Виступ на похороні М. Плав’юка 15 березня 2012 р.

Бурлінгтон, 15 березня 2012 р.

 

Всечесніші отці!

Дорога пані Ярославо!

Дорогі пане Оресте, пане Несторе, пані Уляно та пані Оксано з родинами!

Шановні присутні!

У цей скорботний час прийміть глибокі та щирі співчуття від Світового Конґресу Українців та від мене особисто.

Смерть св. пам’яті Миколи Плав’юка є великим горем для його родини, яка сьогодні попрощалась з дорогим чоловіком, татом, дідусем та прадідусем. Вона також є тяжкою втратою для всього світового українства.

 

Ми провели в останню путь великого українця та видатного громадсько-політичного діяча.

 

Пан Плав’юк був одним із тих, хто не лише розумів важливість згуртування численних українців за межами України, але й доклав великих зусиль до створення і становлення Світового Конґресу Вільних Українців, нині Світового Конґресу Українців. Він був одним із співавторів Маніфесту Пан-американської української конференції про скликання Світового Конґресу Вільних Українців та активним членом підготовчого комітету його Першого конґресу, який відбувся 45 років тому. Виявом високого довір’я світової української громадськості стало обрання на ньому пана Миколи Плав’юка генеральним секретарем, а затим, у 1973 р., на II Конґресі, – першим заступником президента та в 1978 р., на III Конґресі, – президентом Світового Конґресу Вільних Українців.  

 

Значним внеском в успішну діяльність Світового Конґресу Українців стала віддана праця покійного, яку він виконував з великим розумінням потреб українців в Україні і в діаспорі. 

 

Шлях пана Плав’юка до керівних організаційних позицій у діаспорі був тісно пов’язаний з активною участю в громадському житті країни свого осідку – Канади. Тут він був провідним членом молодіжної організації Пласт, головою проводу ІСНО, президентом Українського Національного Об’єднання Канади та заступником президента Конґресу Українців Канади. 

 

Світове українство також вшановує пана Миколу Плав’юка як останнього Президента Української Народної Республіки в екзилі, якому судилося після проголошення незалежності України, у серпні 1992 року, передати Президентові України Леонідові Кравчуку під час урочистого засідання Верховної Ради України атрибути президентства Української Народної Республіки в екзилі.

 

“Україна – життя моє” – так пан Плав’юк окреслив своє життєве кредо. Тому й не дивно, що від 1992 р. до 2011 р., поки дозволяло здоров’я, він жив і трудився на батьківській землі, де обіймав високу посаду голови Проводу Організації Українських Націоналістів, був головою Фундації імені Олега Ольжича та президентом видавництва імені Олени Теліги. За його допомоги у 2003 р. СКУ вперше провів свій конґрес у столиці України. 

 

За невтомну довголітню громадську працю пан Плав’юк був удостоєний найвищої нагороди Світового Конґресу Українців – медалі св. Володимира Великого.

 

Заслуженою оцінкою державницької праці покійного стало надання йому указом Президента Кравчука українського громадянства та пізніше – високих державних нагород.

 

Я мав честь особисто знати пана Плав’юка та спілкуватись з ним у Києві і в Монтреалі. Він був високоінтелігентною людиною, досвідченим дипломатом, здібним оратором та великим патріотом свого народу.

 

Життєвий шлях св. пам’яті Миколи Плав’юка є знаменитим прикладом для наслідування нашим сучасникам та прийдешнім поколінням.

Вічна йому пам’ять!

 

 

Евген Чолій