Брехня, яка підготувала поле бою: що таке «донбасифікація»

Катерина Турська, співголова Обʼєднання Українців Нової Зеландії (Північ), очільниця Mahi For Ukraine

Я родом зі Слов’янська, що на Донеччині.

Для кожного, хто стежить за війною Росії проти України з 2014 року, ця назва, ймовірно, знайома. У квітні 2014 року озброєні бойовики під проводом громадянина Росії та колишнього офіцера ФСБ Ігоря Гіркіна захопили у Слов’янську адміністративні будівлі. Саме там розгорнулася одна з перших ключових битв російської війни на сході України.

І все ж, навіть понад дванадцять років по тому, я досі регулярно чую різні варіації тієї самої вигадки: «у 2014 році на Донбасі щось сталося, бо місцеві мешканці кардинально відрізнялися від решти України; Україна нібито природним чином розкололася на російськомовний Схід і україномовний Захід; спалахнув внутрішній конфлікт, у який згодом втрутилася Росія».

Людині з цього регіону важко навіть передати, наскільки глибоко викривленим є цей наратив.

До того ж я мала змогу спостерігати за формуванням цієї міфології з досить незвичного ракурсу. Хоча я виросла на Донеччині, частина моєї родини — з Львівщини, тому значну частину дитинства я провела в дорозі між цими двома регіонами. Схід і Захід. Ті самі «дві України», про існування яких нам постійно торочили.

Звісно, я бачила відмінності. Україна — велика країна. Її регіони мають різну історію, говірки, традиції, економічний устрій та досвід радянського періоду — і це абсолютно нормально. Але я бачила й інше: як реальні регіональні особливості можна перебільшити, скомпілювати та зрештою перетворити на нібито принципову несумісність.

Протягом десятиліть українців привчали дивитися один на одного крізь призму карикатурних стереотипів. Захід змальовували як «націоналістичний», ворожий до російськомовних і чужий для жителів Сходу. Схід — як «російський», радянський, культурно відокремлений і сповнений підозри до українського націоналізму. Мову перетворили на політичне маркування, географію — на мірило лояльності. Політичні кампанії паразитували на цих розколах, а російське телебачення, культура, інформаційні операції та політичний вплив неухильно їх поглиблювали.

Зрештою, ця міфологія стала настільки звичною, що за межами України — а подекуди й у самій країні — її почали сприймати як природний та об’єктивний опис України.

Мій близький друг Влад Вернигора — науковець у галузі міжнародних відносин та політології, який зараз служить офіцером у Національній гвардії України, — дав цьому явищу дуже влучну назву: «донбасифікація».

Влад також є громадянином Нової Зеландії. Він навчався в Кентерберійському університеті, після чого будував наукову кар’єру в Європі: викладав міжнародні відносини та політологію, досліджуючи, серед іншого, сучасні політичні імперії та їхні стратегічні наративи. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він повернувся в Україну й мобілізувався до Нацгвардії. Сьогодні він служить офіцером у 1-му корпусі «Азов».

У своїй статті для естонського видання Delfi під промовистим заголовком «Попередження Естонії: вас теж можуть перетворити на Донбас — тож вчіться у нас», Влад описує «донбасифікацію» як дещо значно витонченіше й небезпечніше за звичайний сепаратизм. Це цілеспрямоване конструювання штучної регіональної ідентичності всередині іншої держави руками ворога. Його суть полягає в тому, щоб узяти реальні регіональні риси, накласти на них міфи, пропаганду й історичні фальсифікації, гіперболізувати відмінності, замовчати «незручні» сторінки історії й зрештою піднести створену штучну ідентичність як доказ того, що ця територія ніколи по-справжньому не належала своїй державі — а потім використати цей штучний розкол проти самої країни.

Це явище я відчуваю дуже гостро — і як українка з Донеччини, і як людина, чиє дитинство минуло в постійних поїздках між Сходом і Заходом України. Його варто розібрати докладно, адже «донбасифікація» пояснює не лише те, що Росія зробила з моїм рідним краєм, а й дещо масштабніше: як імперська держава здатна власноруч створити той самий розкол, про «виявлення» якого вона згодом пафосно заявляє.

Що ж таке Донбас насправді?

Навіть у самому цьому слові вже криється частина історії. «Донбас» — це скорочення від «Донецький басейн», що початково було суто економічним та географічним терміном для позначення гігантського вугільно-промислового району, який охоплював території сучасної східної України та західної Росії.

Це не була ані етнічна територія, ані «нація в нації». Цей термін навіть не відповідав чітким межам адміністративних областей.

Те, що ми зазвичай називаємо українським Донбасом, охоплює Донецьку та Луганську області. Однак історично цей промисловий басейн виходив за їхні межі — на частини Харківщини та Дніпропетровщини, а також простягався за нинішній державний кордон углиб Росії.

У радянських атласах Донбас позначали як економічний район: вугілля, сталь, заводи, шахти. Це був сировинний басейн, а не окрема культурна батьківщина.

Ця розбіжність має принципове значення, адже одним із найбільших успіхів російської пропаганди стало перетворення розмитого терміна з економічної географії на щось, що звучало майже як етнічна чи культурна самобутність.

З часом нам почали нав’язувати байку про так званий «народ Донбасу» — нібито окрему спільноту з власною політичною долею, кардинально відмінною від долі решти українців. Це і є суть того, що Влад називає «донбасифікацією».

Міф розростався завдяки пропаганді, російській поп-культурі й дезінформації, які методично вкорінювали думку про принципову чужорідність Сходу та Заходу України, готуючи підґрунтя для майбутнього штучного «внутрішнього конфлікту». Найнебезпечнішим вимислом стала ідея про «окремий народ Донбасу» — псевдоідентичність, яку пізніше використали для виправдання анексії та загарбання територій.

Як тільки суспільство ковтає цю наживку, наступні кроки даються ворогу значно легше. Якщо люди «інакші», їм нібито потрібна автономія. Якщо їм потрібна автономія, виходить, що Київ їх «гнобить». Якщо Київ їх гнобить, то «опір» стає неминучим. А якщо опір неминучий — то Москва нібито й не вторгається взагалі, а просто «допомагає».

Саме так загарбницький імперський проєкт крок за кроком маскують під «внутрішньоукраїнський конфлікт».

Передумова «донбасифікації» — русифікація

Нічого з цього не виникло у 2014 році. Донеччина й Луганщина зазнали страшних втрат за радянського режиму, зокрема під час Голодомору та сталінських репресій. Цілі громади були знищені, а демографічний склад регіону докорінно змінений. Для забезпечення гігантської промислової машини навколо шахт і заводів сюди масово завозили робітників із Росії та інших куточків СРСР.

А за цим послідувала жорстка тотальна русифікація.

Цей процес охопив усю Україну, але на промисловому Сході він виявився найглибшим. Цілий регіон змусили забути власний голос. Російська мова монополізувала публічний простір міст, адмінпосади, вищу освіту, кар’єрні можливості та медіа. Українські школи масово закривали або переводили на російську мову навчання. Українську мову витісняли в побут і таврували як «селянську», тоді як російська маркувалася як мова статусу, перспектив і влади. Перехід на українську міг коштувати кар’єри. Назви вулиць, преса, установи — усе працювало на утвердження домінування Москви.

Цей нюанс є вирішальним, адже згодом насаджену мову використають як нібито доказ «національної приналежності».

Мільйони українців спочатку насильно русифікували, а потім їхню ж русифікацію використали проти них як «доказ» того, що вони — росіяни. Це абсурдна й цинічна замкнена логіка:

Спочатку імперія знищує вашу мову, а потім вказує на панування власної мови як на доказ того, що ця земля належить їй.

Демографічні наслідки радянського терору та трудова міграція лише зафіксували цей процес. Радянські символи повністю заполонили публічний простір. Російське телебачення та книговидання стали головним джерелом інформації. Цілі покоління виросли в інфопросторі, де Москва залишалася культурним центром тяжіння навіть після того, як втратила юридичну владу над Україною.

Проте навіть це не перетворило Донеччину чи Луганщину на Росію. Ми маємо беззаперечний історичний доказ цього.

1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі громадян прямо запитали, чи підтримують вони Незалежність України. «ЗА» проголосував кожен без винятку адміністративний регіон країни.

Загалом по країні підтримка перевищила 90%. У Донецькій області за незалежність України проголосували 83,90% громадян. У Луганській — 83,86%. Крим і Севастополь також віддали більшість голосів за незалежну Українську Державу.

Цей референдум є вкрай незручним фактом для міфології, яку згодом вибудували навколо Сходу України. Коли у жителів цього регіону дійсно запитали, у якій країні вони прагнуть жити, їхньою відповіддю була Україна.

Штучне розпалювання ворожнечі: Схід проти Заходу

Однак здобуття незалежності не зупинило російського впливу. Україна вийшла з СРСР із слабкими інститутами та політичною елітою, сформованою старою системою. Росія зберегла колосальні важелі економічного тиску, а також глибоке проникнення медіа, культурного продукту та агентурних мереж.

Радянську архітектуру не вдалося демонтувати вмить. Російськомовне телебачення мовило з кожного екрана, радянські монументи та назви вулиць залишалися недоторканними, а російський контент тотально заповнював інформаційне поле.

А разом із цим запустився ще більш руйнівний процес: планомірне політичне конструювання розколу між Сходом і Заходом.

Ця частина «донбасифікації» для мене є дуже особистою, адже я добре знала обидва куточки країни, які пропаганда намагалася представити як абсолютно несумісні.

Я знала Донеччину і знала Львівщину. І змалку бачила, як людям з одного регіону згодовували лякачки про інший.

Жителів Сходу залякували «небезпечними західноукраїнськими націоналістами», які нібито ненавидять російськомовних. А жителям Заходу Схід змальовували як регіон, нібито не здатний уявити себе поза культурною орбітою Росії.

Звісно, реальні політичні розбіжності та регіональні відмінності існували. Проте їх систематично роздували до масштабів екзистенційного конфлікту ідентичностей. Метод був дужим витонченим:

Не обов’язково переконувати людину в тому, що вона росіянин. Достатньо лише вселити їй думку, що вона «не зовсім така, як інші українці»: що Київ її не розуміє, що інша частина країни її зневажає, що її мові та способу життя щось загрожує, що її історія — окрема, і зрештою, що вона живе в «чужій» державі.

Якщо повторювати цю вигадку щодня протягом років, підкріплюючи її через політику, ЗМІ та культуру, то звичайні регіональні особливості поступово перетворяться на лінію соціокультурного розлому. На лінію, яку в потрібний момент можна буде цинічно використати як привід для агресії.

Ґрунт підготували ще до приходу окупантів

За часів Віктора Януковича — вихідця з Донецька — корупція та проникнення російської агентури в українську державну систему досягли критичних масштабів, особливо в силових відомствах, армії та органах безпеки. Водночас Москва продовжувала жорстко тиснути економічно й політично.

Суспільству нав’язували думку про те, що «Донбас — сильний та особливий регіон, який не підкориться Києву». Російське телебачення, поп-культура та новини формували інфопростір, у якому ці ідеї ставали нормою.

А потім настав 2014 рік. У Криму з’явилися російські військові без розпізнавальних знаків, поки Москва публічно заперечувала свою причетність. На сході України Росія діяла за тим самим сценарієм: намагалася видати власну агресію за «внутрішнє повстання» та «ініціативу місцевих мешканців». Слов’янськ став одним із перших міст, де маскували цю інтервенцію. І для мене це не абстрактний історичний факт — це моє рідне місто.

Наступні роки Росія завзято називала розв’язану нею війну «бунтом Донбасу проти України». Заздалегідь створена міфологія стала зручним «поясненням» для зовнішнього світу. Росія не просто використала наявні сепаратистські настрої — вона створила їх штучно.

Проте коріння виявилося міцнішим

У концепції Влада є ще один не менш важливий thesis. «Донбасифікація» завдала колосальної шкоди, але вона так і не досягла своєї головної мети.

Попри десятиліття русифікації, радянізації та пропаганди, українська ідентичність на Сході вистояла. Про це свідчить сама історія регіону:

• Василь Стус — один із найвеличніших українських поетів і дисидентів, родом із Донеччини. Він відмовився зректися своєї українськості перед радянською системою і загинув у радянському таборі.
• Анатолій Солов’яненко — видатний тенор із Донецька, який підкорив українською піснею найпрестижніші світові сцени.
• Володимир Сосюра — уродженець Дебальцевого, який подарував Україні один із найвідоміших проявів любові до Батьківщини: «Любіть Україну».

Ці постаті з’явилися не «всупереч» регіону — вони були його невід’ємною частиною та голосом.

Ба більше, до 2014 року на Донеччині та Луганщині вирувало зовсім інше життя. Формувалися нові культурні простори, активісти, митці, фестивалі та громадські ініціативи переосмислювали сучасну східноукраїнську ідентичність: індустріальну, часто російськомовну, зі складною радянською спадщиною, але абсолютно українську.

Головний прорахунок Росії полягав у помилковому переконанні, ніби русифікація остаточно знищила це коріння.

«Азов» і парадокс, який кремлівська пропаганда не здатна пояснити

Найкраще це видно на прикладі «Азова». Мало яке українське військове формування зазнало настільки масованої атаки російської дезінформації. Початкову історію підрозділу Москва роками виривала з контексту й використовувала як зброю для виправдання своєї агресії — просуваючи абсурдний міф про те, що Росія нібито вторглася в Україну задля «денацифікації».

Які б дискусії не точилися довкола окремих постатей чи символіки на етапі заснування підрозділу, намагання екстраполювати це на сучасний «Азов» — або тим більше на всю Україну — є чистою пропагандою.

Сьогодні 12-та бригада спеціального призначення «Азов» є підрозділом Національної гвардії України у складі 1-го корпусу «Азов». У її лавах борються бійці з усіх куточків України. І, як зазначає Влад у своїй статті, нинішній командир бригади — родом із Донецької області.

У цьому факті криється нищівний удар по всьому кремлівському наративу: чоловік із регіону, який Росія нібито прийшла «рятувати», очолює один із найпотужніших українських підрозділів, що нищить російських окупантів. Я також родом із Донеччини. І наші історії — зовсім не виняток.

Тисячі й тисячі українців зі Сходу, чимало з яких є російськомовними, сьогодні зі зброєю в руках захищають країну в лавах ЗСУ, Нацгвардії та інших підрозділах. Інші допомагають Україні з-за кордону. Хтось, як Влад, повернувся з еміграції й одягнув однострій. Хтось, як я, працює у таких країнах, як Нова Зеландія, мобілізуючи політичну, гуманітарну та суспільну підтримку. А хтось чинить опір, залишаючись в окупації.

Опір в окупації

Можливо, саме там провал «донбасифікації» відчувається найвиразніше. Рух цивільного опору «Жовта стрічка» діє на всіх тимчасово окупованих Росією територіях України, зокрема в Криму та на захоплених частинах Донеччини й Луганщини.

Його активісти ризикують життям у умовах тоталітарного режиму, де за будь-який вияв українськості загрожують допити, катування, ув’язнення або смерть. Попри це, на вулицях окупованих міст постійно з’являються українські прапори, жовті стрічки та листівки.

У жовтні 2025 року активісти розгорнули синьо-жовтий прапор просто біля стадіону «Донбас Арена» в окупованому Донецьку. Ці вчинки можуть здатися дрібницями лише тим, хто не усвідомлює ціни такого кроку в окупації. Для Росії цих людей взагалі не має існувати.

Якби кремлівська версія була правдою — якби ці землі дійсно були «російськими», а місцеве населення роками чекало на «визволення» — окупантам не довелося б кидати людей до в’язниць за синьо-жовту стрічку чи знищувати українські книжки. Жодного руху опору просто не виникло б.

«Донбасифікація» триває просто зараз

«Донбасифікація» — це не надбання минулого чи подія 2014 року. Концепція, сформульована Владом, надзвичайно актуальна сьогодні, і ми бачимо, як цей конвеєр працює просто зараз.

У липні 2026 року організація Human Rights Watch опублікувала розслідування про злочини Росії проти українських дітей в окупації. Українська мова та освіта знищуються. Дітям примусово нав’язують російські шкільні програми. За спробу навчатися в українських онлайн-школах загрожує переслідування та покарання родин. Щоб отримати атестат, вимагають російські паспорти. Школи перетворені на осередки мілітаризації та антиукраїнської пропаганди.

Експертна місія ОБСЄ у своїй звітній доповіді за цей рік також підтвердила факти системної мілітаризації, індоктринації дітей та цілеспрямованого витіснення української мови й ідентичності з навчального процесу на окупованих територіях.

Механізм залишається незмінним: знищити українську освіту й історію, зробити російську єдиною мовою статусу, переформатувати інформаційне поле, виростити дітей у переконанні, що Росія — їхня «батьківщина», а потім показувати наслідки цієї насильницької русифікації як «доказ» того, що населення тут нібито завжди було російським.

Це «донбасифікація» у її найрадикальнішому вияві. Вона є наочним нагадуванням: війна Росії — це війна не лише за території, а й за те, ким почуватимуться люди, які на них живуть.

Урок, засвоєний удома

Є причина, чому ця тема не полишає мене. Я родом із міста, яке Росія роками намагалася представити світові як «не зовсім українське». Окупанти прагнули перетворити моє рідне місто на ілюстрацію власного вигаданого міфу.

А завдяки тому, що інша частина моєї родини — із Заходу України, я з дитинства особисто знала тих людей, від яких нас на Сході так завзято намагалися відштовхнути.

Росія розповідала східним українцям казки про «ворожий» Захід, а світові — вигадки про «російський» Схід. Зрештою ці маніпуляції стали формальним приводом для кривавої війни.

Ось чому досвід «донбасифікації» важливий далеко за межами України. Здатність Росії виявляти реальні суспільні відмінності, гіперболізувати їх до рівня «нездоланного конфлікту» та перетворювати розколи на зброю — це методика, застосовна не лише до Донбасу і не лише в класичній війні.

Для західних демократій, які щодня стикаються з російською дезінформацією, політичним втручанням та гібридними загрозами, розуміння того, як конструюються такі наративи і як легко суспільство може сприйняти штучний розкол за природний, є ключем до власної безпеки.

Проте головний урок Донбасу полягає не в тому, що Росія змогла створити штучний «народ». Він полягає в тому, що попри колосальні ресурси та зусилля, она зазнала краху. З початком вторгнення українці об’єдналися й встали на захист своєї землі. Коріння виявилося живим.

Воно вижило в українських поетах, які творили в умовах радянського терору. У шахтарях і робітниках, які проголосували за Незалежність у 1991 році. У культурному відродженні Сходу перед 2014 роком. У жителях Донецька та Луганська, які пішли захищати Україну з перших днів війни.

Це коріння живе сьогодні в солдатах зі Сходу, які служать в українських підрозділах, зокрема в «Азові». У Владі, який захищає країну в лавах Нацгвардії. У кожному з нас за кордоном, хто адвокатує інтереси Батьківщини.

І воно живе в жовтій стрічці, таємно зав’язаній на вулиці окупованого Донецька людиною, яка поки не може безпечно назвати нам своє ім’я.

Головна стратегічна афера Росії полягала в тому, щоб перетворити економічний район на «ідентичність», цю ідентичність — на «образу», образу — на «конфлікт», а конфлікт — на виправдання загарбницької війни.

Це і є донбасифікація.

Усвідомити це критично важливо, адже найнебезпечнішою зброєю Росії була не просто брехня про «російський Донбас». Її головною зброєю було методичне, багаторічне навіювання думки про те, що українці з різних куточків власної країни мають між собою значно менше спільного, ніж це було насправді.

Незалежно від регіону народження, мови спілкування чи кремлівської брехні — українці обрали Україну.

І в цьому полягає головне попередження для всього світу: ніколи не дозволяйте ворогу писати вашу ідентичність за вас. Україна заплатила за цей урок немислиму ціну. Інші країни мають засвоїти його без подібних жертв.