Імʼя українського скелетоніста Владислава Гераскевича облетіло заголовки численних міжнародних видань в лютому під час Олімпіади в Італії. За 21 хвилину до старту змагань Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дискваліфікував атлета за відмову зняти шолом памʼяті з фотографіями спортсменів, які загинули внаслідок російської агресії.
Вчинок Гераскевича, який став одним із найяскравіших моментів Олімпіади, запамʼятався як символ цінностей, що вищі за будь-які змагання. Його заклик “Remembrance is not a violation” (“Памʼять не є порушенням”) облетів міжнародні медіа й викликав хвилю підтримки на ключових міжнародних майданчиках світу.
Для Владислава спорт ніколи не був “поза політикою” – ще до повномасштабного вторгнення, на Іграх-2022 у Пекіні, атлет привернув увагу до війни мовчазним протестом із плакатом “No War in Ukraine”.
У 2022 році світовий спорт відповів на повномасштабне вторгнення ізоляцією Росії, проте згодом міжнародні інституції почали крок за кроком здавати позиції.
В ексклюзивній розмові зі Світовим Конґресом Українців (СКУ) Владислав Гераскевич розповів про те, як система міжнародного спорту системно підігрує Росії, як змінилося його ставлення до російських спортсменів після 24 лютого 2022 року, і чому громадський тиск з боку українських громад за кордоном може бути ефективнішим, ніж будь-які рішення федерацій.
Далі – пряма мова Владислава відредагована й скорочена для зручності читання.
Правила, що працюють в один бік
Дискваліфікація в Мілані не стала для мене абсолютною несподіванкою. Справою відсторонення російських спортсменів я активно займаюся з 2022 року, тому за ці роки ми детально вивчив, як функціонує система. Було безліч кейсів, коли ставало очевидно: МОК відверто підігрує Москві та штучно створеним “нейтральним” атлетам.
Функціонери прописували максимально розмиті критерії нейтральності й заплющували очі на кричущі факти: на те, що ці спортсмени спокійно тренуються в окупованому Криму, і на те, що вони є чинними офіцерами та солдатами армії РФ. Керівництво МОК завжди володіло цією інформацією. Проте вони свідомо допускали їх до стартів, порушуючи правила, які самі ж і визначили. Додайте до цього той факт, що в кулуарах МОК досі залишаються впливові росіяни, які відкрито підтримують агресію, але верхівка комітету продовжує підтримувати з ними чудові, майже дружні стосунки.
Що дійсно вразило в Мілані – те, що мою дискваліфікацію ухвалили взагалі поза межами правил. Мій шолом пам’яті не порушував жодного пункту офіційного регламенту змагань. Не маючи жодних юридичних підстав, МОК просто проігнорував базові права та свободи людини й відсторонив мене від Олімпіади, позбавивши навіть шансу вийти на стартову лінію гонки.
Коли я був молодшим, у мені ще жила певна наївність. Здавалося, що олімпійські атлети апріорі сповідують ключові цінності – мир, дружбу та єднання. Щиро хотілося вірити, що ми на одній хвилі, а спорт – це територія, вільна від війни. Проте я помилявся, як і багато інших людей у своїх сферах.
Російські спортсмени не просто мовчать – вони активно підтримують режим Путіна, беруть участь у мітингах-концертах і схвалюють агресію. Ми відчули це на власному досвіді: на початку повномасштабного вторгнення наша команда записувала звернення до російських колег із закликом засудити війну, а у відповідь отримала лише шквал особистих погроз у соцмережах.
Раніше, коли спалахували гучні скандали – як-от історія з масовим допінгом на Олімпіаді в Сочі 2014 року – завжди здавалося, що винна винятково система, тоді як атлети – заручники обставин.
Я міг зрозуміти звичайних росіян, які ніколи не виїздили за кордон, живуть у своєму ізольованому світі й дивляться один канал телевізора – вони просто не мають доступу до інформації. Але спортсмени постійно подорожують світом, бачать міжнародну спільноту та життя в інших країнах. Вони чудово знають, що в Україні нормальне цивілізоване життя і немає жодних утисків. Попри це, свідомо підтримують війну та вбивство українців.
Кремль надзвичайно вдало використовує спорт як політичний інструмент. Масштаб того, що коїться в Росії зі спортом, вражає: нещодавнє розслідування закордонних ЗМІ виявило, що відділ ФСБ, який займався підміною допінг-проб у Сочі – це той самий підрозділ, який отруював дисидентів “Новачком”.
Тому, коли Крісті Ковентрі чи інші керівники МОК починають мантру про “спорт поза політикою”, для мене це абсолютний абсурд. Спорт точно не поза політикою – він є її прямим інструментом.
Навіть місце проведення змагань завжди слугує цінним геополітичним фактором, за який країни борються. Спорт є частиною політики і має нести відповідальність за те, що він транслює. Коли росіяни приїжджають на турніри, вони транслюють пропаганду війни для внутрішньої та зовнішньої аудиторій, а їхній виступ під національним прапором нормалізує дії Росії в очах світу.
При цьому масштаб трагедії в Україні не змінився – наші міста щодня обстрілюють, гине величезна кількість людей. Водночас під час поїздок за кордон я все частіше помічаю небезпечний настрій: ніби війна вже майже закінчилася, все добре, росіяни знову виступають і життя повернулося в норму.
Суди, гроші та обійми з пропагандистами
Процес “розмороження” російського статусу – це не випадковість, а сукупність факторів. Сам МОК не вирішує долю допусків одноосібно, він лише спускає рекомендації. Остаточне слово – за міжнародними федераціями, і тут ми бачимо повну дезорганізацію. Поки Світова легка атлетика (World Athletics) займає жорстку, принципову позицію й повністю закрила двері для росіян, інші види спорту капітулюють.
Росія вкладає колосальний ресурс у юридичну війну. В багатьох дисциплінах вони повертаються не через дипломатію, а через арбітражні суди. Так сталося і в моєму виді спорту: на офіційному конгресі Міжнародної федерації бобслею та скелетону світова спільнота чітко проголосувала за відсторонення Росії. Проте росіяни пішли в апеляційний арбітраж, юридично перетиснули федерацію і повернулися на треки всупереч волі спортивної спільноти.
Велика проблема України в тому, що ми катастрофічно не маємо потужного пулу спортивних юристів та представників у цих правових інституціях, щоб симетрично відбивати такі атаки.
В інших федераціях повернення – це результат банального кулуарного лобізму. Очільник Міжнародної федерації гімнастики (FIG), японець Морінарі Ватанабе, вже під час повномасштабної війни влаштовував візити до Росії, де під камери обіймався з Микитою Нагорним – російським топгімнастом, який паралельно є керівником “Юнармії”, організації, що мілітаризує дітям.
Схожа ситуація в Міжнародній шаховій федерації (FIDE), якою керує росіянин Аркадій Дворкович. Російська шахова структура відкрито проводить турніри на окупованих територіях України та залучає до них викрадених українських дітей. Попри це, росіяни там мають повний карт-бланш. Сам Дворкович спокійно розгулював на Олімпіаді в Кортіні як глядач у кофті з символікою СРСР та іншими забороненими атрибутами, а МОК удав, що нічого не помітив.
Візовий бан та трибунні протести: інструкція для громад
У цих реаліях українські громади за кордоном мають колосальний важіль впливу, який часто недооцінюють. Коли міжнародні спортивні чиновники капітулюють і допускають росіян, вмикається найефективніший інструмент – адвокація візового бану (visa ban) на рівні урядів конкретних країн. Якщо міжнародна федерація дала дозвіл, але країна-господар змагань не видала візу – російський атлет залишається вдома. У нас є реальні перемоги на цьому полі.
Під час юніорського чемпіонату світу з кьорлінгу в Канаді туди допустили команду РФ. На передзмагальних фото ми зафіксували у них заборонену георгіївську символіку. Всеукраїнська федерація кьорлінгу України миттєво скоординувалася з українською громадою в Канаді, ми підняли хвилю запитів до державних інституцій країни – і розгляд віз для росіян затягнувся так, що турнір розпочався і пройшов без них.
Аналогічний кейс ми реалізували з російським тхеквондистом Владиславом Ларіним, який у 2022 році відкрито збирав гроші на потреби окупаційної армії РФ. Його визнали “нейтральним” і заявили на чемпіонат Європи в Мюнхені. Ми підключили наше посольство в Німеччині, організаторів змагань, задіяли СБУ та німецькі державні органи. В результаті візовий фільтр Німеччини затримав розгляд документів усієї російської збірної тхеквондистів, і вони не потрапили до Мюнхена. Це і є точкова, системна робота громад на місцях.
Я проти того, щоб українські спортсмени бойкотували змагання через присутність росіян. Бойкот – це капітуляція. Ми просто добровільно віддамо їм світовий мікрофон, а Україна зникне з радарів. Ми повинні виходити, перемагати, а паралельно – створювати протестне тло. І тут громада незамінна. Потрібно організовувати пікети біля арен, тиснути на спонсорів змагань, комунікувати з місцевими медіа.
Коли наші юніори влаштували протест на Кубку Європи, самі змагання стали світовим ЗМІ нецікавими – усі європейські медіа писали винятково про демарш українців проти війни. Громадський тиск працює ідеально, він повертає тему України в топновини.
Конкретні кроки для українських громад:
- Відстежувати розклад міжнародних змагань у своїй країні заздалегідь – поки ще можна вплинути на процес видачі віз.
- Звертатися до посольств і організаторів із вимогою відмовити у візах спортсменам, які публічно підтримують агресію або виступають під забороненою символікою
- Встановлювати контакти з національними федераціями у своїх країнах і переконувати їх голосувати проти допуску росіян на конгресах міжнародних федерацій.
- Організовувати публічні акції під час змагань, на яких виступають росіяни – медіа їх помічають, і увага переключається на причину протесту.
- Підтримувати підготовку українців до роботи у виконкомах міжнародних федерацій – саме там ухвалюються ключові рішення про допуск.
Гібридна загроза
Спорт – лише один із фронтів великої гібридної війни, де Росія агресивно відвойовує позиції через “м’яку силу”. Подивіться на Венеційську бієнале, появу російських акторів та стрічок на Оскарі чи Каннах, використання Московського патріархату як агентурної релігійної бульбашки. Росія вливає в це мільярди. Водночас будь-який український внутрішній скандал роздмухується на весь світ, а наші культурні досягнення залишаються непоміченими.
України має бути більше не лише в кабінетах західних політиків, а безпосередньо на вулицях європейських та американських міст. Нам потрібно масштабувати українські культурні простори за кордоном: проводити концерти, відкривати виставки, запускати якісні англомовні подкасти, розвивати гастрономічну культуру. Світ повинен бачити, що Україна – це сучасна, глибока, високотехнологічна європейська нація, яка захищає свій дім.
Якщо ми просто зараз не створимо аналітичні групи та не почнемо системно виховувати й лобіювати українських фахівців на керівні посади у виконкомах міжнародних федерацій, за п’ять років міжнародний спорт повернеться у стан 2015-2017 років. Російські державні гіганти на кшталт “Газпрому” знову стануть головними спонсорами світових першостей, росіяни сидітимуть у кожній суддівській колегії, а спорт остаточно перетвориться на цинічний інструмент для реабілітації репутації диктатур.
Наш єдиний шлях – це залізна координація: українські спортсмени, національні федерації та потужний ресурс наших громад за кордоном мають працювати як єдина сила.
Фото: Владислав Гераскевич/Instagram
