icon

Ланцюг поколінь: 70 років Українській Центральній Шкільній Раді Австралії

Ланцюг поколінь: 70 років Українській Центральній Шкільній Раді Австралії

Цьогоріч Українська Центральна Шкільна Рада Австралії (УЦШР) відзначає 70-річчя. За цей час українська школа пройшла шлях від невеликих громадських осередків, створених повоєнними переселенцями, до мережі навчальних закладів, які об’єднують дітей різних поколінь. 

Про історію шкільництва, нові виклики, українську ідентичність та майбутнє освіти в Австралії в інтервʼю для Світового Конґресу Українців розповіла співголова УЦШР Ельвіра Пирчак.

Школа як родинна історія

Коли після Другої світової війни українці прибували до Австралії, вони везли із собою не лише спогади про дім, а й бажання зберегти для дітей рідну мову, культуру та традиції. Так у новій країні починали з’являтися українські суботні школи. Їх організовували батьки, церкви, громадські організації та вчителі. Навчалися часто у церковних приміщеннях, громадських домівках, а подекуди й у приватних оселях.

Поступово виникла потреба об’єднати ці осередки, налагодити співпрацю, обмінюватися досвідом і спільно розвивати українську освіту. У 1952 році з’явилися регіональні шкільні ради у Вікторії та Новому Південному Уельсі, а 1956 року в Мельбурні відбувся перший Всеавстралійський з’їзд учителів українських суботніх шкіл, на якому створили Українську Центральну Шкільну Раду Австралії (УЦШР).

Пані Ельвіра розповідає, що наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років українське шкільництво переживало особливе піднесення: діяло близько 50 шкіл, у яких навчалися понад дві тисячі дітей. Розвивалися навчальні програми, видавалися підручники, формувалися педагогічні традиції. Українська школа була не лише місцем навчання, а й важливим осередком життя громади.

Сьогодні, через 70 років, її місія залишається незмінною, хоча діти, їхні потреби та освітнє середовище суттєво змінилися.

Для співголови УЦШР Ельвіри Пирчак українська школа – не просто професійна діяльність, а частина власної родинної історії. Вона вже 23 роки викладає в Українській братській школі імені митрополита Андрея Шептицького. До вчителювання прийшла 2003 року, коли близька подруга запропонувала спробувати себе в освіті.

“Дуже добре пам’ятаю своїх перших учнів – майже всі хлопці. Вони були справжніми непосидами, але саме від них я багато чого навчилася. Сьогодні це вже дорослі чоловіки, і мені особливо приємно, що під час зустрічей вони завжди щиро вітаються зі своєю першою вчителькою”, – усміхається Ельвіра.

Відтоді школа стала невід’ємною частиною її життя. А ще вона має особливе значення для родини. Дідусь і бабуся чоловіка Ельвіри приїхали до Австралії після війни. Їхні діти навчалися в тій самій школі, де сьогодні викладає вона. Свекруха також була тут учителькою, а чоловік Ельвіри та його сестри – випускниками. Згодом школу закінчили й діти самої Ельвіри.

Це справжній ланцюг поколінь, який найкраще пояснює, чому українське шкільництво за кордоном має таку цінність.

“Моє кредо просте: у класі має бути не тільки повчально, а й весело та цікаво. Тоді діти залюбки приходитимуть до школи”, – каже вона.

Нові виклики – нові цілі

Якщо перші покоління українських переселенців приводили до школи дітей, для яких українська була рідною мовою, то сьогодні більшість учнів народилася вже в Австралії. Для них українська часто є другою або навіть третьою мовою. Тому перед учителями постало нове завдання – не лише підтримувати вже наявні знання, а й допомагати дітям опановувати мову практично з початку.

Після 2022 року до українських шкіл долучилося чимало дітей із родин, які через повномасштабну війну були змушені залишити Україну. Для них школа стала місцем, де можна продовжувати навчання рідною мовою, знайти друзів, відчути підтримку та зв’язок із домом.

“Наші школи щиро відкрили для них двері. Ми розуміли, що діти й батьки пережили непростий досвід, перебували у стресі й потребували підтримки. Було важливо створити доброзичливе середовище, де вони могли б відчути себе серед своїх”, – розповідає співголова УЦШР.

Водночас новоприбулі родини мали різні очікування від навчання. Частина батьків сподівалася, що суботні школи працюватимуть за програмами українських закладів освіти. Проте традиційно австралійські українські школи орієнтувалися передусім на дітей громади, для яких українська є другою мовою.

Це вимагало від педагогів гнучкості й пошуку нових підходів. Адже в одному класі можуть навчатися діти, які вільно розмовляють українською, і ті, хто лише починає її опановувати.

“Ми не хочемо поділяти дітей на тих, хто давно живе в Австралії, і тих, хто приїхав нещодавно. Ми всі – одна українська шкільна родина. Кожна дитина має відчувати, що її тут приймають, розуміють і цінують”, – наголошує пані Ельвіра.

Сьогодні під парасолею УЦШР діють десять українських шкіл у різних штатах Австралії. За попередніми підрахунками, наприкінці 2026 року в них навчається понад 300 дітей. Останніми роками вдалося відновити роботу двох шкіл – у Брісбені та Тасманії.

Діяльність ради охоплює координацію шкіл, методичну підтримку педагогів, освітні конкурси та спільні проєкти. При УЦШР працює методична комісія на чолі з Яною Остапенко. Вона вивчає потреби вчителів, організовує опитування, сприяє професійному розвитку та обміну навчальними матеріалами.

Окрему увагу планують приділяти сучасним методикам викладання української як другої мови. Адже важливо, щоб дитина з початковим рівнем знань не почувалася невпевнено поруч із ровесниками, які добре володіють мовою, каже пані Ельвіра.

Рада також координує участь шкіл у Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика, підтримує культурні ініціативи та допомагає українським школам бути помітними в австралійському мультикультурному середовищі.

“Ми прагнемо, щоб про українські школи Австралії знали не лише в українських громадах, а й ширше. Тому наші школи активно долучаються до різноманітних мультикультурних фестивалів, представляючи українську культуру, традиції та мистецтво й знайомлячи з ними австралійське суспільство”, – додає співголова УЦШР.

До 70-річчя організації започатковано серію радіоінтерв’ю зі школами на SBS, творчий конкурс “Моя школа, моя історія”, підготовку ювілейного видання про українське шкільництво Австралії та спеціального вебінару. Усе це покликане не лише відзначити ювілей, а й зібрати історії людей, завдяки яким українська освіта на континенті продовжує жити.

Серед важливих завдань на майбутнє – створення власних навчальних програм і підручників, адаптованих до потреб українських дітей в Австралії.

“Я хотіла б особливо наголосити, що УЦШР – це не лише її співголови чи члени управи. Це передусім усі наші школи, їхні керівники, вчителі, учні та батьки. Ми хочемо, щоб рада була спільним майданчиком, де можна об’єднувати зусилля, ділитися досвідом, підтримувати одне одного та разом шукати відповіді на виклики, які постають перед сучасним українським шкільництвом”.

Ще один серйозний виклик – академічне визнання української мови. У 2018 році її вилучили з переліку мов, доступних для вивчення на відповідному національному рівні старшої середньої освіти через недостатню кількість учнів. Відтоді УЦШР спільно з Союзом Українських Організацій Австралії (СУОА) працює над поверненням такої можливості. Адже діти, які роками вивчають українську, повинні мати змогу продовжувати навчання в старших класах та отримувати офіційне академічне визнання своїх знань.

“Ми хочемо, щоб українська мова мала майбутнє не лише в родинах і суботніх школах, а й у старшій школі, університетах, професійному житті. Щоб її вивчення було не тільки справою любові до свого коріння, а й повноцінною освітньою можливістю”, – пояснює Ельвіра.

Любов, яку передають далі

Що спонукає сучасних дітей проводити суботу в українській школі, а не присвячувати цей час спорту, відпочинку чи іншим захопленням? На думку Ельвіри Пирчак, одного лише бажання батьків передати дітям мову та традиції недостатньо. Школа має бути цікавою, дружньою, творчою, місцем, куди дитина хоче повертатися.

Вона згадує, як її учні працювали над українськими казками для щорічного шкільного журналу – об’єднувалися в групи, записували відео, самостійно готували запитання до своїх історій. Діти отримали задоволення від спільної роботи й пишалися результатом.

Саме так формується любов до мови – через живе спілкування, дружбу, творчість і відчуття власної причетності, каже вона.

Для дітей, народжених в Австралії, українська школа допомагає зрозуміти, що можна бути повноцінним австралійцем і водночас пишатися українським походженням. Одне не суперечить іншому. Через вивчення історії, відзначення Дня Незалежності, Дня вишиванки, вшанування пам’яті жертв Голодомору діти відкривають своє коріння та формують власну ідентичність, наголошує пані Ельвіра.

Чимало випускників згодом долучаються до “Пласту”, Спілки Української Молоді (СУМ) та інших громадських організацій. Колишні учні стають учителями, керівниками шкіл і активними діячами громади.

Підсумовуючи сім десятиліть діяльності Ради, Ельвіра Пирчак говорить передусім про людей – покоління педагогів, батьків, учнів, які вкладали в українську освіту свій час і серце. Її побажання на наступні 70 років – єдності, нових сил, молодих учителів, сучасних програм і власних підручників для українських дітей Австралії.

“Мабуть, моє найголовніше побажання – щоб нам завжди було заради кого працювати. Щоб українська мова й надалі звучала в Австралії, щоб наші діти та онуки знали своє коріння, а поруч завжди були люди, готові присвячувати цій справі свою працю та серце”.

І, мабуть, саме в цих словах – головний сенс 70-річної історії українського шкільництва Австралії. Адже школа живе не лише тоді, коли в її класах є учні, а й тоді, коли знання, мова та любов до України стають спадщиною, яку одне покоління передає наступному.

Зробити донат ПІДПИШІТЬСЯ НА НАШІ НОВИНИ