СВІТОВИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНЦІВ

icon

Щоденник захисниці. Анна Олсен

#UkraineNews
December 4,2022 690
Щоденник захисниці. Анна Олсен

Для читачів циклу «Щоденник захисника» –  ми подаємо 1 частину  великої статті, опублікованої в Новинарні 25 листопада про бойову медикиню Анну Олсен, яка служила в останні дні блокади Маріуполя, потрапила в полон і потім була звільнена на обмін. Перша частина розповідає справжню історію служби Анни в українській армії протягом ночі, коли її підрозділ, який потрапив в облогу на заводі імені Ілліча, зрозумів, що є лише два варіанти – спробувати прорив із високим ризиком або здатися.

***

Події, які розгорталися в Маріуполі навесні 2022 року, назавжди вписані в історію України кров’ю його жителів та захисників. Втім про цей героїчний епізод залишається сила-силенна запитань, на які ще належить отримати відповіді. Чимало з них стосується подій навколо заводу імені Ілліча, оборону якого тримали морпіхи – бійці 36-ї бригади, 1-го, 501-го та 503-го окремих батальйонів морської піхоти.

Якщо за історією “Азовсталі” весь світ міг спостерігати фактично “наживо”, то реальна картина з ММК ім. Ілліча для широкого загалу залишалася невідомою. На початку квітня російські пропагандисти почали ширити відео здачі в полон 501-го батальйону. Ще кілька днів так звані “воєнкори” РФ чергували під заводом, щоб зафільмувати очікувану здачу в полон більшої кількості українських морпіхів.

В український інформаційний простір проривалися окремі повідомлення про те, що бійці різних підрозділів 36 обрмп ВМСУ опинилися фактично в безвихідній ситуації, готові прийняти останній бій, надіслали останнє відеозвернення тощо. Частина аудиторії сприймала такі новини як фейки або прояви слабкості.

Проте з 12 квітня близько тисячі морпіхів справді здалися в полон. Цьому передувала невдала спроба частини бригади на чолі з комбригом Баранюком прорватися з оточення в бік Запорізької області. Менша частина морпіхів з’єдналася із захисниками “Азовсталі”.

Як відбувалася оборона заводу Ілліча і здача в полон? Як і хто ухвалював це рішення на ММК? Як ставляться росіяни до українських військовополонених, зокрема жінок? Як ведеться нашим бранкам у колоніях на території Росії? Як відбувався перший цілковито “жіночий” обмін 17 жовтня? Чому двоє обміняних українок вирішили залишитися на окупованій території?

Про все це ми розмовляємо з сержантом Анною Олсен – старшим бойовим медиком роти з хіміко-біологічного захисту 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Білинського, яка разом із побратимами та посестрами перебувала на заводі Ілліча, потрапила в полон та пробула там шість місяців.

Сонячна життєрадісна дівчина з позитивним позивним “Рижуля” (інша прізвисько – “Лімонка”) дивом вижила в пеклі російських бомбардувань. Пройшла через фізичні й психологічні тортури в рашистському полоні, де й досі залишається її чоловік. І дуже сумує за донечкою, яка опинилася на окупованій території Херсонщини.

Попри це, Анна Олсен випромінює неймовірний оптимізм, патріотизм і віру в нашу Перемогу.

“Захопивши лікарню, росіяни розстрілювали поранених пацієнтів-військових”

“Військову кар’єру я розпочала у 19 років. Узагалі, це була моя мрія дитинства – стати військовослужбовицею. Після 9-го класу хотіла піти у військовий ліцей, але мама мене переконала вступити в медичний коледж. І у 2015 році, щойно я випустилася з дипломом фельдшера – одразу підписала контракт із ЗСУ”, – розповідає Аня.

Зараз їй 26. І з них п’ять років дівчина служить у 36-й бригаді морської піхоти, що базується в її рідному Миколаєві.

Перед повномасштабним вторгненням російських військ Рижуля перебувала на ротації в тимчасовому пункті управління 36 обрмп в селищі Каменськ на північній околиці Маріуполя. Це невелика тилова частина: продовольчі й речові склади, медична служба тощо.

Тож Аня займалася звичайною роботою “тилового” військового медика: підписанням шляхових листів, видачею таблеток, бинтовуванням порізаних пальців та лікуванням інших побутових травм, з якими зіштовхуються військові не на бойовому завданні.

Аня з побратимами

Із наближенням 24 лютого до відома особового складу довели, що в кожного постійно має бути при собі “тривожний рюкзак” з мінімальним набором необхідного, що у випадку тривоги треба ховатися в укриття, бо можливі ракетні бомбардування тощо.

Проте знати, що “велика війна” можлива, й опинитися в її епіцентрі – як виявилося, дуже різні речі.

Повне усвідомлення того, наскільки все серйозно, прийшло до Каменська 26 лютого, коли в пункт дислокації морпіхів уперше “прилетіло” з російського літака.

– Територія там доволі маленька – це колишнє СІЗО, буквально кілька будиночків і доріжка, – розповідає Анна. – На момент прильоту я якраз перебирала медикаменти в бункері. І тут – різкий свист, “бах!”… У першу мить ти сидиш і не розумієш, що трапилося взагалі – мозок просто не хотів це приймати. А тоді залітають хлопці і кричать: “Потрібен медик!”.

І все: розгубленість миттю зникає, ти хапаєш, що треба, й біжиш нагору – виконувати свою роботу.

Там, як виявилося, вже було страшне: горіли машини, будинки, все “розворотило” так, що дуже складно ноги не поламати. Ще й тільки-но сніг розтанув, болотяка така – біжиш, падаєш, брудний, ноги роз’їжджаються… Той ще був марафон.

Наліт насправді виявився несподіваним: це був обід, люди мінялися з постів, ішли їсти, хтось стояв курив. І раптом в одну секунду життя розділилося на “до” і “після”.

Зі мною були дівчата, які вже мали бойовий досвід, тож упоралися ми досить швидко. Проблема була в тому, що машина вціліла тільки одна, а поранених було восьмеро. І ще двоє хлопців, на жаль, загинули. Треба було швидко зорієнтуватися, кому можна надати допомогу на місці, а кого евакуювати в лікарню.

“Важких” було троє. І, на мій превеликий жаль, один із них зрештою не вижив. Але не тому, що медики не змогли йому допомогти. Він би одужав. Якби другу маріупольську лікарню, в якій він лежав, не захопили росіяни.

– Ви маєте на увазі, що вони вбивали поранених?

– Так. Його застрелили на місці. І, мабуть, не лише його. Хоч там були і військові, й цивільні.

Мені про це розповіли вже пізніше, на заводі. Я була шокована. Я ж добре пам’ятаю цього чоловіка: він втратив багато крові, але залишався при свідомості, постійно з нами говорив, допомагав нам, як міг…

 “Я могла виїхати до бомбардування. Але там же мої хлопці!”

Справжнє пекло в Маріуполі почалося у березні. На той час кілька батальйонів морської піхоти, серед яких був і Анін підрозділ, уже перебували на заводі імені Ілліча, де, як і на “Азовсталі”, були надійні підземні бункери.

Рижулю, як єдину дівчину в підрозділі, хлопці всіляко оберігали. Тож поки вони виконували різні бойові завдання, Аня фактично постійно перебувала в укритті з іншими жінками та пораненими – загалом близько 70 осіб.

– Найбільш важким надавали допомогу в іншому бункері, де був військовий шпиталь. Там же розташовувалося й керівництво нашої бригади. А в нас було лише троє медиків, тож ми розділили обов’язки залежно від того, хто який мав досвід. Бо одна справа, коли ти на кожній ротації маєш справу з “бойовими”. А коли ти з глибокого тилу й найскладнішим твоїм “пораненим” досі був кухар, який через неуважність засунув руку в шинковку…

Хоч мені як фельдшеру було трішки легше в цьому плані, бо я працювала на “швидкій допомозі”. Як десь чогось не знаєш, то “смєкалка” виручає. Але все одно бойовий досвід – це бойовий досвід.

Анна Олсен

– Опинившись у такій “м’ясорубці” після років спокійної служби в тилу, ви не пошкодували, що свого часу вирішили стати військовослужбовицею?

– Ні разу. У мене, до речі, була можливість виїхати ще до початку бомбардування. Але я цілком свідомо вирішила залишитися. Бо це мої хлопці.

Моїм діткам – по 19 років, щоб ви розуміли. Це був найостанніший призов, коли підписали контракт.

Їх було п’ятеро. Мій командир завжди жартував, що я “як квочка з курчатами” – бо де я, там завжди і вони. І ці “діти” вели себе так героїчно, як не кожен “дорослий-дорослий” зможе. може так зробити.

Один хлопчик – у сім’ї пізня дитина, батьків у нього немає, його виховували бабуся з дідусем – закрив собою побратимів. Отримав важке поранення ноги, досі ще його доліковує. А троє вже повернулися у стрій!

– Ви про них як про дітей говорите, а хтось у таких випадках ображається за наших бійців. Бо хоч які вони молоді, а це передусім воїни, захисники.

– Вони герої, звісно. Але для мене вони – діти, – каже 26-річна медикиня.

Спроба прориву: “зрозуміли, що пахне смаленим, і вирушили назад”

– 11 квітня на офіційній сторінці 36-ї бригади у фейсбуці з’явився текст зі зверненням морпіха з оточеного Маріуполя, із заводу “Азовмаш”. Автор наголошував, що ситуація дуже складна, в підрозділу закінчуються боєприпаси, а підтримки немає. Тоді багато хто вирішив, що це ворожа ІПСО і сторінку підрозділу зламали. Хоча “Новинарні” достеменно відомо, що лист був справжнім, і написав його один з офіцерів. Згодом допис було видалено, але сталося це вже після того, як стало відомо, що більша частина оточених у Маріуполі морпіхів пішли в полон.

Ще частина, як відомо, зуміли прорватися на “Азовсталь” і продовжували тримати оборону разом із полком “Азов”. Була також група під командуванням комбрига 36 обрмп, Героя України Володимира Баранюка, яка нібито спробувала піти на прорив – і вийшли вони саме із заводу Ілліча. Згодом стало зрозуміло, що сам Баранюк, начштабу бригади Дмитро Кормянков та, очевидно, принаймні частина бійців, які пішли з ними, врешті потрапили в полон до росіян.

Ви перебували в епіцентрі тих подій. Розкажіть як складалася ситуація – з того, що відомо вам особисто. Хто зрештою ухвалював рішення здатися, скажімо, для вашого підрозділу? Адже у вас це відбувалося не так, як на “Азовсталі”, звідки “евакуація в полон” відбувалася за наказом найвищого командування.

– Я звичайний медик, тож навряд чи можу оцінювати ситуацію в масштабах усієї бригади. Але

НАМ КАЗАЛИ, ЩО МИ, ДУЖЕ М’ЯКО КАЖУЧИ, “ТРОШКИ В СРАЦІ”.

У нас було мало продовольства. Хоч мене як медика більше цікавило медичне забезпечення – а воно теж стрімко вичерпувалося, бо було дуже багато поранених. Та головне, було дуже мало б/к. Конкретно наша зброя (а в мене рота зі специфічною зброєю) закінчилося дуже швидко, залишилися тільки автомати і пістолети.

При цьому “прильоти” ставали все частішими, нас постійно бомбили різними видами авіабомб. І ці удари були настільки точні, що здавалося, наче хтось їм розказував, куди саме треба бити. Бо найбільше “прилітало” саме по офіцерському бункеру.

А оскільки мій бункер був поруч, то й ми постійно отримували “за компанію”. За день могли нарахувати до 8-9 “прильотів”. Уже навіть розклад їхній вирахували й приблизно знали, коли матимемо 1-2 спокійних години.

Рахуєш: три прильоти по ангару вже було – ага, значить, є час швидко вибігти нагору й взяти щось із продовольства (там у нас були мішки з крупами і тушонкою). Ангар величезний, а даху вже фактично немає: стоїш, наче на стадіоні, рахуєш зірки… І бачиш: знов полетіло, треба бігти назад.

Тобто ситуація була справді дуже складна, і довго так тривати не могло.

В якийсь момент у наш бункер прийшов командир мого підрозділу, щоб порадитися. У нашому підрозділі всі рішення, що стосувалися нас усіх, завжди ухвалювалися колективно. Командир завжди з нами радився: змальовував ситуацію, висловлював свою думку, вислуховував наші. І зрештою ми доходили до якогось спільного компромісу. Це така велика сім’я, недаремно до нас завжди всі в частині намагалися потрапити.

Словом, він приходить, розповідає все, як є, і каже, що буде спроба прорватися з оточення. На той час ми перебували в трьох кільцях російських військ – нас оточувало близько 14 тисяч. І найперше, найближче кільце все більше стискалося: бої вже почалися не тільки на околиці самого заводу, а й фактично біля наших бункерів.

Він пояснив усі ризики. І ми погодилися, що треба спробувати.

Командир розповів, якою плюс-мінус буде дорога; як себе поводити, якщо підіб’ють машину (я мала їхати разом із пораненими); як відрізнити своїх від росіян; що, де і які слова казати та як ми маємо відповідати.

І от у глибоку ніч, десь на початку першої, ми спробували виїхати. У мене в підрозділі залишилася лише одна машина, склепана з деталей усіх тих машин, які розбили орки. І от ми в неї повантажилися й поїхали: без ліхтарів, наосліп, довіряючи водію. Завод був величезний – здається, близько 10 квадратних кілометрів.

Ми вже досить багато проїхали, коли почалося бомбардування. Літаки, артилерія, кулемети – там було все. Просто величезна “світломузика” серед ночі. А це ж величезна колона намагалася виїхати. І от усе зупинилося, їхати далі неможливо, навколо тебе щось спалахує, вибухає, горить – змішалися коні й кролики, хаос такий.

Я сиділа в машині біля бензобака, машина була без тенту. Дивлюся: таке небо зоряне, красиве… І думаю: хоч би, якщо прилетить, то так, щоб я нічого не встигла зрозуміти.

І тут наш командир наказує різко повертатися. Ми зрозуміли, що діло пахне смаленим – і вирушили назад.

Або на “Азовсталь”, або в полон

Щойно доїхали до свого бункера й почали вивантажуватися, як просто на нас летить літак і скидає бомбу в ангар, який усього метрів за 200. Я вам так скажу: там навіть ті, хто в Бога не вірив, у нього повірили.

Всі були перелякані, брудні, пошарпало нас добряче, багатьох контузило. Але нам дуже пощастило: всі живі. Бо загалом під час тієї спроби прориву було дуже багато “двохсотих”. Чимало “прильотів” під час обстрілу влучило в машини, які транспортували поранених… Багато хлопців і дівчат тоді полягло.

Ми швиденько забігли назад, у бункер – і вже після цього вирішили здаватися.

Читати продовження на сайті Новинарні