Поміж білими снігами та тінню асиміляції: як живе українство на далекій Алясці

Аляска завжди мала славу суворого, віддаленого та дещо містичного краю, де головним викликом для людини є банальне виживання серед неприборканої природи, складного північного клімату та географічної ізольованості. 

Для більшості цей найпівнічніший штат США асоціюється з величними горами, холодними океанськими вітрами, золотою лихоманкою та дикою тайгою. Проте для українців, які потрапили сюди в різні історичні епохи, ця далека земля ставала не лише місцем випробування на міцність, а й майданчиком складної, часто непомітної для зовнішнього світу боротьби за власну національну ідентичність.

Історія української присутності на Алясці сповнена глибоких парадоксів – від перших поселенців початку двадцятого століття до нової хвилі біженців, які опинилися тут після повномасштабного російського вторгнення 2022 року. 

Про стан речей у громаді, глибокі проблеми асиміляції, відсутність національних інституцій та культурно-релігійний тиск відверто розповідає Микола Таран – український активіст, ультрамарафонець, п’ятиразовий рекордсмен України з бігу, амбасадор президентської платформи UNITED24 та організатор благодійних забігів у Європі й США, який з минулого року живе на Алясці. 

“Її насправді немає”

У масовій свідомості та шкільних підручниках традиційно існує уявлення про міцні й згуртовані українські громади за кордоном – у Канаді, Чикаго чи Нью-Йорку, де десятиліттями плекалися традиції, відкривалися суботні школи й зберігалася мова. Проте на Алясці реальність виявилася кардинально іншою, каже Микола. Перше, із чим зіштовхується свідомий українець, приїжджаючи в цей штат, – це повна відсутність сформованої української спільноти, яка б відстоювала свої національні інтереси, стверджує він.

“Я хочу, щоб люди знали про реальні проблеми української діаспори, про які часто мовчать. Попри те, що за кордоном українцям складно відстоювати мову й культуру, саме діаспора допомагає їх зберігати”, – зазначає Микола Таран.

Аляска приваблює своєю неймовірною природою, що дуже нагадує захід України – тими ж величними горами, лісами та спокоєм, додає він. Тут, попри суворий клімат, добре росте картопля, що також додає цьому краю певної схожості з Україною. 

Мешканці Анкориджа суттєво відрізняються від жителів східного узбережжя США. Якщо в Нью-Йорку на запитання про життя людина одразу почне розповідати про роботу й кар’єру, то на Алясці вам розкажуть про свої захоплення – гірські велосипеди, лижі, біг чи піші походи. Проте за цим зовнішнім спокоєм і красою ховається повний вакуум українського громадського життя, стверджує Микола.

Перші сторінки української історії на Алясці почали писатися на початку XX століття. Архівних даних про перших українців небагато, однак місцеве українське середовище пов’язують зі священником, який утікав від переслідувань Російської імперії, каже Микола. 

“Він заснував перші англо- та російськомовні видання, зокрема згодом газету “Свобода”, де почали порушувати українські питання, хоча вони залишалися поверхневими й не сприяли збереженню мови”, – додає він.

Паралельно на Аляску потрапляли українські козаки та інші залучені імперією сили, тисячі з яких не повернулися додому. Перші поселенці походили переважно зі східних регіонів України, які перебували під сильним імперським впливом. Їх приваблювали “золота лихоманка”, робота в шахтах і можливість отримати землю, стверджує активіст. 

“Не маючи сформованої національної свідомості, вони зосереджувалися на виживанні й поступово переходили на російську мову”, – додає Микола.

Нова хвиля 

Повномасштабна війна 2022 року принесла на Аляску нову хвилю українців – за оцінками місцевих осередків, понад тисячу людей. Однак, як і перші поселенці століття тому, багато новоприбулих насамперед зосередилися на облаштуванні життя: пошуку житла й роботи, документах та адаптації дітей. Питання збереження української мови й культури часто залишалися другорядними, каже Микола. 

За його словами, частина українців і надалі не вважає мовне питання важливим та виправдовує використання російської мовними звичками чи прикладами інших країн. 

“Дехто й досі намагається захищати російську, замість того щоб підтримувати українську. Поширена думка, що російською розмовляє весь світ, але це міф”, – зазначає він.

Одним із головних осередків допомоги українцям на Алясці стала баптистська “New Chance Church” в Анкориджі. За відсутності українських дипломатичних і культурних представництв організація допомагає новоприбулим облаштуватися – зустрічає в аеропорту, надає тимчасове житло й продукти, допомагає з оформленням допомоги за програмою Uniting for Ukraine та пошуком роботи. Завдяки цій діяльності церква налагодила співпрацю з місцевою владою.

Водночас мовна політика церкви залишається предметом дискусії серед українців. Організація працює російською мовою, що, на думку Миколи, може впливати на мовне та культурне середовище новоприбулих. 

“Церква допомагає українцям, але водночас люди потрапляють у російськомовне середовище. На мою думку, важливо, щоб поряд із гуманітарною допомогою були й ініціативи, які підтримують українську мову та культуру”, – пояснює він.

Таран також звертає увагу на відсутність, за його словами, при церкві регулярних україномовних культурних програм, дитячих таборів чи мовних курсів. Він вважає, що для українців, які приїхали після початку повномасштабної війни, важливо мати можливість не лише адаптуватися до нового життя, а й зберігати власну культурну ідентичність.

Схожі мовні виклики, за словами Тарана, помітні й у Делта-Джанкшен – невеликому містечку приблизно за сім годин їзди від Анкориджа. Туди переїхала значна кількість українців, і, попри їхню помітну присутність у громаді, повсякденне середовище залишається переважно російськомовним.

Залежність від релігійних осередків та місцевих російськомовних роботодавців породила серед українців Аляски атмосферу страху та пасивності, переконує Микола. Це чітко проявилося під час важливих суспільно-політичних подій.

Коли на Алясці відбувалися акції протесту або ж припадали важливі пам’ятні дати – роковини повномасштабного вторгнення, День Незалежності України, День Прапора чи Вшанування жертв Голодомору – церковні осередки та найбільші місцеві соцмережеві групи повністю ігнорували ці події, додає він.

“На День Незалежності України майже не було згадок чи заходів. На роковини війни я один вийшов у центр міста з плакатом і закликав інших долучитися, але ніхто не прийшов. Водночас американці підходили й підтримували”, – пригадує Микола.

Більше того, у деяких місцевих громадах поширюються дезінформація та залякування, додає він. Людей відмовляють від участі в акціях, зокрема погрожуючи проблемами з документами, а прояв української позиції подекуди представляють як “розпалювання ворожнечі”.

Одиночний біг проти течії

Опинившись у такому середовищі, Микола ухвалив рішення не підлаштовуватися під обставини. Маючи абсолютну незалежність від місцевих релігійних осередків та працюючи в американському колективі, він розпочав власну просвітницьку й активістську місію.

Свою діяльність Микола зосередив на трьох напрямках: спортивній дипломатії – участі в забігах із прапором України та зборі коштів для ЗСУ; розвитку україномовної спільноти через Facebook-групу “Українці на Алясці”; публічних акціях і комунікації з американськими медіа та владою. 

“Я вибрав свій шлях: заснував групу, де важлива українська мова, а через спорт і прапор нагадую американцям про війну”, – пояснює Микола. 

Історія українців на Алясці, на його думку, показує важливість підтримки мови, культури та національної ідентичності за кордоном.

Для зміни ситуації Микола вважає необхідними кілька кроків: посилити інституційну й дипломатичну присутність України на Алясці, інформувати місцеву владу та благодійників про діяльність організацій, які допомагають українцям, створювати україномовні освітні можливості для дітей і підтримувати місцевих активістів та незалежні українські ініціативи.

Боротьба за українську Аляску триває, і вона доводить – навіть одна свідома людина у суворому північному краї здатна кинути виклик системі асиміляції та голосно нагадати світу, чим є Україна і за що вона бореться.

Думки та оцінки, наведені в тексті, є особистою позицією Миколи Тарана та відображають його досвід і бачення ситуації в українській громаді на Алясці. Текст має на меті привернути увагу до порушених ним питань і не претендує на вичерпне висвітлення всіх поглядів та обставин.