Зенон Коваль: Пантеон у Києві, пам’ять у Європі

Зенон Коваль, Член Екзекутиви СКУ, політичний радник Европейського Конґресу Українців і Товариства Українців в Бельгії, спеціальний радник посольства України у Бельгії (1992-1995)

Процес створення Національного пантеону в Україні та перепоховання видатних діячів минулого століття, які знайшли свій останній спочинок в еміграції, – це не просто технічне перенесення тлінних останків. Це глибокий, чутливий політичний та історичний процес. 

Нещодавнє перше перепоховання голови Проводу ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії з Люксембургу та анонсоване повернення праху Євгена Коновальця чітко підтверджують: Україна повертає свою історичну тяглість. Ми вкотре доводимо, що наша державність не постала “вчора” чи “завдяки Леніну”, як це намагається дезінформувати Путін, а є результатом столітніх соборних змагань нашого народу.

Проте цей процес виявив низку викликів у комунікації між українською державою та світовим українством. 

Перепоховання Мельника супроводжувалося дискусією. Частина української громади висловила критику на адресу держави через те, що рішення ухвалили без їхньої прямої участі. А зважити було на що: українці за кордоном десятиліттями власними силами, коштами та працею доглядали за цією могилою.

У таких делікатних питаннях держава має діяти максимально тактовно та через свої дипломатичні представництва ініціювати контакти з провідними громадськими організаціями на місцях. 

Це просто нормальний увічливий спосіб контактувати, комунікувати із громадами, які дійсно десятиліттями займалися тими питаннями. Посольства повинні з’ясовувати, хто саме опікувався гробівцем, і вести живий діалог, а не діяти за принципом директиви: “Сказали, взяли, забрали”. Потрібна нормальна, людська, куртуазна розмова.

Беручи до уваги кейс Мельника, державні інституції мають зробити висновки, щоб не повторювати не дуже тактовних моментів у майбутньому, адже попереду – нові перепоховання.

Щоб зрозуміти біль громади, варто зануритися в історію. Хвиля емігрантів, яка прибула на Захід після Другої світової війни, спочатку буквально “жила на валізах”. Вони щиро вірили, що війна триватиме, совєтську окупацію вдасться подолати, і вони зможуть повернутися додому. Коли ж стало зрозуміло, що цього не відбудеться, ці люди почали потужно розбудовувати закордонні громади з однією метою – зберегти українську ідентичність, яку в підрадянській Україні нещадно нищили та русифікували. Вони виховували дітей в українському дусі, говорили українською і жили Україною.

Могили лідерів еміграції, як-от Симона Петлюри, Андрія Мельника, Степана Бандери чи Євгена Коновальця, ставали для цих громад центрами тяжіння. Біля них збиралися на круглі дати, там формувалася жива пам’ять про УНР та визвольні змагання. Для закордонних українців ці гробівці – не просто цвинтарі, це символи їхньої власної багаторічної боротьби та збереження України поза її межами.

Перевезення праху в Україну не означає, що місце поховання за кордоном має бути ліквідоване чи забуте.

Якщо ми говоримо, наприклад, про Симона Петлюру, то його гробівець у Парижі обов’язково повинен залишатися на місці. Держава має подбати про те, щоб викупити це місце, і забезпечити належний догляд. Адже це історичне місце пам’яті про те, що саме в Парижі Головний Отаман жив, саме там його підступно вбили і саме там він покоївся десятиліттями. На паризькому гробівці може бути чітко зазначено, що тепер останки перепоховані в Києві, але сам пам’ятник має стояти як історичний знак для українців Франції та всієї Європи. Наші історичні сліди на мапі світу не повинні зникати.

Чи може процес перепоховань стати новим містком між Україною та світовим українством? Безумовно, так. Але цей місток має триматися на кількох ключових принципах:

• Шанування волі діяча та його родини. Якщо існує офіційний заповіт, де людина чітко зазначила, що прагне повернутися тлінними останками в соборну Україну – питання знімаються, волю треба виконувати. Якщо ж родина чи нащадки мають інше бачення, держава зобов’язана поважати їхню думку.
• Консенсус у разі відсутності заповіту. У випадку з Андрієм Мельником прямих вказівок на папері не залишилось, хоча його життя в еміграції красномовно свідчило про прагнення бачити Україну вільною. Коли родичів немає, єдиним легітимним партнером для держави у дискусії стає саме громада, яка утримувала та фінансувала гробівець (вирішуючи всі складні адміністративні та технічні питання оренди землі у європейських містах).
• Визнання внеску громади. Україна на державному рівні має чітко артикулювати вдячність українській громаді за те, що пам’ять про цих лідерів взагалі вижила в часи радянського терору.

Процес формування Пантеону у Києві – це не про привласнення історії державою, а про спільне відновлення справедливості. Коли українська держава з глибокою повагою визнає роль закордонних громад у збереженні національної пам’яті, а громади відчуватимуть себе повноцінними співавторами цієї нової державної політики пам’яті, тоді повернення героїв додому справді об’єднає українців по обидва боки кордону.