“Памʼять – гіперстрибок у майбутнє”: як Україна повертає своїх героїв з еміграції додому

Наприкінці квітня президент України Володимир Зеленський публічно оголосив про створення Пантеону видатних українців та початок перепоховань діячів, які померли в еміграції. 

Першими повернули додому лідера Організації українських націоналістів (ОУН), полковника армії Української Народної Республіки (УНР) Андрія Мельника та його дружину Софію Мельник (Федак). Подружжя перепоховали 25 травня на Національному військовому меморіальному кладовищі (НВМК) на Київщині. 

Саме ці перші перепоховання стали практичним стартом ініціативи. Але робота почалася значно раніше – тихо, кропітко, у дипломатичних листуваннях і розмовах з українськими громадами за кордоном.

19 травня президент Зеленський розповів, що також триває підготовка до перепоховання з Нідерландів полковника Євгена Коновальця.

Голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Алфьоров в інтервʼю для Світового Конґресу Українців (СКУ) розповів, чому саме зараз держава взялася за це завдання, як виглядає процес зсередини, про незамінну роль українських громад у збереженні памʼяті й чому місце поховання – це лише один із способів пам’ятати.

Не ініціатива, а стратегія

Перепоховання в Україну відбувались і раніше завдяки окремим ініціативам міст або громад, розповідає Алфьоров. Так, наприклад, у січні 2017 року вдалося врятувати тлінні останки поета Олександра Олеся: термін оренди його могили в Чехії добіг кінця, і без втручання вона просто зникла б. Але все це були точкові, розрізнені дії, додає історик.

Сьогодні, каже він, ситуація принципово інша, адже до процесу залучені Офіс Президента, Міністерство закордонних справ, Міністерство у справах ветеранів та УІНП.

“Це вже державна стратегія”, – зазначає Алфьоров й додає, що ще до того, як президент публічно оголосив про пантеон, підготовча робота вже велася за його дорученням: аналізувалася законодавча база, оцінювалася поточна ситуація, опрацьовувалися можливості перепоховань у різних країнах.

Робота – щоденна і багатовекторна. Одночасно готується законопроєкт, опрацьовується фінансова та архітектурна складова, оголошуватиметься конкурс, ведуться складні дискусії щодо списку осіб, які мають увійти до пантеону. 

“Це надзвичайно складне завдання. Найважливіше зараз – не заговорити процес. Якщо одразу перейти до наказів і розпоряджень, це створить ризик бюрократії та маніпуляцій. Спершу має бути кропітка фахова робота, і лише потім – формалізація на рівні рішень і законів”, – додає голова УІНП.

Що стосується самих перепоховань, то за церемоніями стоїть складна й часто бюрократично виснажлива робота: кожна країна має власне законодавство і правила щодо поховань і цвинтарів, розповідає Алфьоров.

У низці випадків потрібна згода родичів, але коли їх немає, процес ускладнюється. Якщо спливає термін оренди могили й платити нікому, останки можуть перепоховати у братських могилах, а місце звільняють. Іноді догляд за похованнями беруть на себе громадські організації, як-от “Пласт”, або ж анонімні платники, яких неможливо ідентифікувати через захист персональних даних.

“Немає кейсу, який би задовольнив усі абсолютно випадки”, – додає голова УІНП. “Кожне перепоховання – це окрема дипломатична і юридична історія”.

Громади як хранителі памʼяті

Тими, хто десятиліттями зберігав пам’ять і доглядав могили українських діячів за кордоном, були українські громади. Вони брали на себе відповідальність за поховання, зберігали архіви, видавали книжки, утримували бібліотеки – за власної ініціативи та власним коштом, аби забезпечити безперервність української присутності поза межами держави.

Місця поховань стали одним із ключових вимірів цієї роботи. У країнах, де осідали хвилі еміграції, громади опікувалися могилами: оплачували оренду, доглядали за ними, організовували панахиди. Українські організації брали на себе відповідальність за їх збереження, коли родичів уже не залишалося. Без цієї тривалої й часто непомітної роботи значна частина поховань просто не збереглася б, каже Алфьоров.

Саме тому процес перепоховання навіть за наявності чітких підстав може бути чутливим для громад, які роками доглядали ці місця, визнає історик. Так сталося, зокрема, в Люксембурзі, де частина громади критично сприйняла перепоховання Андрія Мельника. Люди, які опікувалися могилою, не відчули себе повною мірою залученими до процесу. 

Алфьоров визнає, що комунікація могла бути недостатньою, і що частину громади, яка опікувалася похованням, не залучили до обговорення.

Втім, історик додає, що підґрунтям такої реакції є не лише процедурне питання, а й глибший вимір пам’яті. Для громад могила є не просто місцем поховання, а символом присутності України у світі, матеріальним підтвердженням історичного зв’язку. Догляд за такими місцями ставав формою збереження спадку й ідентичності.

Водночас голова УІНП наголошує, що перепоховання не заперечує роботу громад, а радше змінює її формат. Алфьоров окремо відзначає тих, хто роками доглядав за могилами: “Україна дуже вдячна тим, хто доглядає за могилами”.

Разом із тим він пропонує ширше розуміти культуру пам’яті, не обмежуючи її лише простором кладовищ. Могила залишається важливою формою вшанування, однак не єдиною.

“Спільне завдання і держави, і громад – виходити за межі кладовищної пам’яті та, спираючись на підтримку України, ініціювати в містах і містечках меморіалізацію іншого рівня. Йдеться про простір, де можна вшанувати людину й зберегти її пам’ять, куди можна привести дітей, де звучатимуть стрілецькі й вояцькі пісні”, – каже Алфьоров.

У цьому контексті випадок у Люксембурзі радше демонструє складність і багатошаровість таких рішень. Він підсвічує, наскільки важливою є завчасна й чутлива комунікація з громадами, які десятиліттями зберігали й підтримували ці місця як частину власної ідентичності та історичної тяглості.

“Чи хотів Андрій Мельник, щоб його перепоховали в Україні? Ймовірно, прямого заповіту не було. Але питання ширше: чи хотів він повернутися в Україну? І чи хотіли цього десятки тисяч українських вояків, які опинилися в еміграції не заради життя за кордоном, а тому, що були змушені рятувати себе й водночас зберігали намір повернутися в незалежну Україну?”, – додає Алфьоров. 

Голова УІНП також повідомив, що на початку липня з України вирушить експедиція істориків і фахівців, зокрема за участі самого Алфьорова, Вахтанга Кіпіані, Юрія Юзича та співробітників УІНП. Група проїде кількома європейськими країнами для дослідження кладовищ, де поховані українці – борці за незалежність.

Протягом двох тижнів учасники експедиції відвідають місця поховань, перевірятимуть їхній стан, впорядковуватимуть і вшановуватимуть пам’ять – зокрема запалюватимуть лампадки та покладатимуть квіти. Маршрут становитиме близько 8-10 тисяч кілометрів.

Це буде “складна, але важлива робота”, яка поєднає дослідження, меморіалізацію та підготовку до подальших перепоховань, включно з дипломатичними контактами та взаємодією з родинами й утримувачами поховань.

Атлантида, яку ще можна врятувати

Паралельно з перепохованнями постає значно ширше питання – як зберегти українську спадщину за кордоном, що її десятиліттями формували громади поза радянським і пострадянським простором. Йдеться не лише про архіви чи бібліотеки, а про цілу паралельну інтелектуальну Україну, яка жила й розвивалася тоді, коли в самій країні це було неможливо або обмежено.

За словами голови УІНП, показовим для нього став випадковий візит до українського архіву-музею в Лондоні, який підтримує громада, зокрема Геннадій Іванущенко. Усередині – полиці з книжками, виданими в еміграції впродовж десятиліть.

“Я побачив, що ці книжки писалися на ті теми, дослідження яких в Україні лише починаються. І зрозумів, що незалежна Україна продовжувалася за кордоном – в мистецтві, науці, освіті. Насправді Україна там жила”, – каже він.

Це інша траєкторія української інтелектуальної історії – не доповнення, а безперервне продовження державності в умовах її відсутності.

Саме цю спадщину історик називає “Атлантидою”, яка сьогодні опинилася під загрозою. Проблема не лише в часі чи природному занепаді. Йдеться про зміну поколінь і втрату інтересу: спадкоємці тих, хто формував архіви у 1920-50-х роках і пізніше, часто не мають ресурсу або мотивації продовжувати цю роботу.

У результаті будинки продаються або здаються в оренду, архіви розпорошуються, унікальні бібліотеки розбираються на частини або просто викидаються. Те, що роками збиралося як колективна пам’ять еміграції, поступово зникає без публічного сліду.

“Ми втрачаємо нашу Атлантиду, яка була за кордоном”, – констатує Алфьоров.

У відповідь УІНП працює над створенням міжнародного депозитарію – попередньо його можуть розмістити в одній із країн Центральної Європи, зокрема в Чехії. Його ідея полягає в тому, щоб зібрати й убезпечити архіви, бібліотеки та приватні колекції українських організацій і родин, які опинилися в зоні ризику.

Йдеться не про централізоване “вилучення”, а про модель збереження: тимчасове зберігання, реставрацію, систематизацію і каталогізацію матеріалів із подальшою перспективою повернення в Україну після завершення війни.

Йдеться про спробу зупинити повільне зникнення документальної пам’яті, яка не завжди потрапляє до музеїв чи підручників, але формує значні пласти української історії ХХ століття за кордоном.

На цьому тлі постать Андрія Мельника та ширший контекст еміграційних структур набувають додаткового виміру: саме ця генерація політичної й інтелектуальної еміграції заклала мережі, що згодом трансформувалися в сучасні глобальні українські інституції, зокрема Світовий Конґрес Українців.

Йдеться не лише про архіви як фізичні об’єкти, а про повернення цілого історичного досвіду – розірваного й розпорошеного, але не втраченого остаточно. 

Могили видатних діячів, які сьогодні перепоховують в Україні, є лише найбільш видимою частиною цього процесу. Під нею – менш помітний, але не менш важливий шар: архіви, книжки, листування, фотографії та інтелектуальні мережі, що десятиліттями підтримували українську присутність у світі.

Саме цей пласт, як наголошує Алфьоров, ще можна зберегти – якщо встигнути.

“І мертвим, і живим, і ненарожденним”

Андрія Мельника, як воїна, перепоховали на Національному військово-меморіальному кладовищі, де нині знаходять свій спочинок і військові сучасної війни України проти Росії. Голова УІНП вбачає в цьому насамперед символічний місток між поколіннями, який поєднує різні етапи української боротьби за незалежність. 

“Коли родина загиблого прийде до могили – дружина, діти, батьки – і поруч побачить поховання борця за незалежність 1918-1920-х років, відбудеться щось важливе. Цей місток є надзвичайно значущим для нас”, – наголошує він.

“Я переконаний: якби такі містки існували до 2014 року, багато хто з тих, хто приїздив на екскурсії з Луганська чи Донецька, інакше сприймав би власну країну”.

Показово, що могил видатних діячів тієї доби в Україні майже немає. Могила генерала Олекси Алмазова в Луцьку – фактично лише місце поховання, адже саму могилу знищено. Де поховані Василь Вишиваний – страчений і викинутий з Лук’янівської в’язниці в братську могилу, Августин Волошин, Роман Шухевич – часом невідомо або місця знищені. 

“Наші герої мають спочивати в українській землі й формувати для майбутніх поколінь розуміння безперервності: ми – нащадки й продовжуємо їхню справу”.

Питання, чому активна робота з перепоховань почалася саме зараз, – риторичне й невідворотне. В умовах війни воно набуває особливої ваги, адже Україна змушена чітко артикулювати, ким вона є і хто її історичні спадкоємці, перетворюючи пам’ять на елемент боротьби за державність і майбутнє.

Відповідь голови УІНП однозначна: саме зараз – і є час.

“Росіяни прекрасно зрозуміли уроки XX століття: будувати тут якусь “УРСР номер два” вони не будуть. Йдеться про інше – про спробу знищення і держави, і самої державності”, – наголошує історик. На його переконання, зволікання означало б втрату ініціативи не лише в історичному, а й у символічному вимірі.

“Ми завжди намагаємося увійти в оборону: почекаємо трошки, не сьогодні. Але оборона – це ніколи не перемога”. За словами Алфьорова, після війни неминуче постануть питання відбудови й пріоритетів, і тоді постаті борців за незалежність ризикують відійти на периферію історичної уваги.

Він підкреслює і пряму історичну паралель: ті, кого сьогодні повертають в Україну, – це вояки, які сто років тому так само воювали проти Росії за незалежність. 

“Сьогодні – саме час. Учора було “не на часі”. Завтра може бути запізно”.

У фіналі розмови голова УІНП формулює те, що для нього є не просто позицією, а осердям усієї роботи.

“Звично вважати, що політика пам’яті – це темні барви, атмосфера трауру. Але це хибне розуміння. Пам’ять охоплює понад тисячолітню історію держави – Русь, козацтво, боротьбу за незалежність, сучасну війну.

“Мертві” у Шевченковому сенсі – це не лише ті, кого було замучено. “Мертві, живі і ненарожденні” – це гіганти, на плечах яких ми стоїмо, а ненарожденні – це наші нащадки, яким ми маємо передати цю пам’ять.

Бути в обороні пам’яті – це шлях у нікуди, це шлях до поразки. Сьогодні ми маємо відвойовувати нашу пам’ять”, – зазначає він й говорить про реконкісту: повернення Русі, яку привласнює Росія, і козацької спадщини, яку намагаються звести до карикатурного образу.

“Національна пам’ять – це не про біль і втрати. Це про гіперстрибок у майбутнє”.