієнтом команда прощається індивідуально: з кимось домовляються зустрітися на каві в Києві, з іншим жартують, комусь витирають засльозені очі, когось гладять по голові.

– Стоятимеш, чи допоможеш закатити пораненого? – питає мене санітарка. Неоковирно беруся за ноші й допомагаю завезти вояка всередину лікарні.

Коли крайні медичні ноші опиняються в лікарняному коридорі, ми рушаємо на базу. Дорогою потрібно продезінфікувати салон, прибрати сміття, поскладати препарати, запакувати ліки. Останні пів години їдемо мовчки. «Госпіки» полягали на ліжка, де ще годину тому їхали поранені. Хтось дрімає, хтось читає новини.

3:00. База. Повернення

Усі швидко вечеряють, приймають душ і лягають відпочивати. Ми з Катею лишаємося на кухні. Говоримо про те, що схід затягує, неможливо довго без нього бути. Катя розповідає про соняшники, які ще два тижні тому були яскраво-жовтими, а тепер схилили свої голови, але все одно красиві. Згадує про свою основну роботу в київській лікарні, де вона бере відпустку, щоб виїжджати з госпітальєрами. Вони рятують людей, не отримуючи гонорарів.

– Бути соняшником у степах Донбасу – це знати, як жити й за що помирати, – каже вона.

Катин шлях госпітальєрки почався на іншому евакуаційному бусі, «Кракені». Торік він потрапив у важку ДТП, загинула колега з позивним «Австрійка». Тепер Катя їздить на новому бусі, названому на честь товаришки, який розмалювала Ірена Миколів.

Катя  показує шрами на нозі – зашита велика ділянка стегна, на якій втрачена чутливість. Вмикає на телефоні відео свого відновлення, що тривало вісім місяців. Розповідає, як навчилася дрифтувати на візочку, як її відвідував хірург-побратим, якому після тієї самої аварії ампутували кисть – він теж повернувся до «госпіків» і далі їздить у місії. На годиннику 4:00, ми заварюємо третій чай, команда спить. У небі гудять військові літаки, але нам спокійно, бо ми знаємо, що це наші.

– З військовими й медиками взагалі спокійно, – кажу. – Все чітко регламентовано – є добро і є зло, біле і чорне.

– Ще є червоне, – додає Катя, – це кров.

– І любов, – додаю я.

Ранок наступного дня

Запарюю каву й виходжу надвір, де вже пораються вчорашні герої. На лаві сидить «Варта», найстарша в команді. Це був її крайній виїзд перед відпусткою, сьогодні вона їде додому.

– Я пішла в «Госпітальєри» 2019-го, коли вбили мою близьку подругу, морську піхотинку 36-ї бригади, – розповідає. – Думала, пройду вишкіл, мене попустить. Пройшла. Не попустило. Вирішила з’їздити бодай на одну ротацію – і досі тут. Втягнулася. Страшно було, коли на початках привезли в Мар’їнку – постійні обстріли, вибухи. Коли лягала спати, то думала, що не прокинуся. Але прокинулася – і страх відійшов.

Поряд в альтанці вмостилися «Дріпер» і «Адвокат», які вчора тримали ноші. Вони – давні друзі, міцні високі хлопці, трохи за 20 років. Запитую, як минув перший виїзд. Кажуть, думали, що буде гірше. Хочуть у «м’ясорубку», ближче до боїв, на складніші локації.

– Як вчините з пораненим росіянином? – цікавлюся.

– Україна підписала Женевську конвенцію, – відповідають в один голос. – Надаватимемо медичну допомогу всім пораненим згідно з тріажем.

До нас приєднується львів’янка «Ластівка». Вона заспівує: «Я піду в далекі гори, на широкі полонини». Навколо збирається решта команди. Вони п’ють чай, читають книжки, займаються побутовими справами – збоку це все схоже на якийсь табір відпочинку. Але у цьому таборі немає днів і ночей, буднів і вихідних – є час між викликами, у якому минає їхнє життя, і вони рятують тисячі інших життів.

Зробити донат ПІДПИШІТЬСЯ НА НАШІ НОВИНИ