Від однієї посилки до врятованих життів: як українці Данії допомагають дітям

До Всесвітнього дня дитини, який відзначають 20 листопада, Світовий Конґрес Українців (СКУ) розповідає про українську громадську організацію в Данії “Hjælp Ukrainske Børn – Допоможи Українським дітям”. 

Історія створення й діяльності ініціативи є прикладом того, як дії небайдужих людей переростають в системну допомогу, об’єднують громади та змінюють життя українських дітей.

Голова організації Леся Ігнатик-Еріксен, яка також є радницею Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Королівстві Данія, переконана, що захист українських дітей починається з конкретних дій. 

Про досвід організації, міжнародну адвокацію та те, як інші українські громади можуть долучитися до допомоги дітям, – у розмові зі СКУ.

Текст відредагований та скорочений для зручності читання.

“Я мушу щось робити”

Початок ініціативі, яка згодом переросла в громадську організацію, поклав один допис у Facebook у 2014 році. Його авторка, волонтерка й громадська активістка Леся Литвинова, колишня колега Лесі Ігнатик-Еріксен, написала про потреби людей, які через бойові дії на сході України залишили домівки, і організовувала допомогу переселенцям у Києві. 

Пані Леся відгукнулася на заклик і звернулася до української громади та місцевих жителів у Данії із пропозицієї розпочати допомогу зі збору одягу, дитячих підгузків, харчування та інших необхідних речей. Відгук перевершив очікування, адже зібраної допомоги вистачило на десятки великих коробок, які вдалося відправити в Україну, каже пані Леся. Так виникла організація, яка вже понад десять років допомагає українським дітям і родинам, що постраждали від російської агресії.

Особливо пам’ятною для пані Лесі стала поїздка до Києва влітку 2014 року: “Пам’ятаю, як одного разу до центру прийшла літня жінка з дитиною. Там саме закінчилася гречка, і вона плакала, бо їй не було чим нагодувати дитину. Мій чоловік не витримав: пішов до магазину, купив гречку та інші продукти. Їх дуже швидко роздали. Коли бачиш таку ситуацію, то розумієш, що сама могла б опинитися на її місці. Тоді я усвідомила, що мушу щось робити й думати про те, як допомагати, коли повернуся додому”.

Спочатку речі, як збирали в Данії, зберігали навіть у власній квартирі пані Лесі, згодом з’явився склад, налагодилася логістика, сформувалася команда волонтерів і мережа партнерів.

Одним із важливих напрямів стала допомога лікарням. Пані Леся пригадує, як організація знайшла в Данії інкубатори та обладнання для виходжування передчасно народжених дітей і передала їх до дитячої лікарні в Лисичанську. Згодом звідти зателефонував лікар і повідомив, що завдяки цьому обладнанню вдалося врятувати життя кількох немовлят, яких раніше лікарня не мала можливості виходжувати.

“Тоді я подумала: якби ми не зробили цього кроку, якби не зателефонували до данської лікарні й не запитали про інкубатори, ці діти могли б не вижити. Навіть невеликі кроки можуть змінити дуже багато”, – каже вона.

За роки роботи організація передала Україні майже 500 тонн гуманітарної допомоги. Проте з часом її діяльність змінилася – замість переважно масштабних гуманітарних відправлень команда дедалі більше зосереджується на адресній підтримці, освітніх ініціативах і захисті прав дітей.

Сьогодні допомогу можуть отримати українські родини в Данії, які опинилися у складних обставинах: зокрема, матері з дітьми, які щойно прибули й ще не отримують соціальних виплат, або сім’ї, яким потрібна підтримка для повернення в Україну. Організація також збирає подарунки для дітей у навчально-реабілітаційних закладах, допомагає українським школам і реалізує освітні проєкти разом із Фундацією Пилипа Орлика. Один із них – переклад “Кобзаря” Тараса Шевченка данською мовою.

Захист дитини – це не лише гуманітарна допомога

Окреме місце в роботі організації посідає питання депортації та примусового переміщення українських дітей Росією. За словами Лесі Ігнатик-Еріксен, на початку великої війни ця тема була маловідомою данському суспільству. Йшлося про дітей, яких розлучали з рідними, вивозили з окупованих територій, утримували в так званих фільтраційних таборах, передавали в російські родини та змінювали їм особисті дані.

Щоб привернути увагу до проблеми, минулого року організація разом із Women for Ukraine, Центром громадянських свобод та Gen.Ukrainian провела в данському парламенті конференцію Deported Children of Ukraine: Stolen Generation. До участі запросили українських і данських правозахисників, дослідників та експертів, які працюють над документуванням злочинів Росії й підтримкою постраждалих дітей.

Серед спікерів були Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод – організації, відзначеної Нобелівською премією миру; Оксана Лебедєва, засновниця Gen.Ukrainian, що займається психологічною реабілітацією дітей; та Натаніель Реймонд, керівник дослідницької лабораторії Єльського університету, яка документувала депортацію українських дітей. 

За даними дослідників Єльського університету, в окремих випадках для вивезення українських дітей з окупованих територій використовували авіатранспорт. Також у конференції взяли участь представники Данського інституту прав людини, Данського зовнішньополітичного товариства, Данського Гельсінського комітету та Представництва Європейської комісії в Данії. Захід відбувся за сприяння депутатки данського парламенту Луїзи Шак Ельгольм.

“Нам було важливо показати данським політикам і суспільству, що викрадення українських дітей – це системна державна політика Росії, а не окремі випадки. Для повернення дітей і притягнення винних до відповідальності потрібні міжнародні зусилля”, – пояснює Леся Ігнатик-Еріксен.

Ця робота не обмежилася однією конференцією. Уже в червні того ж року організація долучила президентську ініціативу Bring Kids Back UA до данського фестивалю демократії Folkemødet. Якщо парламентська конференція була майданчиком для фахової дискусії, то фестиваль дав змогу говорити про долю українських дітей із політиками в менш формальній атмосфері.

Організація також підтримує постійний зв’язок з українськими правозахисниками, данськими політиками та державними інституціями, публікує данською мовою матеріали про результати розслідувань і свідчення про долі українських дітей. Важливо, щоб данське суспільство розуміло масштаби злочинів і не втрачало уваги до цієї теми. Адже міжнародна підтримка й політичні дії можуть наблизити повернення дітей додому та притягнення винних до відповідальності.

Такий підхід ґрунтується на довірі та партнерстві. Організація залучає данські громадські об’єднання, запрошує їх до спільних ініціатив, ділиться перевіреною інформацією та допомагає українським фахівцям зустрічатися з людьми, які ухвалюють рішення в Данії.

Важливим напрямом є також психологічна підтримка. Вимушене переселення, досвід обстрілів, розлука з близькими, нове мовне та соціальне середовище залишають слід у дитячій психіці. Українські вчителі суботніх шкіл у Данії зверталися до організації, адже помічали в дітей ознаки травматичного досвіду, депресії та панічних станів, але не завжди знали, як правильно реагувати.

У відповідь організація залучала фахівців данських реабілітаційних центрів, які мають досвід роботи з українськими дітьми. Для Лесі важливо, щоб дорослі не лише хотіли допомогти, а й розуміли, як це робити, не завдаючи дитині додаткового стресу.

“Ми маємо усвідомити, що після війни доведеться працювати з національною травмою. Діти роками живуть під ракетними атаками, багато хто втратив відчуття безпеки й частину свого дитинства”, — зазначає вона.

Що можуть зробити українські громади?

На думку Лесі Ігнатик-Еріксен, захист дітей має стати одним із пріоритетів української діаспори в кожній країні. І для цього не обов’язково мати велику організацію, значні фінансові ресурси чи доступ до високопосадовців. Важливо визначити, що саме громада може зробити, об’єднати людей і діяти послідовно.

Вона радить зосередитися на кількох напрямах.

Перший – адвокація безпеки українських дітей. Громади можуть долучатися до міжнародних кампаній на підтримку українського неба, закликати уряди країн перебування підтримувати протиповітряну оборону України та розбудову укриттів. Захист дитинства починається з можливості дитини жити, навчатися і спати без страху перед ракетними ударами.

Другий – повернення депортованих дітей. Варто організовувати інформаційні заходи, зустрічі з парламентарями, публічні акції та співпрацювати з місцевими правозахисними організаціями. Важливо не дозволяти цій темі зникати з міжнародного порядку денного.

Третій – психологічна підтримка. Українські громади можуть налагоджувати співпрацю з місцевими психологами, реабілітаційними центрами та організаціями, які працюють із дітьми, що пережили війну. Окрему увагу варто приділяти підготовці вчителів українських суботніх шкіл, адже саме вони часто першими помічають, що дитині потрібна допомога.

Четвертий – збереження зв’язку з Україною. Освітні, культурні та мовні ініціативи допомагають дітям за кордоном не втрачати відчуття належності до своєї країни. Українські школи, гуртки, культурні заходи, вивчення історії та спільні проєкти створюють простір, у якому дитина може залишатися частиною української спільноти.

П’ятий – адресна допомога. Леся радить брати шефство над дитячими закладами або підтримувати конкретні родини й дітей. Це можуть бути подарунки, шкільне приладдя, обладнання чи фінансова допомога. Якщо є можливість, варто закуповувати необхідне безпосередньо в Україні, підтримуючи українських виробників і місцевий бізнес.

Не менш важливо дбати про українських дітей, які перебувають у країнах проживання громад. Допомагати їм знаходити друзів, відвідувати українські школи, долучатися до життя громади й отримувати підтримку під час адаптації.

Говорячи про те, чому важливо об’єднувати зусилля, Леся повертається до думки, з якої починалася історія її організації – одна людина теж може змінити чиєсь життя.

“Нам іноді здається, що я маленька людина і нічого не можу змінити. Але це неправда. Якщо ви можете допомогти навіть одній дитині – це вже дуже багато. А великі зміни ми робимо разом, через спільноту та адвокаційні проєкти”.