Історії тих, хто вижив: Молитва за життя з обіцянкою радіти кожному наступному дню

Сидячи в підвалі, Ганна просила Бога для себе та своєї родини лише про одне: вижити. «Нехай у мене заберуть все, але я кожного дня буду радіти тому, що жива і можу обійняти свою сім’ю», – каже вона, згадуючи ті перші дні повномасштабної війни.

Ганна Сокіл з чоловіком кілька років збирали гроші, аби купити нову квартиру, до якої вони переїхали разом із сином і 77-річною матір’ю Ганни лише за кілька місяців до вторгнення. І вона була варта тих заощаджень! Новенький мікрорайон Ірпеня під Києвом складався лише з чотирьох багатоповерхівок, оточених лісом.

Військових об’єктів поблизу не було, тому, коли росія атакувала 24 лютого, їм здавалося, що вони перебувають у найбезпечнішому місці. Проте війна наближалася з кожною годиною, і першим попередженням стала тріснута шибка під час підриву Ірпінського мосту 25 лютого.

І незабаром орки прибули в колоні танків, один з яких три години обстрілював їхній будинок, підпаливши кілька квартир. «Я з родиною була вдома,— розповідає Ганна. – Перший снаряд пробив диван, на якому мій син лежав дві хвилини тому. Ми вхопили сумку з документами і виповзли в коридор. Там деякий час лежали на підлозі, поки наш будинок розстрілювали». Нарешті вони ризикнули і побігли з десятого поверху вниз до підвалу, де вже знайшли прихисток 50 їхніх сусідів.

У підвалі вони провели кілька днів, їли те, що встигли прихопити з холодильників сусіди, готували їжу на мангалах під обстрілами та заряджали мобільні телефони від сонячної батареї. Чоловіки обходили квартири, допомагали людям спускатися до підвалу, гасили пожежі.

Мешканці підвалу зв’язувалися з теробороною, Збройними Силами та міським головою, щоб з’ясувати шляхи евакуації. Вони також вели облік тих, хто виїхав, аби знати їхні імена на випадок, якщо вони загинуть, оскільки було відомо, що росіяни навмисно стріляли в людей, які залишали місто.

«Дорогою по вулицях Університетська та Сумська скрізь лежали трупи. Виїжджати з міста було вкрай небезпечно. Люди намагалися вирватися, але поверталися», – розповідає Ганна.

Нарешті 8 березня сіли до машин і вирушили. У колону не влучили, хоча снаряди падали зовсім близько. Їх привезли до зруйнованого мосту. «Йти через річку треба було по двох дошках, які хиталися. Купа людей, обстріли. Деякі падали в річку. Я не знаю, як моя мама пройшла там. Бачила, що в неї були сині губи. Не вірила, що довезу її живою», – каже Ганна.

Того ж дня об 11:00 родина сіла на перший потяг до Львова з київського вокзалу.

***

Ми публікуємо такі історії, аби якомога більше людей у всьому світі знали правду з перших рук – про терористичну війну, розв’язану росією проти України, та політику геноциду, яку проводить кремль. Реальні історії звичайних людей, які хотіли жити і бути щасливими і ніколи не думали про війну. Будь ласка, поширюйте їхні розповіді!

Джерело: Українська правда. Життя