Як українська громада здобуває підтримку парламенту: досвід Швейцарії

Як українській громаді працювати з парламентом країни, яка дотримується нейтралітету щодо війни Росії проти України? Досвід Українського товариства у Швейцарії показує, що ключем може бути системна робота, довіра та постійна присутність у політичному середовищі.

Найстаріша українська організація Швейцарії не обмежується точковою адвокацією окремих питань. Понад десятиліття вона регулярно проводить “Форум Україна” (Ukraine Forum) у швейцарському Федеральному палаці – будівлі Федеральних зборів Швейцарії, двічі на рік збираючи парламентарів, дипломатів, журналістів, урядовців, представників громадянського суспільства та експертів для обговорення України. Посли та високопоставлені представники майже 30 посольств також відвідують ці заходи, а зацікавленість стабільно перевищує кількість доступних місць.

Як виникла ця модель співпраці, чому саме довіра до інституції стала її головним ресурсом та як громаді вдається посилювати підтримку України в нейтральній державі – в інтерв’ю для Світового Конґресу Українців розповідає Андрей Лушницький, Президент Українського товариства у Швейцарії (Ukraine-Verein in der Schweiz).

Далі – пряма мова, скорочена й відредагована для зручності читання.

Від студентських осередків до офіційної інституції

Українська присутність у Швейцарії має глибоке й захопливе коріння. Ще в другій половині XIX століття, починаючи з 1870 року, студенти з України приїздили сюди на навчання до провідних навчальних закладів. Вони гуртувалися навколо Швейцарської вищої технічної школи Цюриха (ETH Zurich), а також університетів Берна та Женеви. Перші організовані осередки виникли саме як студентські товариства. Цікаво, що в 1872 році в Цюриху створили студентську читальню, яка об’єднала понад 100 українських студентів.

Українське політичне та інтелектуальне життя у Швейцарії вкорінилося в 1876 році, коли в Женеві оселився Михайло Драгоманов. Він заснував соціалістичний гурток, до якого ввійшли такі діячі, як Сергій Подолинський та Михайло Павлик, і до 1889 року активно публікував праці з українського національного питання. У той період через швейцарські революційні й академічні кола пройшли й інші українці, хоча організовані українські інституції залишалися нечисленними та короткочасними аж до початку Першої світової війни, коли близько 50 українців, розповсюджених по Женеві, Лозанні, Цюриху, Берну та Базелю, помітно активізували свою політичну діяльність.

Роки війни викликали сплеск організаційної енергії: Лозанна стала осередком проукраїнських видань («La Revue ukrainienne», «L’Ukraine») та адвокації, у Женеві діяли конкуруючі громади й з’явився соціалістичний часопис «Боротьба», а Берн приймав Бюро народів у Росії Дмитра Донцова. До 1917 року Українське бюро Володимира Степанківського розгорнуло інформаційну та політичну діяльність зі штатом у 20 осіб. Після війни українські уряди в екзилі утримували напівофіційні консульства та торговельні місії в Лозанні, Берні й Цюриху, а прихильні швейцарські журналісти та дипломати – зокрема Дюбойс, Дюбоше та Кюн – позитивно висвітлювали боротьбу за українську незалежність після особистих візитів до України.

У міжвоєнний період статус Женеви як штаб-квартири Ліги Націй зробив її природним майданчиком для захисту прав української меншини: такі парламентарі, як Мілена Рудницька та Дмитро Левицький, відстоювали українське питання, а Ганна Чикаленко-Келлер була представницею уряду УНР в екзилі у Швейцарії. Швейцарські газети широко висвітлювали Голодомор 1932–1933 років, а такі організації, як пресагентство “Ofinor” та студентське товариство “Україна”, підтримували скромне, але активне життя громади аж до 1930-х років.

Друга світова війна різко обмежила політичну діяльність, залишивши простір лише для доброчинної та культурної роботи. Водночас українське населення тимчасово зросло за рахунок військовополонених та примусових робітників (остарбайтерів), більшість із яких були репатрійовані до 1945 року. У повоєнні роки прибули нові хвилі іммігрантів із Німеччини, Австрії та Італії, збільшивши українську громаду Швейцарії приблизно до 70 осіб на початку 1950-х років.

Справжній інституційний перелом відбувся після Другої світової війни. У 1945 році, після прибуття до Швейцарії цієї нової хвилі українських мігрантів, коли стало зрозуміло, що повернення додому неможливе через Холодну війну та радянську окупацію, вони вирішили створити постійний осередок для діаспори. Студентське товариство “Сокіл”, згодом перейменоване на “Академічну громаду”, було засноване в Берні під проводом Романа Прокопа для популяризації та захисту України. У 1951 році ці локальні зусилля об’єдналися в центральний представницький орган – Об’єднання українців у Швейцарії (ОУШ), яке в 1974 році отримало назву “Українське товариство у Швейцарії”

Саме ця тяглість згодом стала одним із головних ресурсів організації у роботі з державними інституціями. За понад 80 років товариство накопичило контакти, експертизу та довіру, які сьогодні дозволяють йому вести системний діалог зі швейцарським парламентом та урядом.

Попри те, що з кожною наступною хвилею міграції склад організації змінювався, а її назва в окремі періоди зазнавала незначних корекцій, організація зберегла головне – безперервність своєї діяльності від 1945 року й дотепер.

Сьогодні у Швейцарії мешкає близько 80 тисяч українців. У порівнянні з понад дев’ятимільйонним населенням країни це досить помітна частина громади. Переважна більшість українців, які прибули після повномасштабного вторгнення 2022 року, отримали спеціальний статус захисту S. Він гарантує право на офіційне проживання, працевлаштування, здобуття освіти та соціальні права. Завдяки цьому по всій країні – у містах і невеликих селищах – виникло чимало нових ініціатив та об’єднань, де люди згуртувалися задля підтримки України.

Цей процес перегукується з подіями Помаранчевої революції, яка також відзначилася сплеском новостворених організацій. Утім, як і століттям раніше, з часом чимало спонтанних ініціатив згасають у міру того, як вщухає інтерес або вичерпуються ресурси. Основна сила та гордість Українського товариства у Швейцарії полягають у його інституційній пам’яті, стабільності та високому суспільному авторитеті – справжньому відчутті вагомості й поважності.

Секрет цієї стійкості полягає в тому, що товариство позиціонує себе не просто як спілку мігрантів, а як повноцінну швейцарську громадську організацію. До її складу входять громадяни Швейцарії – як ті, хто має українське коріння чи народився тут, так і швейцарці без жодного походження, які щиро вболівають за Україну. Це дозволяє будувати взаємодію з державними органами зовсім на іншому рівні. Товариство на постійній основі співпрацює з федеральним урядом, владою кантонів, муніципалітетами, імміграційними службами та парламентом.

За довгі десятиліття організація вибудувала високий рівень довіри. Коли урядовцям чи журналістам потрібен фаховий коментар або порада щодо українського порядку денного, вони звертаються саме до товариства. Ба більше, оскільки у Швейцарії чотири офіційні мови, організація постійно підтримує контакт із медіа німецькою, французькою та італійською мовами, що вимагає значних щоденних зусиль.

Ukraine Forum

Ніщо так краще не ілюструє цей системний підхід, як Ukraine Forum — майданчик, створений у Федеральних зборах Швейцарії, який уже понад тринадцять років слугує надійним мостом між Україною та швейцарським політичним середовищем.

Ініціатива зародилася в листопаді 2013 року у Фрібурзькому університеті, де працює Андрей Лушницький. Перший захід зібрав поважну дискусійну панель, до якої ввійшли видатний економіст Богдан Гаврилишин, журналіст Богдан Нагайло, владика Борис Ґудзяк, а також тогочасні лідери Федеральних зборів Швейцарії Домінік де Бюман та Крісті Марквальдер.

Головною метою форуму за часів Революції Гідності було виправлення викривлених наративів про Україну, які місцеві медіа та оглядачі роками формували крізь призму російської пропаганди, а також надання консультацій урядовцям щодо формування політики. Захід виявився надзвичайно ефективним, що й зумовило рішення перетворити його на регулярний політико-дипломатичний майданчик.

Сьогодні Ukraine Forum відбувається щонайменше двічі на рік – у березні та вересні – під час сесій Федеральних зборів Швейцарії в Берні. Програма зазвичай складається з кількох панельних дискусій за участю парламентарів, журналістів, посадовців Федерального департаменту закордонних справ та політичних аналітиків. Кожен захід відвідують дипломати з майже 30 іноземних посольств.

Форум слугує важливим майданчиком для поширення точної та достовірної інформації про політичні процеси й реформи в Україні, ситуацію на місцях і загарбницьку війну Росії проти України – не лише серед швейцарських політиків, а й у ширшому колі міжнародного дипломатичного корпусу. Захід проводиться суворо за запрошеннями та має високий попит: кількість заявок стабільно перевищує місткість зали на 20 відсотків.

З часом до організації форуму долучилися швейцарсько-українська та українсько-швейцарська парламентські групи дружби, завдяки чому у засіданнях беруть участь народні депутати Верховної Ради України. Подія традиційно відкривається культурною частиною. 

У перші роки існування форуму у швейцарському Федеральному палаці кілька разів виступав всесвітньо відомий піаніст Олексій Ботвінов. Аби це стало можливим, півтонний концертний рояль доводилося піднімати та транспортувати через суворі пункти пропуску до будівлі парламенту за допомогою спеціалізованого обладнання. Сьогодні організація продовжує цю традицію, запрошуючи українських музикантів із виступами на бандурі чи скрипці.

У результаті форум еволюціонував із разової адвокаційної кампанії в постійний канал комунікації з парламентарями. За словами Лушницького, саме ця системність і регулярність дають змогу громаді не лише реагувати на події, а й формувати порядок денний та послідовно утримувати увагу до України.

Системна допомога Україні

Робота в інформаційній сфері залишається одним із найскладніших аспектів цієї діяльності. Десятиліттями в європейських академічних та медійних колах зберігалася певна самозаспокоєність і навіть лінь, коли видання часто передруковували матеріали з російських джерел. Навіть зараз товариству доводиться постійно моніторити пресу та оперативно реагувати на дезінформацію – від міфів довкола історії та мовної політики до спроб дискредитувати українські військові підрозділи. Для розв’язання цих проблем організація регулярно надсилає офіційні листи-спростування до редакцій та співпрацює зі швейцарськими дипломатами, які працювали в Україні й розуміють реальний стан справ на місцях.

Що стосується матеріальної та гуманітарної допомоги, то тут варто враховувати нейтральний статус Швейцарії, який законодавчо забороняє постачання зброї чи військової техніки. Натомість країна виділяє великі кошти на гуманітарні напрямки, такі як розмінування, відбудова та цивільна інфраструктура. Наприклад, на відновлення та збереження об’єктів Києво-Печерської лаври було спрямовано 600 тисяч франків, а офіційним уповноваженим від федерального уряду у цих питаннях виступає посол Жак Гербер, з яким товариство має тісний робочий контакт.

Паралельно товариство та його осередки у Базелі, Берні, Женеві, Цюриху й Люцерні на місцях збирають і передають гуманітарну допомогу Україні та реалізують місцеві ініціативи на її підтримку. Для лікарень в Україні було зібрано та відправлено понад 1000 спеціалізованих медичних ліжок, а гуманітарні вантажі відправляються на постійній основі.

Останнім великим інфраструктурним проєктом стала платформа Support and Recovery Program Platform. Суть ініціативи полягає в тому, що швейцарські лікарні, кантони та муніципалітети за регламентом регулярно оновлюють своє обладнання – наприклад, замінюють великі дизельні генератори. Насправді таке обладнання перебуває в ідеальному стані, адже за весь час могло вмикатися лише кілька разів. Товариство знаходить такі об’єкти у Швейцарії, домовляється про їх передачу, залучає інженерів для демонтажу й логістики та знаходить партнерів в Україні для подальшого встановлення.

Рецепти успіху 

Наостанок Андрей Лушницький поділився порадами для українців, які тільки заснували свої організації у Європі та роблять перші кроки. Головний ресурс будь-якої громади – це компетентні люди. Вкрай важливо шукати серед українців фахівців із знанням місцевої мови, законів, культурного контексту та менеджменту і залучати їх до роботи.

Водночас важливо пам’ятати про специфіку громадської діяльності. Оскільки це волонтерська праця без зарплат, яка нерідко вимагає від активістів ще й власних фінансових витрат, керівникам не слід вимагати від людей забагато. Кожен повинен працювати у своєму ритмі та відповідно до своїх можливостей.

Також варто створювати гнучку структуру, яка дозволяє людям діяти локально у своїх містах, не витрачаючи час на постійні переїзди до столиці. Найкраща стратегія розвитку – починати з маленьких, реалістичних проектів, крок за кроком будувати довіру місцевого суспільства, і лише після цього переходити до втілення масштабних амбітних задумів.

Досвід Українського товариства у Швейцарії демонструє, що вплив громади визначається не лише кількістю її членів чи масштабом окремих кампаній. У випадку Швейцарії його вдалося побудувати через роки послідовної роботи з інституціями – передусім парламентом, урядом і місцевою владою. Для молодших громад це означає, що сильний політичний голос починається не з великої кампанії, а з довіри, експертизи та регулярного діалогу.