Крізь стіну “лівих” поглядів та обіцянок політиків: як звучить голос України в далекій Аргентині

Російська присутність у Південній Америці – це не новий виклик, а глибоко вкорінена історична та геополітична реальність. В Аргентині кремлівська пропаганда десятиліттями вибудовувала мережу впливу через культуру, освіту та політичні зв’язки. Особливу роль у цьому процесі відігравав бізнес.

Про те, як українська громада протидіє цим впливам, чому латиноамериканське академічне середовище симпатизує лівим поглядам, а культурна дипломатія – чи не єдиний ефективний ключ взаємодії з місцевим населенням, ми поговорили з Юрієм Данилишиним, Віцепрезидентом Світового Конґресу Українців у Південній Америці та головою Управи Товариства “Просвіта” в Аргентині.

Анатомія російського впливу

Російський вплив у Латинській Америці, і зокрема в Аргентині, можна простежити до дипломатичних відносин, що існували на початку 20 століття. Належність до російської монархічної аристократії або зв’язок з нею були важливими для консервативного суспільства, яке керувало Аргентиною на той час, молодою та економічно потужною країною. 

Коли російська монархія впала, багато аристократів шукали притулку в Латинській Америці, тоді як їхні високопоставлені військові офіцери організовували армії в регіоні для воєн, таких як Чако-Парагвайська війна. 

Тоді головною рушійною силою об’єднання була Російська (Царська) православна церква, єдина православна церква в регіоні, в якій брали участь усі православні християни (росіяни, греки, болгари, румуни, білоруси, сирійці тощо). Вона була, певною мірою об’єднуючим елементом, який зближував людей з цією церквою. У ті ранні часи українських православної та греко-католицької церков ще не було у реґіоні.

Ще один аспект, який не слід применшувати, полягає в тому, що українська громада спочатку була розділена на сепаратистів та проросійських, і хоча цей поділ сьогодні зменшився, проблема все ще існує: проросійські об’єднання продовжують існувати, маршируючи, наприклад, на День Перемоги. Це маргінальні демонстрації, але заперечувати їхнє існування нерозумно, оскільки вони впливають на наше суспільство та наших політиків, які завжди неохоче висловлюються, коли йдеться про конфлікти.

Найголовнішим потужним майданчиком впливу є державні університети, зокрема гуманітарні факультети. Інтелектуальні кола Аргентини традиційно мають сильні ліві погляди, які базуються на історичному антиамериканізмі. Безсумнівно, найбільший вплив здійснюється через університети, зокрема гуманітарні факультети, де ліві сили використовують та ідеологізують весь студентський колектив, зокрема через антибританські та антиамериканські настрої, які пронизують практично весь регіон. 

Зв’язок України зі США та Англією (не можна забувати, що було два британських вторгнення та війна за Фолклендські острови; колоніалістична позиція Англії зберігається навіть сьогодні, незважаючи на резолюції ООН).

Російське посольство та “Русский дом” (Casa Rusa) системно працюють із цими настроями, інтегруючи свої наративи туди, де панує скепсис щодо США та Західної Європи. Оскільки Україну зараз сприймають через призму її союзництва із Заходом, частина аргентинських лівих автоматично переносить свій негатив на нашу державу.

Ситуація ускладнюється й демографічно: за останні роки до Аргентини прибуло близько 130 тисяч росіян з суттєвими фінансовими ресурсами, які вони використовують, аби гучно заявляти про себе в аргентинському просторі. Усе це підкріплюється великою медіамережею, включно з радіостанціями, що популяризують “велич російської культури” та нічого не розповідають про війну, каже Данилишин.

Політична обережність й “баланс” в медіа

Що стосується місцевих новинних медіа, то після шаленого сплеску інтересу в перші дні повномасштабного вторгнення, тема України зникла з перших шпальт – її витіснили внутрішні проблеми та футбол, який займає понад половину ефірного часу. 

Коли ж про війну згадують, то часто застосовують принцип так званого “балансу сторін”, який лише шкодить. Телеканали подають український та російський погляди одночасно, створюючи деформовану об’єктивність. 

Пересічний аргентинець, далекий від європейського контексту, просто перестає розуміти, хто винен і де правда, і в цьому тумані сумнівів Кремль отримує свою перевагу. Водночас відвертих симпатій до Росії чи її агресії серед простих людей немає – радше панує нерозуміння глибини трагедії та втома від далекої війни, яка триває за 13 тисяч кілометрів від них.

З приходом до влади президента Хав’єра Мілея вектор офіційного Буенос-Айреса, хоч на самому пожатку абсолютно про український – чітко розвернувся в бік Вашингтона, тому позиція Аргентини щодо України нині зараз значною мірою орієнтується на США, розповідає Віцепрезидент СКУ. Проте на рівні середньої ланки політикуму українська громада постійно натрапляє на стіну обережності та небажання місцевих чиновників “створювати собі клопоти”. Аргентинські політики щедрі на обіцянки та дружні поплескування по плечу, але коли доходить до справ, усе часто зупиняється.

Аналогічний тиск через так звану конфліктність відбувається і на місцевому рівні. Наприклад, український танцювальний ансамбль щороку закриває масштабний фестиваль Oktoberfest у провінції Кордова перед 30-тисячною аудиторією. Коли українці виходять у фіналі із великим транспарантом “За самостійну, соборну, незалежну і цілісну українську державу”, мер міста одразу отримує розлючені дзвінки з посольства РФ із вимогами заборонити “політичні виступи”. 

“На щастя, конкретно цей посадовець поважає українців і не піддається тиску, але більшість чиновників у країні воліють уникати подібних ситуацій, щоб перестрахуватися”, – каже Данилишин.

Головна зброя – культура

Попри шалений ресурсний дисбаланс, українська громада Аргентини тримає удар уже понад століття. Головне, чого вдалося досягти за роки діяльності – це чітко донести до аргентинців, що Україна не є частиною Росії. Якщо раніше після проголошення нашої незалежності всіх вихідців зі Сходу Європи скопом називали “руссос”, то сьогодні суспільство нарешті бачить різницю.

Провідним інструментом адвокації та розбивання російських міфів є культура високого рівня. 

“У самій Україні часто не до кінця розуміють, яку колосальну вагу має культурний продукт на еміграції. Росіяни давно усвідомили цю силу: вони роками привозять свої найкращі класичні колективи до найвідоміших театрів, вкладаючи в це величезні державні кошти, які не окупаються комерційно, але бездоганно працюють на імідж держави”, – розповідає Віцепрезидент СКУ.

“Щоб протидіяти цьому, нам, українцям, необхідно показувати масштаб власного мистецтва – привозити виставки рівня Марчука, ансамблі Вірського чи капели бандуристів, демонструючи, що наша культура самобутня і не має нічого спільного з російською. Головний принцип, який потрібно засвоїти – це вихід за межі власного безпечного простору. Вареники треба продавати за кордоном нашої громади, а не всередині”, – додає він. 

Серед яскравих історій успіху громади – зрив протокольного заходу під час візиту Володимира Путіна до Аргентини. Тоді російський диктатор мав покласти квіти до пам’ятника аргентинському національному герою, проте українська громада влаштувала настільки потужну й гучну маніфестацію. Покладання квітів з дітьми всіх “братніх народів” було скасовано. 

Іншим прикладом особистої дипломатії є видання книги про Голодомор за кошти мерії Буенос-Айреса. Завдяки наполегливості придстаників товариства Просвіти вдалося переконати тодішнього секретаря з прав людини міської влади профінансувати друк українських матеріалів, перекладених іспанською мовою. Сьогодні ця книга є частиною офіційної трилогії про геноциди XX століття в Аргентині, поруч із Голокостом та Вірменським геноцидом.

Головною ж внутрішньою перемогою Віцепрезидент СКУ вважає повернення нащадків мігрантів до своїх витоків, яке спровокувала повномасштабна війна. Люди, які роками не цікавилися корінням, самих українців та навіть представники єврейської громади, які раніше позиціонували себе “росіянами”, тепер приходять до “Просвіти” та шукають свої коріння.

Якщо до пандемії суботня школа налічувала 40 дітей, то сьогодні разом із дорослими на віртуальних курсах навчається понад 180 осіб. “Дорогим і дуже страшним коштом, але українці в Аргентині остаточно усвідомили себе українцями”, – додає Данилишин. 

Марафон адвокації

Голова аргентинської “Просвіти” зазначає, що універсальних порад для всього світу не існує, адже кожна країна має свої “дверцята”, за якими ховається унікальна місцева проблематика, кон’юнктура та настрої уряду. Проте для регіону Латинської Америки діють свої специфічні правила гри.

Тут критично важливо навчитися мислити латиноамериканськими категоріями. Не можна просто взяти суто європейську культурну чи політичну програму і сподіватися на аналогічний успіх у Південній Америці. Місцева аудиторія потребує яскравих, масштабних, зрозумілих та популярних форматів, які здатні зачепити емоційно. 

Крім того, адвокація в таких країнах – це не спринт, а тривалий марафон. 

“Робота не може обмежуватися до одного фільму або виставки. Потрібна щоденна, системна присутність в інформаційному полі”, – каже Данилишин.

Також необхідно активно залучати коаліції: українці в Аргентині досягають більшого, коли виступають пліч-о-пліч із активними громадами Польщі, Литви чи Латвії, які розділяють антиколоніальні погляди та допомагають підсилювати маніфестації.

Крім того, для рівної боротьби з багатомільйонною російською пропагандистською машиною Україні критично необхідно забезпечити постійну присутність активного дипломатичного корпусу та системно виділяти державні інвестиції на масштабні культурні проєкти й переклади історичної літератури іспанською мовою. 

Тільки тривала системна праця та розуміння менталітету регіону дозволять остаточно переламати ситуацію на користь України, наголошує Віцепрезидент СКУ.