З полону в Оленівці до громади в Осло: історія захисника Богдана Трубічина

Після шести місяців у російському полоні, поранення, операцій і кількох місяців на візку Богдан Трубічин не обрав тишу і відновлення “лише для себе”. Щойно зміг знову стояти на ногах – прийшов на склад української громади в Норвегії, аби допомагати пакувати гуманітарну допомогу для України.

“Дитячий романтизм”

Богдан вирішив стати офіцером ще в сьомому класі. Сам каже, що це був “дитячий романтизм” – книжки про військових, фільми, і ще дід-міліціонер та його рідний брат, полковник Збройних сил. Люди в формі були в родині, і це, мабуть, посіяло в хлопця те зерно, яке потім проросло в усвідомлений вибір. 

У 2012 році, одразу після школи, Богдан вступив до Львівської національної академії сухопутних військ. З 2016-го – вже виконував бойові завдання на передовій як командир підрозділу.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, захисник зустрів його там, де і мав бути – на фронті. Перші місяці боїв. Засідка, оточення, поранення. Противник взяв його в полон.

Спочатку – два тижні в Донецьку, потім росіяни перевезли Богдана до Оленівської колонії – того самого місця, де у липні 2022 року окупанти вбили десятки українських полонених, захисників Маріуполя та “Азовсталі”. Там військовий провів більшу частину свого полону – шість із половиною місяців загалом. У вересні 2022 року його звільнили під час великого обміну.

“Мені пощастило. Я пробув у полоні “лише” шість з половиною місяців”, — говорить Богдан і робить паузу. “Я навіть не можу уявити, через що проходять ті, хто там вже роками”.

Після обміну – Київський шпиталь, а звідти лікарі запропонували програму “Medevac”. За два тижні Богдану повідомили, що його готова прийняти Норвегія.

“Хто, якщо не ми?”

Перший рік у Норвегії був справді важким. Операція, тривала реабілітація, кілька місяців у візку, потім на милицях. “Не те щоб я був овочем, – каже він, – але все ж не такою повноцінною ланкою, як я був до цього”. 

Щойно відчув, що має достатньо сил, одразу пішов шукати, де можна бути корисним. Дружина першою познайомилась з Українською громадою в Норвегії та її активістами, і Богдан прийшов слідом – подивитись, що і як, може, чимось допомогти. Люди одразу сподобались, швидко знайшли спільну мову, і невдовзі йому запропонували долучитись до логістичного комітету.

Сьогодні Богдан – один із постійних волонтерів гуманітарного хабу Heart-4-UA при Українській громаді в Норвегії. Це означає склад, завантаження, розвантаження, організацію перевезень, координацію з партнерами – лікарнями, підприємствами, логістичними службами. Торік громада відправила в Україну 200 семітрейлерів із гуманітарною допомогою, і Богдан радіє, що саме в цей рік долучився. 

“Не думаю, що це завдяки мені ми досягли таких результатів, – усміхається він, – але все одно приємно, що зміг внести свою працю”.

Команда невелика, але, за його словами, дуже працьовита. “Нас небагато, але якщо ми припинимо цю працю, то взагалі ніхто не буде робити. Тому і мусимо”, – пояснює Богдан

На питання, чому він так прагнув волонтерити ще в розпал реабілітації, Богдан відповідає без зайвих роздумів: “Ми такі люди, що бажаємо бути в соціумі, і постійно знаходитись у чотирьох стінах дуже важко. Хотілось долучитись до якоїсь спільної справи й просто відчути себе корисним. І тим паче – треба допомагати Україні, не дивлячись, в якій ти країні і чому ти тут опинився”.

Голос полонених

Окрім роботи на складі, Богдан виступає на мітингах і акціях – розповідає про українських полонених. Українська громада в Норвегії проводить демонстрації щодня, і люди з інших країн, за його словами, були просто вражені, коли дізнавались про це: кожен день, в будь-яку погоду, в Осло виходять люди з прапорами.

Говорити про полон не просто, але Богдан говорить. Тому що мовчати – гірше.

“Я сам був військовополоненим і відчув певні неприємні моменти спілкування з нашими сусідами. Але я навіть не можу уявити, через що проходять хлопці, які там уже не перший рік. Потрібно постійно нагадувати про це, не мовчати. Саме з мовчазного дозволу всієї світової спільноти росіяни можуть робити те, що вони роблять з нашими хлопцями в полоні”.

Богдан переконаний: якби весь світ справді об’єднався, знайшлись би важелі впливу – і політичні, і економічні. Так, з росіянами важко, пояснити їм нормальною мовою, що так не можна – майже неможливо. Але спроби мусять бути, і голос мусить звучати, каже він.

“Ці хлопці потребують допомоги, бо більшість із них уже втратила дуже багато сил. І єдине, що в них залишилось – це ми з вами”.

Богдан бачить, як російські наративи поступово просочуються в Європу – через TikTok, людей із пострадянського простору, які давно живуть у Норвегії та стали, за його словами, справжніми носіями цих наративів. Суть проста й підступна: українці самі можуть зупинити війну, достатньо здатись, віддати землю – і всі заживуть спокійно.

Серед самих норвежців Богдан таких настроїв майже не зустрічав. Більшість у його колі – щирі, підтримують Україну, хочуть справедливого миру. Але розслаблятись не можна, і він це розуміє краще за більшість.

“Ми мусимо постійно нагадувати нашим партнерам, що війна не завершена. Я розумію, що всі втомились від цієї війни. Але найбільше втомились від неї самі українці”.

Збудувати новий світ

Тим, хто вагається – чи варто йти на акцію, чи варто витрачати час на волонтерство, чи справді це щось змінює – Богдан каже:

“Підійдіть, допоможіть чим можете. Не обов’язково грошима чи важкою фізичною працею – просто будьте залучені до якоїсь акції, покажіть, що ми всі разом, що нас багато і що про нас не треба забувати. Якщо є час і сили – знайдіть своє місце у волонтерських організаціях. Кожна ваша праця важлива. Цеглинка до цеглинки – і ми збудуємо наш новий світ”, – каже захисник. 

Богдан Трубічин родом із Запоріжжя. Він захищав Україну ще з 2016 року, пережив полон і Оленівку, і сьогодні, поки триває його реабілітація в Норвегії, він майже щодня вантажить гуманітарну допомогу для своєї країни, виходить на мітинги і розповідає всім, хто готовий слухати, чому мовчати не можна.

Він сподівається повернутись додому. А поки – докладає свою цеглинку тут.