Як українська школа стала частиною британської освіти

Для українських дітей за кордоном школа – це не лише місце, де вивчають мову, історію та культуру, а й простір для збереження зв’язку з Україною та адаптації в новій країні. У перші дні нового навчального року своїм досвідом цієї роботи ділиться директорка Української школи Пречистої Діви Марії у Великій Британії Інна Григорович.

Заснована Союзом Українців у Великій Британії у 1955 році, школа пройшла шлях від одного осередку в Лондоні до мережі з 15 осередків по всій Великій Британії. У 2025-2026 навчальному році її школи відвідували понад 2500 українських дітей. Навчальні програми пройшли державну верифікацію в Україні, що дозволяє видавати документи, визнані в українському освітньому просторі.

За 72 роки школа пережила повоєнну еміграцію, спад 1990-х і нову хвилю українських дітей після початку повномасштабної війни Росії. Сьогодні її досвід показує, як українська освіта за кордоном може виходити далеко за межі традиційної суботньої школи.

Спадщина трьох поколінь

Школу заснували 1955 року на хвилі першої повоєнної еміграції українців до Великої Британії. Від початку її будували як повноцінну освітню інституцію – з власними програмами, підходами та процедурами.

Коли пані Інна стала директоркою у 2014 році, то отримала готову структуру та команду, яка сформувалася на хвилі еміграції кінця 1990-х – початку 2000-х. Колектив сформував собі стратегічне завдання – змінити уявлення про українську школу за кордоном.

“Ми хотіли, щоб українську школу за кордоном бачили не як додатковий елемент освіти, а як повноцінну частину освітнього процесу”, – каже директорка.

Навчальні програми адаптували до британських стандартів, орієнтуючись не лише на вимоги Міністерства освіти і науки України, а й на вимоги британського освітнього відомства. Ця робота, проведена у 2013-2022 роках, за словами пані Інни, допомогла школі бути готовою до нової хвилі дітей після початку повномасштабної війни.

До великої війни Росії проти України в школі навчалися близько 240 дітей, і працювала команда з 20 людей. Сьогодні в мережі 15 осередків працюють 260 працівників.

Масштаб мережі – річ мінлива, каже пані Інна й розповідає, що у 1970-80-х школа в Бредфорді налічувала понад 400 дітей. Великі осередки працювали в Ковентрі, Ноттінгемі, Манчестері, але вже у 1990-х у Лондоні ці цифри впали до 40-50 дітей на школу. 

Саме це, на думку директорки, головний урок для маленьких шкіл українських громад по всьому світу – сьогоднішня кількість учнів не визначає майбутнього. 

“Якби наша школа закрилася тоді, коли було лише 40-50 дітей, ми не мали б сьогодні структури, яка може підтримувати в такі часи виклику”, – каже вона.

Більше, ніж суботня школа

До 2022 року формат українських шкіл у Британії здебільшого був традиційним – суботні або недільні заняття з української мови, історії, географії та культурного виховання.

Згодом у школі Пречистої Діви Марії додали повноцінний післяобідній блок. Тепер діти можуть проводити в школі час із 9:30 до 15:30-16:30. Після основних занять вони відвідують гуртки, де можуть спробувати себе в інших сферах.

Мета, пояснює пані Інна, не лише в тому, щоб дати дітям більше навчальних годин. Школа намагається зробити українське середовище місцем, куди дітям хочеться повертатися.

Окремий напрям – денні табори на канікулах. За п’ять днів діти отримують приблизно стільки ж контактних годин, скільки дають десять суботніх занять. Для багатьох це також можливість протягом кількох днів перебувати в україномовному середовищі.

Ще один напрям роботи з’явився після 2022 року – підтримка дітей із травматичним досвідом. Фахівці школи працюють уже у понад 250 британських загальноосвітніх школах, допомагаючи не лише українським дітям, а й британським педагогам та адміністраціям.

За словами пані Інни, такий підхід дозволяє говорити з британськими освітянами про Україну через конкретні потреби дітей у їхніх класах. Досвід школи вже обговорювали у британському парламенті, а її напрацювання врахували в пропозиціях щодо підтримки психічного здоров’я та дітей із травматичним досвідом у британських школах.

Коли англійська витісняє українську

Тісна інтеграція дітей у британське середовище водночас створює для українських шкіл новий виклик – збереження мови. “Наша дитина все одно п’ять днів проводить у британському середовищі”, – пояснює пані Інна.

Саме тому школа від початку не хотіла замикатися лише в українській громаді. Ще до 2022 року команда налагоджувала співпрацю з місцевими департаментами освіти, радами та британськими школами, щоб українські діти могли одночасно інтегруватися в британське суспільство й зберігати зв’язок з українською освітою.

Така співпраця дала і практичні результати. Деякі місцеві ради почали виділяти гранти на оренду приміщень для занять. Торік суботні та недільні школи країни пройшли державну верифікацію, що дозволило видавати сертифікати, визнані в українському освітньому просторі. Лише у травні цього року школа видала близько 120 таких документів.

Але навіть можливість офіційно підтверджувати навчання не вирішує питання мови. За словами пані Інни, у перші один-два роки після переїзду діти часто чекали на суботню школу як на місце, де можна вільно говорити українською та спілкуватися про те, що їх турбує. Згодом англійська починає витісняти українську навіть під час перерв.

Особливо швидко це відбувається з дітьми, які приїхали до Британії у віці восьми років або молодше.

“Виявилося, рідну мову можна забути”, – каже директорка. За її словами, минулого року батьки почали частіше звертатися до школи саме через це. Деякі родини, які раніше не відвідували суботню школу або залишили навчання, повернулися.

Утримати дітей в українській освітній системі непросто і з інших причин. За оцінкою пані Інни, із тих, хто приходить до початкової школи, в минулому до випуску доходило близько 20%.

До минулого року батькам часто доводилося одночасно забезпечувати дітям дистанційне навчання в українській школі та відвідування суботньої школи у Британії, оскільки результати навчання в останній не визнавалися в Україні. Для родин це означало подвійне навантаження, і частина з них зрештою відмовлялася від одного з форматів.

Після державної верифікації ситуація змінилася, але залишається інша проблема – доступність шкіл. За оцінкою директорки, школи Пречистої Діви Марії разом зі школами Спілки Українських Вчителів у Великій Британії охоплюють близько 15-20% із приблизно 30 тисяч українських дітей шкільного віку у Великій Британії.

Українські родини живуть по всій країні, часто далеко одна від одної. Дітям доводиться долати десятки кілометрів до існуючих українських шкіл. Проте не кожна родина готова їздити так далеко у вихідні. Для невеликого осередку, який не збирає хоча б 50-60 учнів, утримувати повноцінну програму стає складно.

Від волонтерства до роботи

Проблема ресурсів стосується не лише приміщень і кількості учнів, а й людей, які працюють у школах. У 2022-2023 роках мережа швидко розширювалася майже без фінансування. Нові локації відкривали фактично з нуля, спираючись на волонтерів і довіру партнерів.

Згодом стало зрозуміло, що для довгострокової роботи цього недостатньо. Рада директорів вирішила поступово переходити від суто волонтерської моделі до офіційних трудових контрактів.

За словами пані Інни, це дає змогу забезпечити стабільність і якість навчання – мати вчителя, який регулярно працює, готується до уроків і може планувати свою роботу.

Кадровий дефіцит при цьому залишається. Школі потрібні філологи, історики, географи та викладачі іноземних мов. Утримувати працівників складніше, оскільки робота охоплює близько 40 суботніх або недільних днів на рік, а також підготовку протягом тижня.

Оплата, яка значною мірою залежить від членських внесків батьків, не завжди компенсує весь витрачений час і витрати на дорогу.

“Місце, де тебе розуміють”

Для самої пані Інни ця школа стала частиною життя задовго до того, як вона очолила її.

У 2011 році вона привела до суботньої школи свою трирічну доньку. Саме тоді, каже вона, громада “підхопила” її саму. Відтоді щосуботи родина мала місце, де могла побути серед своїх.

Після 2022 року ця особиста історія набула іншого масштабу. Колектив школи здебільшого жіночий, і, за словами пані Інни, це допомогло швидко зрозуміти, через що проходять матері, які приїхали до Британії після початку повномасштабної війни.

Особливо добре вона пам’ятає дітей, які приходили до школи у 2022 році переляканими й розгубленими. Іноді довіру повертали найпростіші речі.

Пані Інна згадує, як змінювалося обличчя дитини, коли вона чула запитання: “Борщ чи вареники на обід?” Знайомий смак і запах дому могли зробити більше, ніж довгі пояснення.

Сьогодні школа намагається робити те саме вже на іншому рівні – залишатися місцем, де українські діти можуть зберігати мову, культуру і відчуття приналежності, водночас навчаючись і живучи у британському суспільстві.

Дати дитині відчути, хто вона є в іншій країні, щоб не загубитися як особистість – ні для країни, яка її прихистила, ні для України – пані Інна називає однією з головних задач українських освітян за кордоном.

“Ми почуваємося несправедливо привілейованими.” – каже вона про себе та колег. – Тому це мінімум, який ми можемо зробити для України та українських дітей”.