Нова Зеландія очима української активістки: «Не варто чекати, поки вас стане багато»

На наступний день після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну на площі у новозеландському місті Данідін стояло п’ятеро людей. Ольга Вязенко, її чоловік, донька та ще кілька знайомих прийшли на акцію на підтримку України. Вони не знали, чи приєднається до них ще люди, але знали, що мають бути там.

Українська громада Нової Зеландії на той час уже мала багаторічну історію, а найбільший її осередок був і залишається в Окленді. Ольга долучилася до життя громади ще після переїзду до країни, коли жила в Окленді.

Однак у 2021 році вона разом із родиною переїхала до Данідіна – міста на Південному острові, де українців значно менше.

Того дня на площі стояли кілька людей, які вирішили представляти Україну там, де опинилися. Незабаром до них таки почали приєднуватися місцеві, працівники мерії та депутати. Зрештою на акцію 25 лютого прийшло близько сотні людей.

Відтоді Ольга та кілька інших активних українців регулярно організовують проукраїнські заходи, збирають допомогу для України, працюють із місцевими медіа та владою, проводять культурні заходи й розповідають про Україну в школах. Жінка також створила англомовну радіопрограму про Україну, яку тепер транслюють у двох містах Південного острова.

“Мій підхід простий: якщо бачу й вірю, що щось потрібно зробити, – роблю”, – каже вона.

З телебачення – в Нову Зеландію

До переїзду Ольга понад 15 років працювала в українській журналістиці, переважно на телебаченні. Була продюсеркою, працювала з репортажами, а разом із чоловіком Олексієм Іконніковим, істориком за фахом, їздила на схід України, коли там уже тривали бойові дії.

Українська ідентичність була важливою для жінки задовго до еміграції. Ольга навчалася в українській школі ще в радянські часи, а потім вступила до Українського гуманітарного ліцею, який, за її словами, сформував її як патріотку.

Після переїзду до Нової Зеландії Ольга оселилася в Окленді й одразу долучилася до українського громадського життя: організовувала вертепи, конкурси та інші заходи, а згодом створила YouTube-канал про українців у Новій Зеландії та історію української міграції.

У Данідіні вона опинилася в іншій реальності, де українців тут було небагато. Але для Ольги це не стало причиною відмовлятися від громадської роботи.

“Нас не треба було переконувати, що треба щось робити для України і звідси”, – говорить вона про себе та чоловіка.

Після початку повномасштабного вторгнення українці в різних містах Нової Зеландії почали організовувати акції, поширювати інформацію про війну та збирати допомогу. У Данідіні Ольга разом із родиною та кількома знайомими перш за все прийшли до місцевих медіа, щоб розповісти про напад Росії.

Згодом під час акцій до них почали приєднуватися місцеві мешканці, працівники мерії та депутати. Замість пʼять людей на площах опинилося близько сотні.

Відтоді українські акції в Данідіні стали регулярними – Ольга та її однодумці виходять на площу щосуботи. Навколо них сформувалася група, яку жінка називає своєю “суботньою родиною”. І ця група давно вже не складається лише з українців: до неї долучилися новозеландці, поляки, литовці, німці, маорі та представники інших спільнот.

Хтось приходить на акції, хтось допомагає з організацією заходів, пече їжу для благодійних ярмарків, малює плакати чи донатить на допомогу Україні. Для Ольги це і є головний принцип роботи: не чекати, поки навколо збереться достатньо людей.

“Люди почали приєднуватись, коли бачили, що щось відбувається і хтось активно це просуває. Тобто просто береш і робиш”.

“Десятки маленьких розмов”

Ще одним способом представляти Україну для Ольги стало радіо. Місцева громадська радіостанція запропонувала їй власний слот для програми про українську громаду, і жінка вирішила робити її англійською.

За понад 40 випусків програма стала містком між Україною та Новою Зеландією. Ольга розповідає про українську історію, культуру та географію, бере інтерв’ю в людей, пов’язаних з Україною. Серед її гостей були посол України в Австралії та Новій Зеландії Василь Мирошниченко, журналіст Пітер Залмаєв та інші співрозмовники.

Фактично всю програму Ольга створює сама – шукає теми й героїв, домовляється про інтерв’ю, їздить на записи, монтує матеріал і передає його радіостанції. Вона не отримує за це оплати й самостійно покриває витрати на поїздки.

Згодом програму почала транслювати також радіостанція у Крайстчерчі, найбільшому місті Південного острова в Новій Зеландії. 

“Кожен раз, коли я роблю програму, я думаю: все, напевно, це останнє, ніхто їх не слухає, нікому воно не треба. А потім місцеві новозеландці підходять до мене й дякують за ефір. І тоді розумію, що треба продовжувати”, – зізнається Ольга.

Ольга використовує і культурну дипломатію. Один із найвідоміших її проєктів – велика лялька-мотанка Мотря, яку вона разом із чоловіком зробили за одну ніч перед річницею Голодомору. Мотря подорожує з нею на ярмарки та благодійні заходи, де привертає увагу людей і стає приводом поговорити про Україну.

Згодом жінка почала робити менші мотанки для благодійних продажів і великі роботи для виставок. Одну з них, виконану в кольорах Крайстчерча та України, подарували мерії міста.

Ольга також організовувала в Данідіні виставки та інсталяції, присвячені російській агресії. Після підриву Каховської ГЕС українські активісти обгорнули плівкою сцену в центрі міста, щоб створити асоціацію з водою, проводили виставки з фотографіями загиблих українців і дітей та показували документальні фільми.

“Усі наші акції розраховані на те, щоб люди звернули увагу, підійшли, запитали, що це”, – пояснює Ольга й каже, що українські наративи потрібно адаптувати до місцевого контексту, щоб люди не просто почули їх, а захотіли зрозуміти Україну краще.

До повномасштабного вторгнення українцям у Новій Зеландії нерідко доводилося пояснювати навіть те, звідки вони родом. Ольга згадує, що українців могли називати росіянами, але після 2022 року ставлення змінилося. 

За її словами, змінювати також доводилося не лише назву країни, з якою асоціювали українців. До війни в Новій Зеландії існував і стереотип про українських мігрантів як переважно низькокваліфікованих працівників. Щоб змінити це уявлення, українцям доводилося просто ставати видимими – розповідати про себе, свої професії, освіту, досвід і життя в Україні до переїзду.

Ольга разом із чоловіком проводили презентації про Україну в школах і церквах – говорили не лише про війну, а й про звичайне життя, культуру та історію країни. Поступово зацікавленість місцевих зростала, і разом із нею руйнувалося уявлення про Україну як про щось далеке й малознайоме. Місцеві зрозуміли, що серед українців у Новій Зеландії чимало освічених людей і кваліфікованих фахівців, які працювали або працюють на хороших професійних позиціях.

У школах розмова про Україну часто починалася з найпростіших речей. Дітей, наприклад, дивувало, що в липні в Україні літо, а в січні – зима, тоді як у Новій Зеландії все навпаки. Для Ольги такі моменти не менш важливі за великі публічні акції, адже дають можливість не просто розповісти про Україну, а зробити її зрозумілою і близькою для людей, які раніше майже нічого про неї не знали.

Для Ольги це і є одна з головних змін останніх років. Україна перестає бути абстрактною точкою десь на іншому кінці світу. Вона стає країною, про яку місцеві знають більше, українців – людьми, яких вони особисто знають, а підтримку України – частиною власного міста. І в цьому процесі, вважає Ольга, важливі не лише великі акції чи офіційні заяви, а й десятки маленьких розмов – у школі, на радіо, на вулиці чи під час звичайної зустрічі.

“У людей в Україні немає варіантів”

У Данідіні живе щонайменше двадцять українських родин, про яких знає чи з якими знайома Ольга, але лише частина з них активно долучається до громадської роботи, каже вона. Водночас на акції та заходи приходять люди інших національностей, які поступово стали частиною місцевого українського середовища.

Ольга не намагається переконати всіх українців бути активними. Але визнає, що значна частина роботи тримається на кількох людях. “Якби ми от з чоловіком перестали ходити на ці зібрання, то я не знаю, наскільки би довше це протрималось”, – говорить вона.

Вони теж втомлюються. Іноді хочеться перестати щосуботи приходити на площу, особливо коли громадська робота починає нагадувати ще одну роботу на повний день. Але потім Ольга думає про Україну і про людей, які залишилися там.

“У людей в Україні немає варіантів”, – каже вона.

Українці за кордоном можуть втомитися від війни й відкласти громадську роботу. Люди в Україні не можуть відкласти війну. Саме тому Ольга вважає свою діяльність лише невеликою частиною того, що українці за кордоном можуть зробити для своєї країни.

Її історія про те, що не варто чекати, поки вас стане багато, щоб почати представляти Україну там, де ви є.