Світовий Конґрес Українців (СКУ) оголосив лауреатів премії “30 до 30” – ініціативи, що відзначає молодих, проактивних і дієвих українців, які змінюють світ поза межами Батьківщини. Серед цьогорічних переможців – 27-річна Марія Соломія Бандрівська з Чикаго.
Дівчинка з чотирьох років виховувалася в Спілці Української Молоді (СУМ) в США, а сьогодні є членкинею її Крайової управи та референткою комунікацій. Крім того, Марія активно займається адвокацією України на політичному рівні та розвиває проєкти з психологічної підтримки постраждалих від війни.
Про перші емоції від нагороди, трансформацію лідерства, досвід роботи з американськими конгресменами та важливість ментального здоров’я – у нашому інтерв’ю.
Від вихованки до лідерки
— Маріє, вітаємо з отриманням нагороди! Розкажіть, як ви дізналися про перемогу і якими були ваші перші емоції?
— Дякую! Насправді я була на роботі, коли отримала цей імейл. Знаєте, у якийсь момент я вже навіть подумала: “Ну, мабуть, мене не обрали”, бо пройшло трохи часу. І тут відкриваю листа, читаю і перша думка: “Чекай-чекай, дай-но прочитаю ще раз, щоб переконатися, що все зрозуміла правильно!” (Сміється).
Одразу ж зателефонувала батькам – вони були неймовірно щасливі за мене. Це надзвичайне почуття, і я безмежно вдячна за таку оцінку.
— Що ця нагорода означає для вас на глобальному рівні? Це визнання минулих заслуг чи аванс і відповідальність на майбутнє?
— Це поєднання обох речей. З одного боку, мені приємно, що Світовий Конґрес Українців поважає і цінує мою роботу. З іншого – це величезне натхнення рухатися далі. Війна, на жаль, не закінчилася. Попереду ще дуже багато роботи, і її не поменшає навіть після нашої перемоги.
Усі лауреати премії відчувають цю вагу відповідальності. Але мене надзвичайно надихає те, що тепер я матиму нових колег по всьому світу. Це унікальна можливість ділитися ідеями, створювати спільні проєкти та працювати на глобальному рівні.
— Ви в СУМі з чотирьох років, організація фактично сформувала вас. У який момент ви зрозуміли, що хочете не просто бути її частиною, а будувати її зсередини?
— Переломний момент стався у 18 років, коли я перейшла на рівень дружинників і отримала свою синю краватку. Мій тато тоді очолював осередок СУМ у Чикаго і запропонував мені увійти до складу управи. Спершу я дуже сумнівалася, думала: “Ні, я ж ще дитина, які нові ідеї я можу запропонувати дорослим?”. Але ризикнула й стала наймолодшою членкинею управи. Перший рік на засіданнях я поводилася дуже тихо, більше слухала.
Все змінилося у 2018 році. СУМ обрав мене для участі в обміні дружинниками, і ми з дівчатами зі США поїхали вожатими в табір у Чернігів.
Я дуже соромилася своєї української мови, боялася акценту чи помилок. Але люди в Україні зустріли мене неймовірним теплом. Вони казали: “Це велике діло, що ти знаєш дві мови. Практикуй, не стидайся!”. Та поїздка все змінила. Я повернулася в США з мільйоном ідей. Українські колеги надихнули мене своїм баченням майбутнього організації. Тоді я нарешті знайшла свій голос і почала впевнено використовувати його на засіданнях та в комітетах.
— А як часто ви бували в Україні до цього?
— Коли ми з братом і сестрою були маленькими, батьки возили нас кожні кілька років на ціле літо до бабусі в село Нивиці, що на Львівщині. Я так сумую за тим часом і за українським селом! На жаль, після тієї поїздки 2018 року я в Україні більше не була.
— Що в цій трансформації від вихованки до керівниці осередку виявилося найскладнішим?
— Напевно, те, що є викликом для будь-якої організації – навчитися працювати з великою кількістю людей. Усі мають різні характери, свої сильні переконання. Хтось консервативний і каже: “Так було завжди, навіщо щось міняти?”, а хтось, навпаки, прагне радикальних реформ. Найскладніше – поважати кожну думку, але водночас уміти відфільтрувати найкращі ідеї, які дійсно розвиватимуть організацію та дозволять їй існувати десятиліттями.
У молодих лідерів часто виникає так званий “синдром самозванця” – думки про те, що ти замолодий або тебе обрали помилково. Ці сумніви намагаються збити нас із мети. Мені особисто долати це допомагає менторство. Потрібно знайти людей, яким ти довіряєш, які мають таку ж візію, і не боятися ставити їм мільйон запитань. Коли є комунікація, приходить і впевненість.
“Я завжди казала, що я – українка”
— Як трансформувалося ваше уявлення про українську ідентичність під час життя в США?
— Знаєте, у дитинстві я навіть не думала про те, що я американка. Завжди всім повторювала: “Ні, я українка!”. Зараз, звісно, я формулюю це як “американка українського походження”, але тоді це було категорично. Батьки змалечку записали мене в СУМ, на українські танці, до школи українознавства. З понеділка по п’ятницю тривали мої “американські” будні, а вечір п’ятниці, субота та неділя були повністю українськими.
Коли в американській школі нас просили розповісти якийсь цікавий факт про себе, я завжди казала: “Я українка”. Одноклассники реагували стримано: “Окей, добре, ми зрозуміли” (Сміється).
Але коли почалося повномасштабне вторгнення, американське суспільство нарешті збагнуло, чому це для мене так важливо. Весь світ прокинувся. Люди побачили, як палко українці дбають про свою землю і який колосальний внесок Україна робить у захист світової демократії.
До речі, мій тато народився вже тут, у США, а мама емігрувала з Львівської області у 25 років – спочатку до Канади, а потім до Америки, де вони й познайомилися.
— Ви були віртуальною гостею конгресмена Майка Квіґлі під час першого звернення Президента Байдена “Про стан справ у державі”. Як виникла ця співпраця?
— Це дуже цікава історія, яка виросла з нашої активності. Коли почалася велика війна, ми в Чикаго організовували мітинги майже щотижня. На одному з перших заходів моя молодша сестра Зоряна виступала з промовою. Вона згадала мою поїздку в Чернігів у 2018 році та розповіла про дітей у тому таборі – вони вже тоді були сиротами або переселенцями через війну на сході України.
Конгресмен Квіґлі був на цьому мітингу, почув її виступ, і це його дуже зачепило. Він зв’язався зі мною, щоб дізнатися більше про мою діяльність у СУМі. Через ковідні обмеження нас не могли запросити безпосередньо до Вашингтона, тому я стала віртуальною гостею. Нашим головним завданням тоді було відкрити людям очі на Україну, розповісти, хто ми є і за що боремося. Сьогодні фокус змістився: про Україну вже знають усі, тому головний меседж тепер – “Будь ласка, не забувайте про нас, не звикайте до війни”.
— Як загалом змінилися настрої американців щодо України за ці роки і які аргументи сьогодні працюють найкраще?
— Нам дуже допомагають послідовні політики, які завжди на нашому боці. Але якщо говорити про звичайне суспільство, то два роки тому стався серйозний зсув. Американці побачили, що українці – це не просто жертви, які потребують жалю. Вони побачили неймовірну технологічність та стратегію.
Сьогодні американців захоплює наш технологічний розвиток, те, як ми застосовуємо дрони, як реформуємо військову справу. Ми змінюємо наратив: українці – це інноватори. У нас немає ментальності жертви. Наш головний аргумент зараз: “Ми спроможні перемогти, ми знаємо як. Нам просто потрібні інструменти – зброя та фінансування”.
Ментальне здоров’я та місія в Одесі
— Велика частина вашої діяльності присвячена ментальному здоров’ю. Чому саме ця сфера?
— Психологія – це моя пристрасть із дитинства. Мені завжди подобалося спостерігати за людьми, аналізувати їхню поведінку, міміку, те, як вони проявляють тепло чи тримають дистанцію. Тому в університеті я вивчала психологію, згодом працювала в психіатричній практиці з пацієнтами, які мали важкі розлади – депресію, шизофренію, тривожність.
Коли я вступила до аспірантури, щоб здобути ступінь магістра з глобального здоров’я (Global Health), настав 2022 рік. Деякі з моїх колег їхали на практику в Африку, а я чітко знала: хочу досліджувати ментальне здоров’я українських біженців та вплив війни на їхню психіку.
Я працювала з засновницями організації “Допомога і Надія для України” (Help and Hope 4 Ukraine). Спершу створила для них вебсайт, де зібрала перевірені ресурси, зокрема від Міністерства охорони здоров’я України. А рік тому ми запустили освітню відеосерію про травму, депресію, тривогу та подолання стигми.
Стигма щодо ментального здоров’я в українському суспільстві досі існує, хоча люди стають більш відкритими до терапії. Особливо важко тим, хто за кордоном важко працює, забезпечує дітей – вони вважають турботу про свій психологічний стан “розкішшю”. Але ментальне здоров’я прямо впливає і на фізичний стан, і на дітей, які копіюють реакції батьків. Про це необхідно говорити.
— Ви також тривалий час координували проєкти в Одеській області. Розкажіть про цей досвід.
— Так, два з половиною роки – до січня цього року – я працювала у приватній фундації, де менеджерила команду в Одесі (зараз я змінила роботу і працюю директоркою з розвитку та фандрейзингу в одній зі шкіл Чикаго). Наша діяльність на Одещині охоплювала два абсолютно різних напрями: роботу в місті Ізмаїл та в селі Петровірівка.
Один із моїх улюблених проєктів – розвиток цифрової грамотності сільських дітей. Ми закуповували та надсилали ноутбуки в сільські школи, виділяли стипендії вчителям для проведення позакласних занять із програмування. Ці діти неймовірні! Вони у своєму віці знають про технології набагато більше, ніж я знала в їхні роки в Америці. ІТ в Україні розвивається шаленими темпами, і ці навички – це інвестиція в їхнє майбутнє.
Другий напрям – щоденна робота з військовими бригадами. Ми координували забезпечення: від аптечок (IFAK) та медикаментів до зимового взуття. Але найважливішим був людський контакт. Вони були такі вдячні просто за те, що хтось із ними щиро розмовляє по 10 хвилин щодня.
Пам’ятаю випадок: один із наших захисників щойно повернувся з передової у свій день народження. Ми вирішили зробити йому сюрприз і передали через команду капкейки. Він був такий вдячний що про нього пам’ятають і хочуть порадувати. Такі дрібниці дають воїнам величезну надію.
Про майбутнє
— Як референтка комунікацій СУМ в Америці, як ви залучаєте сучасну молодь?
— Моє завдання – об’єднати осередки по всій країні. Щоквартально я випускаю інформаційні бюлетені. Ми в Чикаго активні, але важливо знати, що робить Клівленд чи Балтімор. Я роблю спеціальні “рубрики-прожектори” (Spotlights) на ті осередки, які проводять круті збори на дрони чи медицину, щоб інші переймали цей досвід.
Щодо молоді, то ми – діти інтернету (я виросла на Facebook), але сучасне покоління визнає лише Instagram та TikTok. Тренди змінюються щодня. Моя мета зараз – залучати студентів на стажування, щоб вони самі створювали сучасний, крутий і зрозумілий для їхніх однолітків контент, просуваючи українські наративи через актуальні платформи.
— СУМ, адвокація, основна робота, волонтерство… Як ви все встигаєте і де берете енергію?
— Головне – знати власні межі. Вигорання – це дуже серйозно. Можна взяти на себе мільйон завдань, але мільйон перше тебе просто зламає. Сила лідера полягає не в тому, щоб тягнути все самому, а в тому, щоб відкрито сказати колегам: “Слухай, я зараз цього не витягую, допоможи мені або давай знайдемо когось іншого”. Делегування та чесний діалог – це ознака сили, а не слабкості. Необов’язково бути членом десяти організацій. Достатньо робити одну справу, але вкладати в неї всю душу.
— Голова комісії премії Наталія Пошивайло-Таулер зазначила, що “30 до 30” – це відзнака з прицілом на майбутнє. Яким буде ваш наступний великий проєкт для України?
— Він однозначно буде пов’язаний із ментальним здоров’ям. Я продовжуватиму роботу в СУМі, але свій професійний фокус хочу спрямувати на співпрацю з українськими університетами, такими як НаУКМА чи УКУ. Я мрію разом із українськими професорами психіатрії та психології створювати навчальні програми та семінари для студентів. Після війни подолання психологічних травм у дітей та дорослих, які повертатимуться в Україну, стане одним із найбільших викликів для держави, і готувати фахівців потрібно вже зараз.
— Що б ви порадили молодим українцям за кордоном, які лише шукають свій шлях у громадському активізмі?
— Поєднайте те, що вас цікавить у професійному чи буденному житті (робота з дітьми, ІТ, академічна сфера), з потребами української громади. Знайдіть свою нішу. Не обов’язково створювати нові благодійні фонди – їх уже безліч, і вони роблять чудову роботу. Просто знайдіть своє місце всередині наявної системи та знайдіть правильних менторів.
Майте віру в себе, віру в Бога і віру в Батьківщину. Знайте, що наприкінці дня Україна все одно буде переможцем. Просто тримайтеся цієї ідеї.
Останні новини
#LocalAction
