Вплив Росії в медіа: чому Німеччина може повчитись в України

Німеччина – один із ключових союзників України в повномасштабній війні Росії – неодноразово ставала ціллю російських дезінформаційних атак. Пропагандистські операції особливо активізуються в країні на тлі виборів, про що свідчать дані Центру протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони України.

Втім, підтримка Києва не є основною причиною вразливості німецької медійної екосистеми до впливу Кремля. Дослідник із комунікацій та есеїст Данило Полілуєв-Шмідт стверджує, що, зокрема, непропрацьоване тоталітарне минуле й негнучка система координації між федеральними та земельними структурами Німеччини створюють сприятливий ґрунт для російської пропаганди.

Полілуєв-Шмідт переконаний, що український досвід протидії дезінформації Кремля міг би стати якісним інструментом протидії для ФРН. Про це аналітик пише у своїй роботі “Озброєна правда: чого Німеччина та Європа можуть навчитися в українських медіа”. 

Книга вже вийшла німецькою мовою, незабаром очікується англомовне видання. Світовий Конґрес Українців (СКУ) поспілкувався з паном Данилом, який розповів як його робота зможе допомогти українським громадам краще розповідати світу правду про війну Росії. 

Далі – пряма мова автора книги, відредагована й скорочена для зручності читання.

Неповоротка система

Питання впливу російської пропаганди охоплює всю медійну екосистему Німеччини – не лише традиційні медіа, а й соціальні мережі, державні інституції, громадські організації та неформальні ініціативи.

Однією з головних проблем є складність і фрагментованість німецької системи. Німеччина має 16 федеральних земель із власними урядами, паралельно діє федеральний уряд. Відповідальність за боротьбу з кіберзлочинністю, дезінформацією та антиконституційними загрозами розподілена між великою кількістю інституцій, які не завжди достатньо ефективно взаємодіють.

Це частково пояснюється історичним досвідом Німеччини. Після нацистського та комуністичного минулого в країні свідомо створювали систему стримувань і противаг, яка мала запобігти надмірному втручанню держави в життя суспільства. Тому німецькі інституції менш централізовані та гнучкі, ніж українські.

Україна, своєю чергою, значно раніше почала сприймати Росію як джерело безпосередньої загрози. Це розуміння формувалося десятиліттями – від спроб Росії встановити контроль над Кримом та конфлікту навколо Тузли до війни проти Грузії у 2008 році, підтримки режиму Віктора Януковича та подальшої окупації Криму і частини Донецької та Луганської областей.

Українське суспільство також бачило, як Росія використовує не лише військові, а й політичні, економічні та культурні інструменти впливу. Тому до початку повномасштабного вторгнення в Україні вже існувало значно глибше розуміння російських методів.

У Німеччині такого досвіду не було. Росії протягом десятиліть вдалося сформувати позитивний образ через культуру, спорт та інші сфери, які часто сприймалися як аполітичні. Балет, Чайковський чи спортивні зв’язки розглядалися окремо від політики, хоча культура також є інструментом політичного впливу.

Економічна залежність від російських нафтогазових ресурсів прискорила формування середовища, у якому кремлівський вплив довгий час сприймався як нормальна частина відносин. Також визначальну роль зіграли історичні уявлення про Росію.

Втім, ситуація в Німеччині була лише однієї з частин ширшого підходу Заходу до звʼязків із Росією. Протягом тривалого часу існувала віра, що економічна співпраця та залучення Москви до європейської системи поступово сприятимуть її демократизації. Водночас жодних вимог, наприклад, реформ у Росії натомість не вимагали, що створило асиметричну модель відносин.

Хибний баланс

Окрема проблема стосується принципу журналістської нейтральності, який в Німеччині часто трактують як необхідність однаково представляти позиції всіх сторін. Але такий підхід може створювати хибний баланс, коли агресора та жертву фактично ставлять на один рівень.

Наприклад, коли Україна заявляла, що Крим був захоплений російськими військами або що Росія здійснює агресію проти України, у німецькому медіапросторі нерідко звучала формула про “дві сторони конфлікту”, яка створювала враження ніби Київ і Москва рівноцінно відповідальні за те, що відбувається.

Незалежна українська журналістика значно чіткіше розмежовує агресора і жертву. Це не означає відмову від незалежності чи самокритики. Навпаки, українські медіа можуть критикувати власну владу, але водночас прямо називати Росію агресором.

Проблема хибного балансу особливо помітна тоді, коли заяви українських незалежних медіа ставлять на один рівень із заявами російських державних представників. Коли повідомлення незалежного українського видання і заява, наприклад, Пєскова подаються як дві рівнозначні версії подій, це вже саме по собі спотворює картину. Адже російська офіційна інформація у багатьох випадках містить твердження, які можна спростувати фактами.

Чого Європа може навчитися в України

Український досвід важливий передусім через існування цілої медійної та громадянської екосистеми, коли незалежні журналісти, громадські організації, неформальні ініціативи, медіа та видавництва взаємодіють між собою. Такий підхід дозволяє швидко реагувати на нові інформаційні загрози.

У Німеччині та інших країнах ЄС подібна кооперація наразі значно слабша. Водночас дедалі більший вплив отримують альтернативні медіа та інфлюенсери, які працюють швидше й емоційніше за традиційні редакції. Вони не завжди перевіряють інформацію, а іноді свідомо її спотворюють.

Інфлюенсер може говорити про бодибілдинг, моду, пірсинг чи повсякденне життя, а між цими темами поступово поширювати російські, праворадикальні або ліворадикальні наративи. Аудиторія приходить за розвагами чи порадами, але водночас отримує політичні меседжі.

Це формує сприятливе середовище для російських наративів і формує псевдопозитивне сприйняття Москви. У результаті навіть після початку повномасштабної війни залишаються люди, які вважають можливим повернення до звичайних економічних відносин із Росією.

В Україні такі механізми почали розуміти значно раніше. Наприклад, фактчекери можуть працювати безпосередньо в медійних форматах і пояснювати аудиторії, де політик чи блогер маніпулює, використовує неправдиві джерела або поширює брехню. У Німеччині подібні практики лише набирають розвитку.

Крім того, український досвід демонструє, що важливо не лише створювати якісний контент, а й будувати довіру до джерел інформації. Значну роль у цьому відіграє громадське мовлення – Суспільне. Також українські медіа активно працюють із TikTok, YouTube та Instagram, де аудиторія отримує інформацію значно швидше.

Німецькі політики дедалі краще розуміють масштаб загрози. На рівні держави та Європейського Союзу вже створюються механізми протидії дезінформації та іноземному втручанню. Але час працює проти нас. 

Російська, китайська та іранська пропаганда вже використовують соціальні проблеми європейських суспільств – нерівність, проблеми молоді, ситуацію на ринку праці, безробіття та інші реальні суперечності.

Особливо небезпечним є поєднання різних проблем в один інформаційний наратив. Людині можуть одночасно говорити про економічні труднощі, міграцію, війну, соціальну нерівність і проблеми покоління Z, створюючи враження, що всі ці явища мають одну причину.

У суспільстві досі бракує розуміння, що підтримка України та протидія російському впливу є не лише питанням солідарності з Україною. Це стратегічне завдання самої Німеччини, оскільки російська дезінформація безпосередньо впливає на німецьке суспільство та політичні процеси.

Що можуть робити українські громади

Українським громадам за кордоном потрібно активніше використовувати досвід України і навчатися лобіювати його. Йдеться не лише про те, щоб демонструвати конкретні практики, які можуть бути корисними для інших країн. Важливо створювати постійний діалог між українськими та західними журналістами, а також між українськими громадськими організаціями та місцевими інституціями.

Крім того, не варто намагатися одразу охопити всіх – значно ефективніше обрати конкретну громаду, конкретну організацію і конкретну тему, пов’язану з дезінформацією. Можна, наприклад, запросити українського журналіста чи фотожурналіста, організувати показ фільму або дискусію, знайти спільний проєкт.

Говоріть з різними аудиторіями через теми, які їм близькі. Для прогресивних груп це можуть бути сексуалізовані злочини російських військових, для “зелених” – екоцид, для консервативних аудиторій – питання депортації дітей, мови та культурного збереження. Також шукайте конкретні точки дотику з місцевим історичним досвідом. 

Варто також працювати з фондами та аналітичними центрами, пов’язаними з різними політичними силами. Не потрібно обмежуватися однією частиною політичного спектра задля перемоги України у війні.

Головне – не просто говорити про український досвід, а показувати, чому він важливий для конкретної країни, конкретної громади та конкретної проблеми, щоби зробити Україну необхідною та невідʼємною частиною європейського контексту.