Історії тих, хто вижив: Три жінки і шпіц в «Ягуарі», враженому російською ракетою

Євгенії Бобрик пощастило перетнути дорогу, поки росіяни перезаряджали автомати. Пізніше, у безпеці в Польщі, вона скаже: «Історії тих, хто виїхав, відомі. Але тих, хто не доїхав, насправді, більше».

Євгенія з чоловіком і 15-річною дочкою Настею жили в передмісті Києва Бучі. Їхній будинок стоїть за вісім кілометрів від Гостомельського літовища. Після нападу росії 24 лютого вони переїхали до своїх друзів, будинок яких мав великий підвал, і знайшли там прихисток разом з дев’ятьма іншими людьми.

У підвалі вони зважували два варіанти: дочекатися, коли російські орки увірвуться і почнуть їх катувати, або йти під обстрілом, ризикуючи бути пораненими і стікати кров’ю. За тиждень вони нарешті наважилися і рано вранці завантажилися у дві машини. Євгенія була за кермом свого джипа «Ягуар», в якому пасажирами були ще дві жінки та шпіц. В машині її чоловіка їхала їхня дочка, ще одна жінка та двоє собак.

Щойно вони перетнули залізничні колії та в’їхали в Ірпінь, Євгенія почула тріск автомата, побачила, як летять трасуючі кулі, і подумала, що її життя закінчилося. Чоловік встиг звернути праворуч у провулок. Євгенія натиснула на гальма і зрозуміла, що одне з коліс пробито наскрізь. І в цей момент капот її машини вибухнув.

«Я не бачила, як вони шмаляли, але чоловік потім сказав, що то був гранатомет», – згадує вона.

Машина загорілася, але, на щастя, не вибухнула. Євгенія з пасажирами вистрибнули з «Ягуара» і сховалися за ним, а росіяни продовжували стріляти. Одна з жінок побігла, але впала, поранена. Чоловік Євгенії врятував її, відтягнувши у безпечніше місце. Коли росіяни перезаряджали зброю, і постріли стихли, чоловік крикнув: «Біжіть!» Коли орки відновили вогонь, вони вже були на іншому боці дороги. «У нас була ця мить! Ми встигли!» — каже Євгенія.

Вони повернулися до підвалу. У пораненої була куля в животі, і вона потребувала термінової госпіталізації, але лікарі, до яких вдалося додзвонитися, відмовилися їхати під обстрілом. Утім, їм знову пощастило: приїхав товариш з територіальної оборони і відвіз її в Ірпінський госпіталь.

Ще п’ять днів Євгенія з родиною просиділи в підвалі, вичерпуючи запаси води та їжі. 9 березня їм повідомили, що є евакуаційний коридор. «Це був наш останній шанс, — каже Євгенія.

Їхали вісім годин – гради над головою, Буча і Стоянка в руїнах, на узбіччі трупи людей і купа розстріляних машин. «Їхати вісім годин через понівечену країну – це неможливо».

Євгенія втратила всі документи у спаленій машині. «Коли ми переходили кордон з Польщею, я показала прикордонниці фото свого закордонного паспорта. Пояснила ситуацію. Вона пішла питати у керівництва, що таке гранатомет. Потім повернулася та спитала: «А де ви були під час обстрілу?» Я відповіла, що за кермом. Пропустила мовчки».

***

Ми публікуємо такі історії, аби якомога більше людей у всьому світі знали правду з перших рук – про терористичну війну, розв’язану росією проти України, та політику геноциду, яку проводить кремль. Реальні історії звичайних людей, які хотіли жити і бути щасливими і ніколи не думали про війну. Будь ласка, поширюйте їхні історії!

Джерело: Українська правда. Життя