Культурна дипломатія як емоція: як Україну “пояснюють серцем” в Індії

Як говорити про війну та просувати українські наративи в країнах, де десятиліттями вкорінювався російський вплив? Відповідь на це питання знає Марина Акрам — співзасновниця Асоціації українців в Індії. 26 років тому вона переїхала з Полтавщини до Індії. Нині разом із чоловіком та двома дітьми мешкає в штаті Уттар-Прадеш, всього за п’ять кілометрів від Делі.

В ексклюзивному інтерв’ю для Світового Конґресу Українців пані Марина розповіла про те, чому сухі цифри в Азії не працюють, як мовний бар’єр стає зброєю та з якими бюрократичними перешкодами стикається українська громада.

Емоції для впливу, мова – для довіри

Індійське суспільство – відкрите, щире та глибоко емпатичне. Тут вважається величезним плюсом мати добре серце й співчувати. Проте в індійському менталітеті є особливість: вони не вміють казати пряме “ні”, щоб не образити людину, і можуть місяцями обіцяти те, чого з якоїсь причини не можуть зробити. Тому сухі звіти чи офіційні промови тут безсилі. В Індії потрібно діяти як дипломатичними шляхами, так і через емоції, каже пані Марина. 

“Потрібно подавати емоційну картину війни, – ділиться вона. – Я пам’ятаю, коли росіяни зайшли в Бучу і весь світ уже кричав, Індія одна з останніх показувала ці кадри. Але один дуже відомий місцевий журналіст Гаурав Савант з величезною аудиторією випустив сюжет. На екрані були заблюрені тіла, страшні фото манікюру загиблої жінки… І він з такою експресією повторював: “Це Буча. Буча. Буча!”. Він наголошував, що це зробили росіяни. Це настільки зачепило людей, що навіть Індія, яка намагається зберегти політичний нейтралітет, закарбувала це в пам’яті”.

Пані Марина переконана: будь-який український захід – концерт, художній, літературний чи кінофестиваль – повинен мати потужний візуальний та емоційний супровід. Не просто зачитаний вірш чи зіграна пісня, а театралізоване дійство, яке змусить глядача плакати й проживати цей біль разом із нами.

“Але дипломатія – це не лише про біль, а й про красу та гостинність”, – додає вона. Нещодавно українська громада спільно з Посольством України в Індії провела захід до Дня вишиванки. Вдалося організувати простір і представити репродукції унікальних архівних світлин українців з різних регіонів України, вбраних у старовинне вбрання з Музею Івана Гончара. Українці також принесли власні вишиванки та пригощання.

“Я спекла “Київський торт”, Юля – медівник, Наталя – горішки зі згущеним молоком, які розлетілись  моментально! – з посмішкою згадує пані Марина. – Оце те, що діє на емоції. Через частування, через розмову, через красу ми закохуємо в Україну”.

Однією з головних переваг пані Марини в культурній дипломатії є знання місцевих мов – гінді та урду. Коли іноземка вільно говорить їхньою рідною мовою, це викликає в індійців щире захоплення і швидко формує довіру.

Цей досвід вона використовує і на великих міжнародних майданчиках, зокрема на Міжнародному літературному фестивалі, організованому Університетом Дібругарха в штаті Ассам. Там пані Марина виступала як українська авторка, що мешкає в Індії, а її панель проходила розмовною гінді та урду.

Викладаючи українську мову індійцям, Марина прагне дати більше, ніж граматику, – вона передає культуру й емоційний зв’язок з Україною. Один із її студентів після завершення курсу в International School of Languages зізнався: “Коли я приходив на уроки, я відчував себе так, ніби вже в Україні”. Згодом він відвідав країну особисто і, повернувшись, сказав: “Україна – це любов. Вона найкраща. Якби я міг, я б хотів жити там завжди”.

Пропаганда Росії: “кількістю і мʼясом”

Російський вплив в Індії колосальний і будувався десятиліттями, ще з часів Радянського Союзу. За словами Марини, російська пропаганда діє тут так само, як їхня армія на фронті – бере “кількістю і м’ясом”. 

Вони створюють медіаканали (наприклад, нещодавно в медіапросторі Індії з’явився відомий у світі за фейками та пропагандою телеканал RT, і, ймовірно, це не єдиний випадок) та масово скуповують місцевих блогерів.

Через те, що за часів СРСР усе радянське асоціювалося винятково з Росією, в Індії майже ніхто не знає українських митців.

“У Делі досі є вулиця Льва Толстого, тут знають Достоєвського, а от “декомунізація” сюди ще взагалі не дійшла, її треба проводити. Коли у 2014 році мене запитували, звідки я, і чули “з України”, то перепитували: “А це частина Росії?”. Доводилося з нуля пояснювати, що ми – окрема держава з власною історією”, – розповідає Марина.

Пропаганда діє підступно, засіваючи в голови простих індійців наратив: “Навіщо Україні стільки жертв? Якби ви одразу здалися, не було б руйнувань”. Марині доводиться розбивати ці міфи навіть у розмовах з родичами свого чоловіка. Вона пояснює ситуацію через близькі для них образи:

“Я їм кажу прямо: “От уявіть, завтра з Китаю прийдуть у вашу квартиру. Розстріляють або зґвалтують вашу родину, закриють вас у коморі й скажуть: це все моє. А післязавтра ваш будинок просто знесуть бомбами. Що ви скажете?”. І тоді вони замовкають. Вони починають розуміти лише тоді, коли показуєш на пальцях, на найпростіших побутових прикладах”.

Українська культурна присутність в Індії залишається слаборозвиненою і потребує відновлення. Оскільки такі постаті, як Тарас Шевченко чи Леся Українка, ніколи не відвідували країну, встановлення меморіальних знаків тут є складним.

Існують поодинокі згадки про українські ініціативи в минулому, однак вони не отримали системного розвитку. За словами Марини, частина проєктів і контактів, які могли б посилити культурну присутність України, наразі фактично втрачена або призупинена.

Попри це, вона планує повернутися до ідеї культурних проєктів і відновити відповідні зв’язки для просування української культури в Індії.

Бюрократичні барикади

Один із найбільших викликів для української діаспори в Індії – неможливість офіційної реєстрації. Починаючи з 2018 року, активісти вже тричі подавали документи під різними назвами.

За законом іноземцям реєструвати організації не заборонено, але на практиці процес постійно гальмується. Українці навіть включили до складу засновників громадян Індії, як того вимагають неофіційні правила, але розгляд знову “завис”. 

Марина припускає, що це може бути як жорсткий індійський бюрократизм, так і небажання місцевої влади схвалювати подібні ініціативи через політичні моменти. Проте громада не здається і наразі втілює черговий “план Б”, сподіваючись нарешті отримати офіційний статус.

Попри всі виклики – від інформаційної асиметрії до бюрократичних бар’єрів – українська культурна дипломатія в Індії поступово вибудовується через людські зв’язки, емоції та особисті історії. Саме вони стають тим містком, який дозволяє пояснювати Україну там, де десятиліттями домінували інші наративи. 

І хоча цей шлях повільний і непростий, він уже дає результат: Україна вже перестала бути “невідомою країною” і поступово стає впізнаваною через досвід, довіру і живий контакт.