Катерина Турська: Від Тегерана до Києва — заперечення агентності є головною метою

Катерина Турська, співголова Обʼєднання Українців Нової Зеландії (Північ), очільниця Mahi For Ukraine

Коли протести в Ірані вкотре привертають міжнародну увагу, з’являється вже знайома закономірність у тому, як їх обговорюють. Майже миттєво частина коментарів зміщується від самих людей до пошуку зовнішніх організаторів: США, Ізраїлю, “Заходу”. Підтекст не завжди висловлюється прямо, але він досить зрозумілий — іранське суспільство діє не за власною волею, а реагує на зовнішні маніпуляції.

Таке формулювання є не просто аналітично слабким. Воно активно позбавляє іранський народ агентності.

Іранське суспільство має тривалу історію незгоди та опору авторитарному правлінню. Ці рухи не виникли з нічого. Вони є результатом десятиліть репресій, політичного виключення, економічного тиску, соціального контролю, гендерного насильства та систематичного перекриття мирних шляхів для змін. Люди не ризикують арештом, катуваннями чи смертю тому, що їх заохочує іноземна держава. Вони роблять це тому, що умови їхнього життя стали нестерпними. Зовнішні актори можуть мати інтереси чи вподобання (вони завжди їх мають), але інтерес не є авторством. Змішування цих двох понять підміняє причину наслідком і знімає відповідальність з тих, хто при владі.

Це стирання має свою мету. Якщо протест можна представити як інспірований ззовні, то потреби розглядати претензії людей більше немає. Протест стає диверсією. Репресії стають “захистом суверенітету”. Насильство стає легітимним. Люди зникають із цієї історії, а на їхньому місці з’являється геополітична абстракція.

Це явище не є унікальним для Ірану. Українці добре це знають.

Коли українці повстали у 2013–2014 роках під час Революції Гідності, російська пропаганда негайно представила це як організований Заходом переворот, зрежисований США та фінансований тіньовими гравцями з метою підірвати позиції Москви. Згідно з цим наративом, українці діяли не у власних інтересах, а були інструментом у руках Вашингтона. Це трактування, яке російська держава та її медіаекосистема невтомно просувають уже понад десять років, залишається центральним у російській пропаганді й сьогодні. Ще тривожнішим є те, з якою готовністю його підхопили або принаймні припустили у частині західного дискурсу.

Реальність не є таємничою чи складною, проте вона значно незручніша для авторитарних режимів. Українці протестували, бо прагнули іншого майбутнього: покласти край корупції, домогтися підзвітності своїх лідерів та права самостійно обирати власний політичний шлях. Вони організовувалися, мобілізувалися та підтримували масове громадянське повстання ціною величезних особистих жертв. Жодна іноземна держава не створювала українське громадянське суспільство чи його політичну волю. Жоден зовнішній гравець не змушував людей виходити на Майдан. Чи висловлювали інші країни підтримку, чи ні — це не має значення. Зовнішній інтерес не анулює внутрішню агентність. Так ніколи не було. Заперечувати це означає заперечувати базову політичну суб’єктність.

Цей самий риторичний трюк зараз застосовують до Ірану: звести складну боротьбу, керовану зсередини, до геополітичного шахового ходу. Щойно це трактування закріплюється, самі люди зникають з історії. Вони більше не дійові особи — вони декорації.

Саме тому ці наративи такі стійкі та корисні для авторитарних держав, зокрема для Росії. Вони дозволяють режимам заперечувати саму можливість справжнього опору. Вони навіюють думку, що звичайні люди нездатні організовуватися чи діяти політично, якщо ними хтось не керує. Це глибоко патерналістський світогляд, який ідеально збігається з інтересами авторитаризму.

Деякі коментатори стверджують, що Іран представляє найзначнішу глобальну кризу сьогодення (більш вагому, ніж війна Росії проти України та ситуація у Венесуелі разом узяті). Немає сумнівів, що роль Ірану в спонсоруванні збройних угруповань та дестабілізації за межами своїх кордонів є серйозною. Проте вона не є ні унікальною, ні достатньою для того, щоб виправдати ієрархію, яка відсуває на другий план агресивну війну Росії. Російське вторгнення в Україну — це не гіпотетична загроза чи внутрішня криза; це масштабна війна, що триває і має глобальні наслідки. Мільйони людей стали переселенцями. Цивільна інфраструктура піддається систематичним атакам. Енергетична та продовольча безпека дестабілізовані. Ядерні погрози стали нормою. Міжнародний порядок, встановлений після Другої світової війни, отримав відкритий виклик.

Ці реалії формують глобальну безпеку, оборонну політику та геополітичні союзи в режимі реального часу.

Аргумент про тероризм також не виводить Іран у принципово іншу категорію. Росія може не мати офіційного статусу “держави-спонсора тероризму” в політичній термінології, але на практиці вона застосовує ті самі методи — і в значно більших масштабах. Вона озброювала та спрямовувала проксі-сили, сприяла насильству за межами своїх кордонів та інтегрувала терористичну тактику у державну воєнну машину. Навмисні удари по цивільному населенню, лікарнях, енергосистемах та продовольчому експорту не є випадковими. Це стратегія. Якщо мірилом є спонсорування та нормалізація насильства, то Росія не просто відповідає цим критеріям — вона інституціоналізує його, спираючись на ядерний арсенал, постійне місце в Раді Безпеки ООН та глобальну військову присутність. Різниця полягає не в моральній вазі, а у формулюваннях: Іран обговорюють як “дестабілізуючого актора”, тоді як до Росії надто часто ставляться як до традиційної великої держави, чию поведінку треба “врегульовувати”, а не протистояти їй. Ця невідповідність більше говорить про геополітичні звички, ніж про реальний вплив.

Між цими кризами також існує прямий зв’язок, який робить спроби ранжувати їх штучними. Росія та Іран неухильно поглиблюють свою політичну, військову та безпекову співпрацю. Іран матеріально підтримує військові зусилля Росії, тоді як Росія забезпечує Тегерану дипломатичне прикриття та стратегічну підтримку. Ці відносини посилюють репресії всередині країн та агресію за їхніми межами. Це не окремі гарячі точки, що змагаються за увагу, а взаємопов’язані елементи ширшого авторитарного альянсу.

Ситуації в Ірані та Україні не є однаковими. Політичні системи, історія та регіональна динаміка різняться, і вдавати інше було б нечесно. Але механізм пропаганди — той самий. В обох випадках заперечення агентності не є випадковістю — у цьому і полягає суть.

Визнання агентності не означає романтизацію протестних рухів чи ігнорування складності. Це просто означає сприймати людей серйозно. Іранські протестувальники не є пішаками. Українці не були пішаками. Це суспільства, які реагують на нав’язані їм умови, роблять вибір під тиском, відстоюють своє право формувати власне майбутнє та платять ціну за цей вибір.

Заперечення цієї реальності не робить аналіз більш ґрунтовним — це співучасть у наративі, створеному для того, щоб їх стерти. Це полегшує тиражування авторитарної пропаганди та робить її переконливішою.