Звірства в Ізюмі: історія загиблого героя з патріотичними браслетами

Після останнього телефонного дзвінка вона п’ять місяців намагалася його знайти. Звернулася до військкомату, надала зразок для ДНК-аналізу. Щодня вона переглядала фотографії з моргів, виплакуючи очі, відганяючи страшні передчуття і відчайдушно сподіваючись на диво – можливо, її кохання, батько її дітей, живий, просто пребуває в полоні. А тепер на фото з місця ексгумації в Ізюмі вона впізнала його руку з двома синьо-жовтими браслетами – подарунком сина, який батько не знімав від початку війни вісім років тому.

Оксана та Сергій Сова у шлюбі 15 років, «фантастичних років», за словами Оксани. Вони жили в Нікополі Дніпропетровської області, виховували двох дітей, 14-річного Марата та 9-річну Еліну, і займалися сімейним бізнесом – розведенням і дресируванням професійних порід собак. Сергій був відомим у Нікополі кінологом, його чотирилапі вихованці ставали чемпіонами на престижних змаганнях, він також допомагав у підготовці службових собак для війська.

У 2014 році, коли почалася війна, Сергій був призваний у першу хвилю мобілізації і потрапив до 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр». Захищав Піски та доставляв боєприпаси до Донецького аеропорту, нині всесвітньо відомого через безпрецедентний героїзм українських захисників. За рік Сергій звільнився з армії, щоб трохи перепочити та провести час із родиною. Однак відпочинок тривав недовго, бо його побратими постійно дзвонили й просили повернутися. Тож невдовзі він підписав контракт із бригадою, став старшим стрільцем і зразково ніс службу. Напередодні повномасштабного вторгнення росії Сергія направили до навчального центру «Десна» для проходження курсу бойового медика. Але настало 24 лютого, і його бригада пішла захищати Харківську область.

У квітні Сергій був на Ізюмському напрямку. «Ми завжди тримали зв’язок, і чоловік був зі мною відвертим, ділився всім пережитим, – розповідає Оксана. – Сергій пояснював, що повинен воювати і не може покинути побратимів. Це був його поклик […] Страху не було, хоча чоловік часто повторював, що тільки дурень не боїться… Але треба робити свою роботу на сто відсотків – захищати Україну і стояти до кінця».

Востаннє вони розмовляли 19 квітня. Сергій розповів, що три-чотири дні тому їх бомбардувала російська авіація, обстрілювала російська артилерія, атакували російські танки, а в українців не було зброї для адекватної відповіді. Він також сказав, що їм наказали стояти до кінця, і вони так і робили.

У вересні, коли українські війська звільнили Ізюм, були виявлені масові поховання – як і всюди в Україні після звільнення міст від російських варварів. Тут, у лісі, було понад 440 могил закатованих і вбитих людей, як цивільних, так і військових.

Коли Оксана побачила фото руки, то ні секунди не сумнівалася, що це її чоловік. Вона впізнала татуювання та браслети. «Земля пішла з-під ніг», – каже вона крізь сльози.

Сергію було 28, коли він вперше пішов на війну, і 36, коли він загинув. Він міг би жити далі – довгі роки щасливого життя зі своєю люблячою красунею-дружиною, допомагаючи своїм дітям вирости і стати хорошими громадянами незалежної демократичної України. Таким і має бути нормальне життя, і ані Сергій, ані Оксана не хотіли, щоб воно було іншим. Але росіяни прийшли винищувати українців і не залишили Сергію вибору.

Для війни, яку росіяни ведуть проти України, є термін – геноцид. Хай вони горять у пеклі!

За матеріалами Фактів