Велика війна для Наталі Равлюк почалася не у 2022-му і навіть не у 2014 році. Точкою неповернення став листопад 2013-го, коли на київському Майдані силовики жорстоко розігнали студентів, які вийшли захищати європейське майбутнє України.
За тисячі кілометрів від Києва, біля пам’ятника Святому Володимиру в лондонському Голланд-парку, того дня почали збиратися українці. Хтось прийшов із прапором, хтось – із саморобним плакатом, інші просто не могли залишитися вдома. Тоді ніхто не думав про створення громадської організації чи багаторічної волонтерської роботи. Люди просто хотіли підтримати країну, яка стрімко змінювалася на їхніх очах.
Минуло понад дванадцять років. Тимчасова акція давно перетворилася на один із найпотужніших українських громадських рухів у Великій Британії, а сама Наталя Равлюк – на одну з найвідоміших представниць української громади, яка вже понад десятиліття переконує британських політиків, журналістів і звичайних перехожих не відвертатися від України.
За цей час змінилися уряди, прем’єр-міністри, політичні кризи й міжнародний порядок денний. Незмінним залишилося лише одне – щотижня біля Даунінг-стріт знову з’являються синьо-жовті прапори.
“У 2014-му я зрозуміла, що нічого не зробила для своєї країни”
Сьогодні Наталя живе у Великій Британії вже майже чверть століття. Та коли вона залишала рідне село Вовчківці на Івано-Франківщині, про громадську діяльність навіть не замислювалася.
Після навчання на факультеті іноземних мов у Чернівцях, як і багато молодих українців початку 2000-х, жінка поїхала за кордон. Хотіла вдосконалити англійську, побачити світ, знайти нові можливості. Спершу була Італія, згодом – Велика Британія.
Життя поступово входило у звичне русло. Робота, облаштування побуту, народження дітей, інтеграція в нове суспільство. Україна залишалася домом, місцем, куди завжди хотілося повернутися, але ще не була справою, якій Наталя присвячувала більшу частину свого життя. Усе змінив Майдан.
“Тільки тоді я усвідомила, що для своєї країни не зробила нічого, – згадує вона. – Країна починається з тебе. Не існує держави без людей. Якщо кожен чекатиме, що хтось інший зробить більше, нічого не зміниться”, – розповідає Наталя.
Після анексії Криму українці в Лондоні вирішили, що мовчати більше не можна. Кілька десятків активістів вийшли до резиденції британського прем’єр-міністра на Даунінг-стріт із великим українським прапором. Вони сподівалися привернути увагу британської влади до окупації української території.
Спочатку думали, що акція триватиме кілька днів, потім – тиждень, а зрештою прапор залишався біля резиденції сто днів.
“Ми чергували цілодобово. У мене були маленькі діти, тому вдень я сиділа з ними, а вночі їхала на Даунінг-стріт. Ми склали графік і вірили, що якщо будемо достатньо наполегливими, то зможемо щось змінити”, – розповідає Наталя й додає, що було складно уявити, що акції триватимуть аж до 2026 року.
Тоді й сформувалося ядро української громади, яка не припинила працювати й після завершення Революції Гідності. Спочатку це був Euromaidan London – невелика група з п’ятнадцяти-двадцяти людей, які організовували протести, інформаційні кампанії та пам’ятні заходи. Формально організації не існувало.
“Ми не були зареєстровані. Просто збиралися й робили те, що вважали потрібним. Багато хто вже тоді говорив: “Навіщо виходити? Це десь далеко, на Донбасі”. Але українців продовжували вбивати”, – каже Наталя.
Після початку повномасштабного вторгнення ситуація кардинально змінилася. До волонтерів почали надходити тисячі пожертв. Люди хотіли допомагати, але для цього потрібна була офіційна структура.
Так Euromaidan London став організацією Support Ukraine. Паралельно команда Наталі розвиває ще одну благодійну організацію – British Ukrainian Aid, яка займається гуманітарними проєктами.
Разом працюють у кількох напрямках: Support Ukraine займається забезпеченням українських військових, організовує великі акції підтримки України у Великій Британії, працює з британськими парламентарями та веде адвокаційну діяльність, а British Ukrainian Aid забезпечує українські лікарні, стабілізаційні пункти та військових медичним обладнанням, аптечками, генераторами й усім необхідним для порятунку життя.
“Для нас головне – збереження життя. Допомагати там, де це найбільш потрібно саме зараз”, – каже Наталя.
За роки роботи через організації пройшли сотні волонтерів. Сьогодні лише Support Ukraine об’єднує понад сотню людей. Втім, Наталя щоразу наголошує: говорити лише про неї було б несправедливо.
“Я сама дуже мало могла б зробити. Це командна робота. Коли здається, що більше не можеш, поруч завжди знаходяться люди, які підхоплюють тебе. Саме тому ми досі працюємо”.
“Адвокація потрібна завжди”
Лондон залишається одним із найпослідовніших союзників України, а британський уряд із перших днів повномасштабної війни демонструє незмінну підтримку Києва. Але підтримка уряду, переконана Наталя, – лише частина справи. Значно важливіше, щоб Україну продовжувало підтримувати британське суспільство.
“Будь-яких політиків обирають люди. Настрої суспільства можуть змінюватися. Саме тому адвокація потрібна завжди”.
Команда Support Ukraine не припинила виходити на акції навіть після того, як підтримка України стала офіційною політикою британської держави. “Якщо ми перестанемо говорити про Україну, дуже швидко знайдуться люди, які вирішать, що війна вже закінчилася”, – додає Наталя.
Адвокація сьогодні потрібна не менше, ніж у 2014 році, каже Наталя й додає, що змінилися лише аргументи.
Щосуботи, вже тринадцятий рік поспіль, вона разом із командою й далі виходять на Даунінг-стріт. Для перехожих це може виглядати як чергова акція протесту. Для самих волонтерів – нагадування, що війна не закінчилася лише тому, що світ навчився жити поруч із нею.
“Це єдина можливість пояснювати людям, чому ми тут стоїмо. Чому ми тримаємо український прапор. Чому ми знову і знову виходимо на вулицю”, – говорить Наталя.
За роки роботи вона навчилася знаходити слова навіть для тих, хто ніколи не був в Україні. “Так, ви сьогодні платите більше за бензин чи продукти. Але українці платять набагато вищу ціну. Хтось віддав доньку. Хтось – сина”.
Саме особисті історії, а не сухі цифри, найкраще працюють у розмовах з британцями. За словами Наталі, люди починають інакше сприймати війну, коли розуміють, що йдеться не про абстрактну геополітику, а про життя конкретних людей.
Водночас вона наголошує, що пояснювати потрібно не лише людський вимір війни, а й те, чому вона стосується всієї Європи.
“Коли запускається ракета, ніхто не знає, де вона впаде. Ми вже бачили російські ракети й дрони на території країн НАТО. Міф про те, що Росія зупиниться в Україні, давно розвіявся. Україна сьогодні стримує загрозу, яка стосується всього європейського континенту”.
За словами Наталі, адвокація сьогодні – це не лише про підтримку України, а й про нагадування демократичному світу про його відповідальність.
“Ми постійно говоримо про санкції, російські енергоносії, зброю, системи ППО. Ми не просимо чогось надзвичайного – лише того, що дозволить Україні захистити своїх людей”, – каже вона.
За тринадцять років змінилася не лише Велика Британія, а й українська громада. Якщо після Революції Гідності на акції виходили кілька десятків активістів, то після повномасштабного вторгнення до країни прибули понад 200 тисяч українців.
“Якщо порівнювати з 2014 роком, волонтерів стало набагато більше. Але якщо порівнювати 2022-й і сьогодні, активність уже помітно знизилася”, – говорить Наталя.
Вона не дорікає співвітчизникам. Люди працюють, виховують дітей, облаштовують життя в новій країні. “У всіх є сім’ї, усім потрібно заробляти. Це нормально”, – каже вона. Але додає: війна від цього не закінчується.
Наталя часто пояснює це простою арифметикою. “У Великій Британії зараз близько 250 тисяч українців. Якби кожен із нас жертвував лише п’ять фунтів на місяць – приблизно вартість чашки кави, – це було б понад мільйон фунтів щомісяця. Тоді волонтерам не довелося б щотижня проводити ярмарки чи благодійні заходи, щоб придбати чергову машину або обладнання для стабілізаційного пункту”.
“Україна в нас одна. І крім нас про неї ніхто не подбає”, – каже Наталя. “Росія не припинила обстрілювати Україну. Люди продовжують гинути. Україні й далі потрібні зброя, системи ППО та підтримка. Якщо війна триває, чому ми маємо перестати про неї говорити?”
Водночас Наталя з вдячністю говорить про підтримку британських політиків. За її словами, незалежно від зміни урядів, Україна залишається питанням, яке об’єднує різні політичні сили.
Символом цієї підтримки став Марш вишиванок, який українська громада започаткувала ще у 2013 році. Відтоді щороку британські парламентарі з різних партій приходять до Вестмінстера у вишиванках.
“Країна починається з тебе”
Після тринадцяти років волонтерства Наталю часто запитують, звідки вона бере сили. Вона відповідає без вагань: “Почуття вини”.
“Мені здається, що ми могли б зробити більше. Краще. Ефективніше. Ми в безпеці, не живемо під обстрілами. Тому просто не маємо права опускати руки”.
Втім, одразу додає: жодна людина не витримала б такої дистанції сама. “Я сама дуже мало могла б зробити. Усе, що ми маємо, – це заслуга команди. Коли комусь здається, що сил більше немає, поруч завжди знаходяться люди, які підставляють плече”.
Попри понад два десятиліття у Великій Британії, своїм домом Наталя й досі називає Україну. “Чим старшою стаєш, тим сильніше тягне туди, де народилася”.
Вона вірить, що після справедливого миру багато українців повернуться додому.
До того ж часу продовжуватиме робити те, що почала ще у 2013 році: виходити з українським прапором до Даунінг-стріт, говорити з британцями про війну, збирати допомогу для українських військових і нагадувати співвітчизникам, що навіть за тисячі кілометрів від дому вони залишаються частиною боротьби.
“Країна починається з тебе”, – каже Наталя.













